Поезія 1 - Côme FELX

Я ДУМАЮ, ЩО...

Щоб творити поезію, Треба також бути простим. Дихати поміж хмар І вдягати білу душу. Мати риму за подругу І загартовану свідомість. Мудро користуватися Святковою мовою. Чекати від безмежжя Того, що має бути написане. Мов вправний чарівник, Ховати трюки в рукавах. Та коли я стою перед тобою... Поезія — це те, чим живуть. Мої емоції аж спітніли, Бо аури з’єднуються. Та коли я стою перед тобою... Я вже не шукаю ангелів. Я дивлюся на тебе.

НЕ ЛЕГКО

Якщо ти гадаєш, що це легко — Іти по тонкому канату. Бути твоєю маріонеткою — Мене це тривожить. Ти залишаєш лише крихти, Вигукуючи «No!», «Non!», «Niet!» А вийти в місто — Наче вигнання. Я кохаюся Зі словами, Пестячи вас Від мі до до. Без довгих манівців, У крещендо. Ніжний дотик До піаніно. І завжди Голоси луною Знімають стрес І гукають: «Браво!» Я хотів бути сам, Грайливий і закоханий, Щоб бачити своє обличчя Щасливого безумця. Я хотів бути сам, Не сором’язливий і не злидар, Самому схопити любов І зробити Бога ревнивим. Я хотів бути сам У своїй кімнаті І дати волю Твоєму фото, що трохи мене ранить.

ПОВНА ГОЛОВА

Усе в моїй голові. Ти стрибаєш із мрії У нові сни, Темна цятка, та не дурна. Лише оксамит, Барви, шампанське І вогонь у каміні. Усе в моїй голові. Ти стрибаєш із мрії У нові сни, Темна цятка, та не дурна. Лише оксамит, Барви, любов І гарячі поцілунки. Наче квітка в моїй голові, Любов шепоче мені: «Трохи, багато, шалено до нестями, Трохи, багато, шалено… of you!»

ПОДОРОЖ БЕЗ ПРИТУЛКУ

Втекти й зникнути, Без страху і без зітхань, Піти без багажу, Нагим і вплав. Десь удалині, поміж мудрими, З примхи чи з люті, Не вмерти там, А піти, щоб зростати. Без притулку, Дощ — це мій дах, що обвалюється, І сонце, що іржавіє. Без віри. Я йду без пальців, Мені неабияк важко. Як я втомився! Чому я тут?

ІМ’Я

Ім’я. Біжить це ім’я. Кружляє, ген понад обрієм Моїх пристрастей. Відчувається це ім’я. Прекрасне, добре, Велике кохання тих ніжних днів. Усе ж це дивовижно, Якщо замислитись. Усі ці слова! Ті люди, що нас випередили І навчили говорити. Усі ті жінки, Ті мудрі, що нас народили. І, понад усе, навчили відчувати.

РОМАНТИЧНИЙ РОК

За шалений романтичний рок, За ніжне кохання, сильніше за все. Ангельське чи демонічне, П’ємо за життя, живімо до краю. Мчить мій шалений романтичний рок, Іде повсюди сповістити, що в нас є Магія й справжність, Закохані, що грають і з усього кепкують. Ми дозволяємо душам говорити, Не дорікаючи одне одному. Мчимо до полум’я, До любові найвищої проби. Свобода чоловіка, свобода жінки. ...Для всього. Без двох, що шукають пристрасть, Немає обрію, немає й шансу. Без казки про мрії й ілюзії... Немає дитячої мрії для дорослих. Не знаючи коли, не знаючи де... Навіть через дві тисячі років — побачення. Мов таємниця, мов загадка... Струсімо все, навіть гуру. Від твоїх пестощів я відчув смак... Твоєї ніжності — козир у серці. Без кайданів, без зашморгу на шиї... Живімо нашим шаленим романтичним роком.

СОН БАР-БАР

Мов зомбі, загублені в ночі, Пари алкоголю і сині тумани. Шалений порошок і сон Бар-Бар. Біжимо пізно... так пізно! Красуні в місячнім сяйві, мачо з серцями в імлі. Короткі миті життя, загорнуті в нудьгу, Перевертні без місяця, відьми на перших шпальтах. Погляд без слова, слова, що потрібні! Жест пропонує для рожевих тіл останній симбіоз. Серце б’ється від бажання. Якщо дві душі тікають, мозки спалахують, бажання димлять, забуваючи про болі. Серце трохи важке, ніхто не заперечує, Дивна осмоза, пов’язка й доза. Від тиші до криків, усі — ніч у ніч, і ніч не шкодить, тікаємо з бару до бару. Шалені й варварські ночі, нічні зв’язки, суспільство вдихає, самотності наважуються, забуття пропонує, прощення розпоряджається.

У ПІСНІ

Я хотів би жити поруч із тобою, щодня, Огортати тебе щастям, дарувати турботу й ніжність. По-людськи — якнайкраще, якнайкраще. Я хотів би торкатися твого серця. Ніжно, не лякаючи тебе. Пестити твоє волосся, твої груди. Ласкаво, година за годиною. Від насолоди до щастя, година за годиною. Я хотів би сховатися у твоїх снах. Закохано, подобатися тобі, дивувати. Віддаватися, повертатися. Розливатися пристрасно, без потрясінь. Пристрасно. Я хотів би вранці прокидатися, спокійно. Кликати тебе на світанку, показувати тебе сонцю, з повагою, як мою королеву, під його теплом, під твоєю владою. Я хотів би щодня бути з тобою, просто, знову пізнавати тебе, освідчуватися в коханні, пристрасно, мовити цю молитву. Я хотів би при кожній зустрічі, невинно, знову пізнавати тебе, зваблювати й кохати. Чиста пристрасть !!! Із палкістю. Із палкістю.

РОМАНС У НОТАХ

Слово в музиці, лише для нас двох, закоханих. Ноти, що говорять тобі про велике щастя, чарівне. Пальці, що... ...торкаються всередині наших сердець. Тіла, що обмінюються ніжністю знову і знову. Моє кохання. Погляди ніжні й лагідні, що пестять одне одного ненароком. Закохані мають мрію без історії. Завжди кохати і злітати мов ангели.

ВИЗВОЛЬНИЙ РЕП

Візьми свої кошмари, свою давню тугу. Сховай усе це в шафу. Не чекай ані нового шепоту, ані другого міражу, ані останнього жеребкування. Цілься тільки в щастя. Забудь про страх. Про ту валізу старого болю. Приготуйся, голий і без броні, без гніву й без люті, до нового обличчя. Ой! Зачекай, будь мудрим. Остерігайся надто поспішної години. Йди далі берегом. Оминай брудні пляжі, священних монстрів, брехунів, спраглих влади.

ПОРИВ ВОГНЮ

Я хотів би мати безмежні вуста, Щоб укрити твоє тіло в трансі Одним поцілунком, Подібним до полум’я.

ЗУХВАЛІ СЛОВА

Незнайомко, що хвилює, що мене спиняє, переслідує. Чи наважуся я заговорити до тебе, не лишивши сліду? Спробувати наблизитися до тебе, витонченої. Сказати тобі слова, більш ніж запрошальні. І показати тобі руками... вологими й нерішучими, місце, торкнуте тобою, яке я прославляю. Священне місце, де мрія наважується, прихований вівтар, де моя душа згорає. Чи наважуся я заговорити до тебе, незнайомко, що хвилює, не назвавши себе перед власним наляканим серцем?

ВІТЕРЕЦЬ, ЩО ВТІК

Наче ніжний подих вітру промайнув над моїми снами, ледве торкнувшись, не торкнувшись, утікши через непорозуміння. Схопити її зненацька, навіть у польоті — прив’язати. Ризикуючи потонути. Ось вона! Остання дурість. Шукати, завжди шукати. Цей подих, ніжний, мов вітерець, що відкидає ставку і грає моєю свободою. Бігти й напитись з того джерела, до якого прагну, вічна нав’язлива мріє! не досягти його. Скажіть мені, чому ця вишукана музика сховалася, таємно, щоб співати чари іншого берега. Наче ніжний подих вітру із моїх снів зібрав кохання мертвонароджене, що б там не казали.

РОЗ’ЄДНАНІ СНИ

Розділені часом. Чи поєднає нас вічність? Чи будемо там разом? Чи будемо там подружжям? Щодня — ті самі муки, ті самі омріяні радощі. Думати про неї частіше, ніж про Бога. Зачарований образ! Наче вода, що вабить, наче вогонь, що зігріває... Я...! Я бажаю! Мої очі — без утіхи. Мої руки — без тепла. Ні краси, ні чуттєвості. Ні тіла... ні серця... Ніколи цей голос не мовить мені слова. Ніколи мій подих не зіллється з її подихом. Заборонити собі мріяти...! Без роздумів, без думки. Мов розкрита таємниця. Я не малий, я...! Я низький!

НОЧНІ КРИКИ

Кричати в ніч, плакати уві сні, задихатися від нудьги — моя душа розсипається! Надія — ворог. Для мене — велике перемир’я! На місці лежить моє серце. Ще одна смерть? Що зі мною? З усіх боків — життя! Кохання... облягає!! Що з нею? Вона мене забула? Так! Я вмираю зусібіч.

МЕЛОДІЯ КРОКІВ

З хвилини в хвилину, від синього до синього, від зеленого до зеленого, дощ наслідує сніг своєю тугою, що біліє, і вибілює думки кроків музичних, відлунюючи симфонії, які здатен створити лише дитячий крок. З хвилини в хвилину, з години в годину, колір оспівує зиму, єдиний всесвіт, що лякає саме пекло. Чорне пекло. Білизна пустелі задушить його до крові.

ПОГОДА ДУШІ

Завірюха, дощ, гроза. Прислів’я — дрібниця, серце в роботі. Відірватися від життя. Один чи тисяча образів, дорогоцінних і мудрих, не стирають люті зла, що кричить. Минущий настрій не шукає послання. Лише цінність віку — що б там не мовив дух. Зруйнувати клітку без шкоди тому, кому віддають шану — собі чи іншому. Щодня — плетіння, без страху перед працею, дозрівати в поті, мовчати перед життям.

САД СНІВ

Моя голова — один із тих дивних всесвітів, що найчастіше стоять догори дриґом. Але, мов оповідач у розгорнутій книзі... там живе й блукає сон. Мов дитина, наснажений іграми, він мене осяює... про життя і його великі таємниці. Він краде з реальності радощі й страждання, і приносить мені різні образи. Не шукай у цьому пояснення! Навіть якщо він перебільшує. За настроєм він відправляє їх на галери. Неважливо — сказати чи приховати послання, цей милий боягуз керує ними. Божевільний!... Зриває образ, мов квітку для молитви. З її очей ллється дружнє світло, таке чарівне, ніжне й водночас горде, із мудрістю, що тече в її жилах. Зізнаюся: задля цієї квітки я — спільник власного сну! Неможливо встояти! Надто прекрасна справа!? Навіть якщо її життя мені майже невідоме... лише короткі зустрічі, що мене тривожать. Без сумніву, я мав би попросити в них пробачення!... Свідомість її відкидає! Підсвідомість її обирає! Ковзаючи ніжними насолодами у моїй уяві, я бачу там Сади Едему. Ця троянда, прекрасна, мов жінка, — дух її вшановує. Ба більше — кохання мало б кам’яне серце, якби в її житті вже не було щирого чоловіка, щоб підтримувати її в скорботі. Таке витончене створіння не може жити без утіхи. Як не уявити суперника? Протистояти? Посіяти розбрат? Викликати пекло? У цій парі — хай там що станеться? Бажати її, ризикуючи їй не сподобатися? Ні! Без сумніву, ні! Але водночас — цінувати її такою, якою вона є в моїй зимі. Поетичне світло, яке я зробив своїм.

Поділитися