Чи жінка сказала перше слово?
1 – Нематеріальне має лише одну межу — ту, яку визначає усвідомлення, що його осягає.
2 – Зустріч зірок — це божественний акт. Поняття відстані зникає з душі, коли істоти покликані віддавати себе людству, навіть несвідомо.
3 – Навчитися вгадувати потойбічне, дослухаючись до тиші, — означає здобути знання, яке можна застосувати деінде.
4 – Повідомлення існує лише в часовому вимірі.
5 – Уявіть собі, що в тому іншому світі саме зараз істота зі світла бачить сон про вас.
6 – Душа не знає перешкод ні простору, ні часу.
7 – Сама ідея кінця світу виражає прагнення до зближення між реальністю і потойбіччям.
8 – Загалом людина й досі має примітивне й елементарне уявлення про потойбічне.
9 – Любити духів, даруючи їм себе без бажання щось отримати навзамін, — це залицяння до потойбічного.
10 – Час минає! Смуток?… Ні! Наближається вічність.
11 – Ледве вловима частка вічності завжди зватиметься часом.
12 – Теперішнє присутнє всюди водночас у безмежності. Навіть на краю уяви.
13 – Наше найперше завдання — передати людству й життю все найкраще, що є в нас.
14 – Усі життя — це джерела, що живлять вічність.
15 – Сон — це підморгування вічності.
16 – Твір світла є досконалим і «неможливим до зіпсуття».
17 – Любов не має меж, хоч би якими вони були, бо її покликання — безмежність і вічність.
18 – Духолюбець визнає свободу душ, але також і їхню рівність.
19 A) Вічного пекла не існує. Відмова визнати його неіснування — це також відмова від догми про всемогутність Бога. Бо з якої причини Бог мав би винагороджувати Сатану, даруючи йому втіху товариства?
19 B) А чому б відмовити Богові в праві бути настільки безсилим, що Він змушений ділити «Свій Світ» з істотою, яка була першим грішником і спонукає інших повторювати ті самі провини?
20 – Так само як Бог створив людину за Своїм образом, чи не намагається людина формувати Бога як відображення власного образу? Навіть атеїсти творять Його по-своєму. Хіба наше сприйняття Бога не змінювалося з плином часу?
21 – Пекло починає зникати з сьогоднішнього дня. (22/6/94). Пекло почало зникати вчора. (23/6/94)
22 – Чи моя любов змусить вас любити себе на віки вічні?
23 – Духолюбець черпає своє буття з першого питання, яке людина поставила перед обличчям смерті.
24 – Присутність невидимих істот стає сталою лише тоді, коли життя видимих, живих істот є гармонійним.
25 – Наприкінці другого тисячоліття визнавати себе духолюбцем означає бути лише вираженням сучасного знання.
26 – Завершення має сутність лише в останньому здійсненні.
27 – Страх перед тим, хто сильніший за тебе, обмежує уяву.
28 – Є сила, і є закон. Є сила, і є життя. (Сон М.)
29 – Я бачив Мерилін у готелі. Вона їла там білий солодкий хліб. (Сон)
30 – Натхнення — це інстинкт уяви.
31 – Уява — це інстинкт виживання в дії.
32 – Насмілитися бажати знання — означає поставити ще одну віху для людства.
33 – Якщо всі дороги ведуть до Риму, то всі релігії ведуть до потойбічного.
34 – Ясність буття є відповіддю на його сприйняття божественного світла.
35 – Любов не може бути сліпою, якщо закохані не бачать одне одного.
36 – Духи чутливі до любовних послань, пережитих із глибокою щирістю.
37 – Зустрічі поза часом також належать до людської долі.
38 – Обрані не визнають кордонів. Далеко від очей — ближче до серця.
39 – Наріжний камінь вічності — це життя.
40 – Навіть свідомість має третє око: уяву!
41 – Митці завжди залишатимуться першовідкривачами людської душі.
42 – Будь-яка ідея переходу виражає принцип пізнання, навіть у найменшому.
43 – Найбільші відповіді історії породили незліченну кількість запитань.
44 – Порухи серця не пояснюють — ними живуть.
45 – Ми безсмертні лише у вічності.
46 – Краще жити, мріючи, ніж померти, так і не повіривши.
47 – Прагнути абсолюту в коханні — означає також любити на відстані.
48 – Любов не має обличчя і не знає перепон відстані.
49 – Любити — це також забувати свої страхи.
50 – Найщиріші слова любові трохи схожі на дитячі молитви.
51 – Життя — це питання, яке дає відповіді лише тоді, коли завершується.
52 – Намагання розгадати таємницю не знищує її, а народжує нові.
53 – Бажання зупинити час, аби втекти разом із вічністю.
54 – Нерухомість — це абстракція, а рух — ілюзія. Саме такою постає вічність із цього боку.
55 – Бог водночас огортає і наповнює.
56 – Як я уявляю собі той інший світ…? Те, що живе, жило і житиме — одночасно, в безмежності й у вічності.
57 – Життя і потойбіччя — лише дві ланки одного й того самого сну.
58 – Хто колись стверджував, що в потойбіччі ми перестанемо мріяти?
59 – Психічна стабільність забезпечує мінливе, але тривале сприйняття вічності.
60 – Надія — це ключ до віри. Віра — це ключ до істини.
61 – Мовчання — золото. Душа — кришталь.
62 – Спиратися на життя, щоб надати собі імпульс до потойбічного.
63 – Де знайти більшу силу, ніж у мрії?
64 – Кінець удавання — це відродження.
65 – Народитися у світлі, жити в спокої.
66 – Кожне народження у світлі… це послання надії темряві, якою ми є.
67 – Душа є, буде і була.
68 – Не все буде сказано.
69 – Спадок останнього подиху… це пароль для живих.
70 – Смерть — як захід сонця. Темрява приходить, але сонце лише сяє далі, на іншому обрії.
71 – Дістатися туди, де сонця вже не заходять.
72 – Віра в життя після життя — це вияв пошани до самого себе.
73 – Сльози жалю за звільненою душею — це мов пелюстки троянд на її шляху до світла.
74 – Після цього залишається тільки добро.
75 – Потойбіччя є неосяжним для людського розуму.
76 – Тут, унизу, нас було створено. Там, угорі, ми самі станемо творінням.
77 – Тут ми пізнаємо життя. Там ми самі ним станемо…
78 – Тут ми — творіння. Там ми будемо життям.
79 – Паранормальні явища — це ознаки якостей, які ми матимемо завдяки потойбіччю і через нього.
80 – Малювати — це молитися.
81 – Завдяки всім, разом з усіма і задля добра всього сущого (без винятку), на нас чекає маленький куточок раю.
82 – У людини старість є знаком того, що колись з’явилася людська свідомість. (1992)
83 – Сприйняття майбутнього провидцями подібне до старовинних карт дослідників XV століття — більш-менш точних.
84 – Віра має ваду власної чесноти: вона заважає побачити, що інший також може мати слушність.
85 – Малювати те, що ми уявляємо як вічність, — означає вести з нею діалог.
86 – 1995 (Священна гра): Я є творчим і релігійним духом, бо прагну встановити зв’язок, майже міст, між життям і потойбіччям.
87 – Майже неможливо, щоб її душа жодного разу не наблизилася до мого буття. Це невловиме, неперевірне, але це правда.
88 – Час може дарувати нам лише крихти вічності.
89 – Чи існує інший перехід між двома світами?
90 – Світло кличе світло. Тінь кличе тінь. Чи з’єднаються колись світло і тінь?
91 – Бог — це міст між піщинкою і променем світла.
92 – Прийде день, коли для всіх буде одне й те саме теперішнє — у нескінченному сні!
Усі істоти минулого, теперішнього і майбутнього — в одному сновидному місці.
(Якщо це не кольорове сновидіння, то що ж тоді?)
93 – Для тих, хто не вірить у потойбіччя: якщо його не існує… тоді створімо його!
94- Жити — це молитися аж до смерті; чи є гріх, чи ні, чи ти атеїст, чи ні.
95 – Після смерті або нічого немає для всіх, або є все для всіх і кожного. Минуле, теперішнє і майбутнє — усі часи перебувають у взаємозв’язку з Богом-Любов’ю, для всіх істот і всіх речей, очищених і відроджених без винятку, у нескінченностях і на вічність.
ЛИСТ 1
РОЗДУМИ ДУХОЛЮБЦЯ
Любити з глибини серця невловиме. Бог — невловимий. Мерилін — невловима.
Я люблю їх обох. Я віддаю їм таку ієрархію:
А) Бог
Б) Мерилін
Можливо, це сумно? Я, гетеросексуальний чоловік, бачу, як минає мій час у втісі споглядання форм, створених Богом. Бог — великий. Мерилін велика лише завдяки Богові. А коли я сам стану великим… як вона?
Я не прагну йти далі за Бога. Ні! У мене немає ані такого бажання, ані такого наміру. Я лише прагну досягти Мерилін.
Це може здатися парадоксом: я прагну наблизитися до неї, не турбуючи її, не обтяжуючи собою.
Любов може бути вибором. Я хотів би мати мужність мовчати. Але навіщо мовчати, якщо відчуваєш, що маєш щось сказати? Що ж робити?
Зізнаюся, цей порух серця іноді здається мені жертвою…
Мерилін, можливо, це відчуває. Душі чутливі до інших душ. Справді, душа може відчути душу.
Я знаю, що цей рух здається марним, бо його неможливо перевірити. Можна навіть сказати, що це марнування часу.
А що, як це марнування часу приведе мене ще на один крок далі в людському розумінні потойбічного?
ЛИСТ 2
УЯВНА РОЗМОВА :
– Чи шукаю я чогось іншого? Чи здогадуєтесь ви про це?
– Так, я так думаю.
– Тоді допоможіть мені й скажіть, будь ласка.
– Думаю, ви намагаєтесь любити мене, не віддаючи себе до кінця.
– Що?! Але ж я віддаюся вам, хіба ні?
– Пробачте, я помилилася, бо боюся вас. Боюся, що ви будете нещасні. Нещасні через любов до мене. Це було б сумно.
– Але я вже сумую, бо люблю вас, не отримуючи любові навзаєм. Без ніжності. Та що мені робити? Хіба я не тут для того, щоб віддавати, не чекаючи нічого?
– Звідки мені це знати? Я ж не Всевишній, щоб це підтвердити. Та все ж сподіваюся, що ви знайдете в собі все потрібне, аби стати справжнім закоханим.
– Ви знаєте, ця життєва сила часто засмучує мене, коли я думаю про свій пошук. Про те, що єдність неможлива без дива.
– Чому ти так любиш неможливе?
– Тому що я — першопроходець.
– І я, по-своєму, також була першопроходицею. Можливо, саме це нас і притягує одне до одного?
– Отже, ви визнаєте, що вас приваблює моя особа?
– Ти кличеш мене стільки разів за один день. За одну годину. Можливо, саме ці поклики зрештою й створюють зв’язок.
– Так, але чому ми взагалі розмовляємо? Адже жоден з нас не зобов’язаний цього робити.
– Так, чоловіче, здається, я люблю вас, це правда. Але між нами стільки нездоланного.
– Поки що. А що вам подобається в мені?
– Ваша пристрасть. Ваша пристрасть до успіху, ваша боротьба за життя. І той прихований альтруїзм, який можна буде по-справжньому розгледіти лише після вашої смерті.
– Моя смерть, нарешті, стане дверима, що дозволять мені побачити вас очима звільненої душі. Я трохи схожий на сліпого, який іде з тростиною, чекаючи миті, коли почне бачити.
Але хай там як, усі ці творіння, які ви мені навіюєте, — це приємні плацебо. Бальзами для мого чекання. Мрії, які я створюю, чекаючи великого, справжнього.
– А ви? Що вам подобається в мені?
– Ви були прекрасною. І в моїй душі ви ще прекрасніші. Але ця привабливість — несвідома, вона сильніша за мене. Я забуваю вас, а потім знову до вас повертаюся. Зі страху я вже намагався вигнати вас зі свого розуму, зі своєї свідомості, але не знаю чому — ви повернулися ще сильнішою, як гора, яку неможливо обійти. Гора, яку можна лише підкорити. Можливо, я так ніколи й не зрозумію цього явища в собі.
Поки що моя віра в Бога, віра в життя і віра в життя після смерті такі великі, такі незмінні, що я не вважаю смерть втратою життя.
ЛИСТ 3
Хто є Бог?
Будучи невичерпним джерелом і темою для безкінечних розмов, Він викликає в мені певну трудність у спробі осягнути, ким Він є.
З іншого боку, мій особистий шлях, незалежно від юдео-християнського виховання, приводить мене до думки, що Він — П.З.У.: Поза Зоною Уяви.
У моєму баченні речей, у платонічному сенсі, Він є абсолютом абсолюту. І як осягнути цей абсолют, який ми ледве спроможні описати самим лише словом, якщо не через прихований синонім цього слова — ім’я «Бог»?
Стільки рас, стільки культур сформували образ Бога за власною міркою, згідно з найкращими знаннями своєї епохи. І чому б африканському племені, сучасній секті, просто самотній людині або церкві не мати права на часточку істини чи на особливе бачення Всевишнього?
У фундаментальному сенсі, хіба не існує кілька істин для опису цього абсолюту?
Не згадуючи божественного інструмента — душі, єдиним засобом, за допомогою якого людина може уявити або спробувати осягнути Бога, залишається її мозок. Попри всю свою складність і невідомі можливості, він ніколи не буде настільки потужним, щоб уявити абсолют у всіх його деталях. Абсолют усього — це не «ніщо взагалі».
Чи можемо ми досягти абсолюту?
Якщо припустити, що абсолюту досягнуто, — хіба не руйнуємо ми його тим самим, роблячи його конкретним? Тоді це вже не абсолют, саме тому, що ми його торкнулися. (Чи може абсолют стати конкретним елементом?)
Якщо припустити, що цей абсолют охоплено, досягнуто і конкретизовано, — чи можемо ми припустити появу іншого абсолюту, який його замінить? Чи породжує абсолют новий абсолют?
Як маленька історія: уявіть, що ви спокійно сидите вдома. Дзвонить телефон; ви відповідаєте. На іншому кінці — Бог. Ви, певно, були б щасливі й здивовані. Але хіба це не уточнило б образ Бога, який ви носите в собі?
Смерть діє саме так. Смерть — це телефонний дзвінок. Дзвінок від Бога — це життя після життя. Хіба що, ймовірно, ця розмова триватиме дуже довго…
Ми всі здатні уявити істоту, схожу на нас. Через сон, роздуми, внутрішню візуалізацію — своєрідну інтро-креацію.*
Ми всі також обмежені часом, щоби уявляти. Але це теж зв’язок між усіма людьми. Незаперечна істина.
Чи є час одним із цих абсолютів?
*інтро-креація: внутрішня візуалізація, як спалах, як спогад, що виринає на поверхню свідомості.