Текст написано штучним інтелектом за суворими вказівками Côme Felx.

Ідеї, персонажі, оповідний напрям, основні художні рішення та всесвіт твору належать Côme Felx. Штучний інтелект слугував інструментом написання, структурування та формулювання, дотримуючись точних настанов автора.

« Мов канатоходець без сітки, я писав без плану. Я почувався самотнім, надто ізольованим, щоб продовжувати писати низку новел. А потім моя душа її помітила. »

Паскаль Паскаль перечитав цю фразу вдванадцяте.

Вона була добра. Можливо, навіть чудова. У ній був той легкий присмак глибини, який надає банальності престижу одкровення. Йому це подобалося. Дуже подобалося. Фрази, що, здавалося, страждали замість нього, часто дозволяли йому не страждати по-справжньому.

— Я, отже, ніколи не впораюся, — прошепотів він.

Він відсунув аркуш, а тоді відразу притягнув його назад до себе. Жест був театральний. Він це знав. Навіть на самоті він грав. Особливо на самоті.

У сорок сім років Паскаль не видав жодної книжки, але мав темну елегантність чоловіків, які вже вважають себе зрадженими нащадками. Він не мав читачів, або майже не мав, зате мав пози автора. Авторські мовчання. Авторські гніви. І авторську бідність також, яку носив так, як інші носять військову відзнаку.

Та цього ранку нічого не просувалося.

У нього було кілька ідей. Уривки діалогів. Образи. Дві чи три несподівані кінцівки, які здавалися йому достатньо блискучими, щоб виправдати весь роман. Але йому бракувало пориву. Пожежі. Приводу. Можливо, жертви.

Від світанку він кружляв навколо цієї фрази: « Мов канатоходець без сітки… »

Вона походила зі сну.

У цьому сні він бачив себе вбраним у химерний цирковий костюм. Костюм десь посередині між Фелліні, венеційським карнавалом і старою театральною завісою, забутою у вологому підвалі. На голові — велетенський капелюх. На ногах — надто гостроносі черевики. У руках — не жердина, а величезний дерев’яний олівець, довгий, мов корабельна щогла; ним він утримував рівновагу на свинцевій лінії, накресленій у повітрі.

Під ним не було нічого.

Довкола нього падали пластівці. Спершу він подумав, що це сніг. Потім зрозумів, що то були білі аркуші. Чисті аркуші. Тисячі аркушів. Вони повільно, без жодного шуму, спускалися вниз, ніби небо спорожнювалося від усіх книжок, які ніколи не були написані.

Ні, вони не були цілком білими.

На деяких було обличчя.

Жіноче обличчя.

Прокинувшись, Паскаль вирішив, що цей сон був знаком. Він дуже любив знаки, особливо тоді, коли вони підтверджували його правоту. Отже, він зробив висновок, що не повинен нічого планувати. Нічого будувати. Нічого організовувати. Цього разу він писатиме без плану. Йтиме по канату, над порожнечею, маючи за єдину зброю свій олівець.

Але оскільки була неділя зранку, а літературна мужність погано уживається з теплою кавою в бідній квартирі, він вирішив піти пограти в поета до своєї маленької звичної кав’ярні.

За п’ять хвилин від дому, на вулиці Saint-Denis, була скромна кав’ярня, трохи старомодна, майже затишна, попри надто близько поставлені столи, втомлені рослини й пожовклі репродукції на стіні. Її й досі, за звичкою, називали закладом пана Прагалліса, хоча сам він проводив більше часу, наглядаючи за касою, ніж вітаючи клієнтів.

Паскаль мав там свої звички.

Точніше, він там завоював собі територію.

Стіл п’ятнадцять.

Маленький круглий столик біля запасного виходу, між двома дзеркалами, які дозволяли йому бачити, як він входить у власний образ. Це був безглуздий, незручний, майже ізольований столик, але Паскаль його прийняв. Відтоді він уже не міг терпіти, коли хтось сідав за нього раніше.

Він казав, що цей столик — його майстерня.

Насправді це був його трон.

Того ранку він готувався ретельно. Обрав чорні штани, надто зношені, щоб бути елегантними, білу сорочку, яка знала кращі дні, і темний плащ, який носив лише наступного дня після повні, під приводом, що нічні впливи заслуговують відповідного вбрання. Нарешті він надів свій широкий фетровий капелюх, той, що мав довге гусяче перо й надавав його постаті вигляду пониженого в чині мушкетера.

Він подивився на себе в дзеркало при вході.

— Сміховинно, — сказав він.

Потім, задоволений, вийшов.

Надворі Montréal мав вигляд міста, яке ще не вирішило, чи хоче бути містом, чи декорацією. Небо було ясне. М’який вітер спускався вулицею Saint-Denis. Вітрини сяяли тією холодною чемністю недільних ранків, коли крамниці ще не відчинені, а перехожі мають вигляд людей, які самі себе питають, чому вже існують.

Паскаль ішов повільно, із зошитом під пахвою, ручкою за вухом, плащем, що розвівався рівно настільки, щоб привертати погляди. Він удавав, що їх не помічає. Це була одна з його спеціальностей: викликати увагу, а потім поводитися так, ніби він жертва цієї уваги.

На півдорозі, перед аптекою, він увійшов у свій сценічний стан.

Зовнішній світ ставав гримеркою. Вітрини — дзеркалами. Перехожі — статистами. Він ішов не пити каву. Він ішов з’явитися.

Він уже уявляв Клер, офіціантку, яка закочує очі.

Уже чув, як П’єретт кричить у глиб залу:

— Гей, Клер! Прийшов пан, що сам собі пускає пил в очі!

Так вони його дражнили від того дня, коли зрозуміли, що його дивацтва не зовсім небезпечні. Або радше відтоді, як він змусив їх повірити, що вони такими не були.

Оце й був його маленький талант.

Він не виламував двері. Він змушував усміхатися тих, хто їх охороняв. А потім тихо входив.

Клер і П’єретт ставилися до нього прихильно, попри свої зітхання. Він їх розважав. Він давав їм відчуття, що їхня кав’ярня цікавіша, ніж була насправді. Іноді, коли він входив надто театрально, вони наспівували кілька тактів із «Кармен». Іноді непокоїлися, коли він мовчав понад п’ять хвилин. Йому вдалося стати незамінним не через доброту, а через виставу.

Паскаль це знав.

Він знав, що люди багато пробачають тим, хто їх розважає.

Та цього ранку, саме коли він наблизився до кав’ярні, щось зламало механізм.

Перед вітриною стояла жінка.

Спершу він побачив її у профіль.

Легка бежева сукня, квітчаста без надміру. Літня сукня, яка, здавалося, була створена для того, щоб не просити дозволу бути красивою. М’яке волосся спадало на плечі. Постава рівна, але без жорсткості. У її тілі була природна елегантність, та особлива мимовільна точність, яку по-справжньому красиві жінки мають без потреби її вивчати.

Вона трохи обернулася.

Паскаль сповільнив крок.

Очі.

Спершу він подумав тільки про це.

Зелені очі. Ні. Не просто зелені. Зелень, що рухалася. Зелень, зволожена синявою. Зелень, яка, здавалося, містила річку, або, ще краще, фразу, яку він іще не написав.

— Запаморочлива зелень, — прошепотів він.

Жінка його не почула.

На щастя.

Він побачив, як вона заходить до кав’ярні. Вона оглянула залу цікавим поглядом, завагалася на секунду, а тоді сіла за стіл п’ятнадцять.

Стіл п’ятнадцять.

Паскаль застиг на місці.

Доля, безперечно, мала погані манери.

Усередині тиша настала з тією швидкістю, з якою падає завіса. Клер, за прилавком, завмерла з кавником у руці. П’єретт біля каси трохи розтулила рота. Двоє завсідників повернули голови до Паскаля, уже готові смакувати драму.

Стіл п’ятнадцять був не просто зайнятий.

Він був зайнятий явленням.

Паскаль увійшов.

Ніхто не кинув жарту. Навіть ложечки, здавалося, зрозуміли, що краще не дзенькати.

Він підійшов до прилавка.

— П’єретт. Каву, будь ласка.

Офіціантка подала йому мовчки. Вона знала цей голос. Це був голос Паскаля, коли він щось готував. Надто спокійний голос. Надто ввічливий. Майже службовий.

— Паскалю, — тихо сказала вона, — ти будеш чемний, так?

Він глянув на неї з подивом, наче невинний, якого несправедливо підозрюють.

— Але я завжди чемний.

Це було неправдою.

Він узяв свою чашку.

У його голові відразу постало кілька можливостей. Він міг закашлятися. Міг удавати, що йому зле. Міг підійти до столу з примарним виглядом і спитати, чи стілець до нього говорив. Міг також простіше — пролити трохи кави біля жінки, щоб змусити її підвестися. Нічого страшного. Маленький поштовх реальності. Дитяча хитрість.

Він не хотів завдати їй шкоди.

Він лише хотів повернути своє місце.

А може, вже й змусити її помітити його.

Він рушив уперед.

Жінка підняла очі до нього саме тієї миті, коли він підійшов до столу. Цей погляд, подарований без захисту, розладнав його комедію. Він передбачив маневр. А отримав присутність.

— Перепрошую, — сказала вона. — Ви не підкажете, котра година?

Її голос завершив те, що почали її очі.

Паскаль не пролив каву навмисно.

Не зовсім.

Була мить вагання, найменше тремтіння, незграбний рух зап’ястка. Але глибоко в ньому маленька твереза частина, маленький писар його сумління, занотувала, що випадок не був цілком невинним. Він міг утримати чашку. Він зробив це недостатньо швидко.

Кава розлилася по бежевій сукні.

Жінка коротко скрикнула.

— Ах! Ви не могли бути уважнішим? Моя сукня!

Паскаль завмер, досі тримаючи чашку, в безглуздій позі винної статуї.

Кава бризнула на тканину на рівні стегон і живота. Темна пляма повільно розповзалася по світлих квітах, ніби хтось зіпсував цілий ранок однією погано написаною фразою.

Клер і П’єретт підбігли.

— Господи! Така гарна сукня! — вигукнула Клер.

— Ну, Паскалю, цього разу ти зайшов надто далеко! — додала П’єретт.

Жінка знову підняла на нього очі. Вони вже не були зеленими й синіми. Вони були пораненими.

— Ви зіпсували мені день, — сказала вона. — Мій друг має забрати мене за кілька хвилин. Я мала піти з ним на пізній сніданок.

Паскаль хотів перепросити. По-справжньому. Але мав цю моральну неміч: навіть його каяття шукали блискучої формули.

— Мені шкода, пані. Справді. Просто… на одну секунду світ зник.

— Ваша кава також, очевидно.

Відповідь була суха, але не вульгарна. Паскаль майже нею захопився.

— Я заплачу за чищення, — сказав він.

— Залиште свої гроші, щоб вибілити перо на вашому капелюсі. Можливо, саме воно полоскотало ваше самолюбство.

П’єретт придушила сміх. Клер штовхнула її ліктем.

Паскаль почервонів.

Він міг прийняти приниження. Міг залишитися простим. Міг сказати: «Ви маєте рацію, я незграбний». Але Паскаль мав нещасний дар бруднити навіть свої вибачення літературою.

— Я бачив вас уві сні цієї ночі, — сказав він.

Тиша знову впала.

Жінка втупилася в нього.

— Перепрошую?

— Я не знаю вашого імені. Я ніколи вас не бачив. Але мені снилося обличчя. Ваше, здається. Довкола мене падали аркуші. Сторінки. І ви були на кожній із них.

Клер заплющила очі, як жінка, що бачить наближення катастрофи й більше не має сили її зупинити.

Жінка повільно підвелася.

— Ви проливаєте каву на незнайомок, а потім кажете їм, що вони були у ваших снах?

— Це не задум.

Сказавши це, Паскаль зрозумів, що бреше.

Можливо, не саме цього разу. Але у своєму житті — так. Усе ставало задумом, щойно він відчував загрозу: його бідність, його самотність, його фрази, його пригнічені погляди, його спосіб здаватися надто крихким, щоб бути відповідальним.

А жінка не була наївною.

— Хто ви?

Він підніс руку до капелюха, ніби представлявся перед герцогинею.

— Паскаль Паскаль. Письменник.

— Виданий?

Запитання вдарило його сильніше, ніж образа.

— Ще ні.

— Тоді, Паскалю Паскалю ще не виданий, раджу вам десь записати ось що: жінки не є знаками, посланими чоловікам, щоб годувати їхні романи.

Вона взяла сумку.

Паскаль відчув, як у ньому щось натягнулося. Він мав би вклонитися. Дати їй піти. Але вона щойно торкнулася саме того місця, де він вважав себе захищеним: його уявної величі.

— А ви, пані? — запитав він. — Хто ви така, щоб входити в життя людей так, ніби вже знаєте, чого вони варті?

Вона обернулася.

— Заплямована клієнтка.

— Ні. Ви значно більше, ніж це.

— А ви значно менше, ніж думаєте.

Цього разу дві офіціантки не приховали свого задоволення. Паскаль це відчув. Він щойно програв залу. Гірше: він щойно програв власну постановку.

Тоді він зробив те, що робив завжди, коли почувався викритим.

Він зробив себе жалюгідним.

— Я прошу у вас пробачення, — сказав він тихіше. — Я не хотів вас образити. Я іноді смішний, але я не жорстокий.

Цю фразу він часто використовував. Вона добре діяла. Вона змушувала інших обирати: добивати його ще більше або визнати в ньому чутливість. Більшість обирала друге. Людям не подобається почуватися катами перед чоловіком, який стишує голос.

Жінка завагалася.

Лише на секунду.

Але Паскаль побачив цю нерішучість. Він її занотував. Він її зберіг.

У неї було співчуття.

Отже, у неї була тріщина.

— Не переймайтеся, — сказала вона нарешті. — Хоч я й живу далеко, мій друг зробить гак. Я переодягнуся. У будь-якому разі йому ця сукня не подобається.

Вона опустила очі на заплямовану тканину. Її обличчя втратило частину твердості.

— А мені вона подобалася. Я вважала її чарівною.

— Чарівною?

— Так. Щоразу, коли я її вдягаю, стається щось несподіване. Часто щось щасливе. Сьогодні, мабуть, чари мали поганий смак.

Паскаль глянув на пляму.

Потім на сукню.

Потім на неї.

— Можливо, чари не завжди привітні при першому зіткненні.

— Яка зручна фраза для чоловіка, що щойно вчинив дурницю.

— Зручні фрази іноді найправдивіші.

Вона похитала головою, майже всупереч собі. Вона не усміхнулася. Не зовсім. Але тінь усмішки промайнула, і Паскаль учепився за неї з тихою жадібністю злодія.

П’єретт, яка ще витирала тканину вологою серветкою, раптом підняла очі до клієнтки.

— Пані, я мушу вам дещо сказати. Не треба надто його слухати, коли він починає таке.

— П’єретт, ні, — сказав Паскаль.

— Так, Паскалю. Так. Бо зараз ти вдаєш бідного мученика, а це нечесно.

Жінка звернула на офіціантку уважний погляд.

— Майже щонеділі, — продовжила П’єретт, — пан Паскаль приходить сюди й сідає саме за цей стіл. Якщо хтось сидить на його місці, він кривляється, доки людина не піде. Каву він ще ніколи не проливав, але…

— П’єретт, — сказав Паскаль, — це був випадок.

— Можливо. Але з тобою випадки часто мають вигляд добре відрепетируваних.

Ця фраза зависла в повітрі.

Паскаль відчув, як у ньому піднімається холодний гнів. Не проти П’єретт. Не зовсім. Проти цієї точності. Проти її способу роздягати його перед незнайомкою.

Жінка взяла свою сумку.

— Тепер я краще розумію.

— Ні, — сказав Паскаль. — Ви не розумієте. Вони перебільшують. Їм подобається робити з мене карикатуру. Це їхній спосіб мене любити.

— А ваш спосіб любити який? Виганяти людей з їхніх місць?

Він хотів відповісти. Нічого не знайшов.

Жінка попрямувала до виходу. Перед тим як переступити поріг, вона востаннє обернулася.

— Коли ви знову мене побачите, пане Паскалю, тримайте свої сни при собі. І заберіться з мого шляху.

Вона вийшла.

Паскаль залишився стояти посеред кав’ярні.

Надворі ранкове світло відразу її огорнуло. Жінка зупинилася на тротуарі, ніби вже не зовсім знала, куди покласти свій гнів. Паскаль дивився на неї крізь шибку. Він хотів би побігти до неї. Хотів би перепросити без жодної фігури мови. Хотів би бути простим чоловіком.

Він на це не був здатний.

Сірий BMW зупинився перед нею.

З нього одразу вийшов елегантний чоловік. Тонкі вуса, бездоганне пальто, швидкі, але вивірені рухи. Він мав поспіх тих, хто запізнюється, але впевненість тих, хто вірить, що світ усе одно зачекає. Він обійшов машину й відчинив дверцята з такою точною галантністю, що вона здавалася вивченою з посібника чемного панування.

— Добрий день, Луїзо, — сказав він. — Перепрошую за запізнення. Мусив заїхати до контори. Кілька дзвінків за кордон. Треба було перевірити справи. Ти ж знаєш, як це буває.

Луїза.

Паскаль прийняв це ім’я, мов ніжний ляпас.

Луїза.

Він повторив його подумки, уже крадучи.

Жан Шове спершу побачив лише сукню.

— Але що це за пляма?

— Кава.

— Ти могла бути обережнішою.

Луїза напружилася.

Паскаль, за шибкою, спостерігав за сценою. Цей Жан був неприємним чоловіком. Очевидно. Майже заспокійливо неприємним у своїй посередності. Класичний егоїст. Маніпулятор із доброї родини. Один із тих чоловіків, які ранять, вважаючи, що просто керують.

Паскаль одразу його зневажив.

Це зручно дозволило йому забути, що він сам щойно поранив Луїзу.

— Нам треба заїхати до мене, — сказала вона. — Я мушу переодягнутися.

— Ми не дуже маємо час. Вільям Лі чекає нас у Ritz.

— Вільям Лі?

— Вкладник. Я тобі про нього казав.

— Ні.

— А. Мабуть, забув. Але це важливо, Луїзо. Дуже важливо. Для нас обох.

Вона опустила очі на свою сукню.

Жан поклав власницьку руку їй на поперек.

— Потім, щоб загладити провину, ми поїдемо до заміського будинку. Я приготую тобі перепілок з естрагоном.

Паскаль побачив цей жест. Цю руку. Цей спосіб спрямовувати тіло Луїзи до машини, надаючи наказові вигляду турботи.

Жан раптом повернув голову до нього.

Їхні погляди перетнулися.

— Мене дратує цей тип, — сказав Жан.

Луїза простежила напрям його погляду. Вона побачила Паскаля в дверній рамі кав’ярні. Він мав ще смішніший вигляд, ніж раніше, зі своїм капелюхом, пером, плащем і погано прихованим соромом.

— Ти його знаєш? — запитав Жан.

— Ні.

Вона майже не збрехала. Вона його не знала. Вона лише зустріла його так, як зустрічають погану прикмету.

— Схожий на бідного божевільного, — додав Жан. — Або на поета, що часто те саме.

Луїза сіла в машину.

Вона не відповіла.

Паскаль, нерухомий, дивився, як вони від’їжджають.

Коли BMW віддалився, він відчув дивне відчуття. Не тільки жаль. Не тільки бажання. Щось мутніше. Він хотів свій стіл. Він отримав ім’я. Він утратив ранок, але здобув початок.

Він повільно повернувся до столу п’ятнадцять.

Тепер він був вільний.

Пляма кави залишалася на підлозі, біля стільця. Клер витирала її ганчіркою.

— Тобі має бути соромно, — сказала вона.

— Мені соромно.

— Ні. Ти граєш у сором.

Він подивився на неї.

Цього разу він не знайшов відповіді.

Він сів на місце Луїзи.

Перед собою, в одному з дзеркал, побачив власне обличчя під гротескним капелюхом. Чоловік сорока семи років, бідний, марнославний, поранений і вже зайнятий тим, щоб перетворити свою провину на літературний матеріал.

Він дістав зошит.

На першому рядку написав:

« Її звали Луїза, і я спершу вкрав у неї сукню, ще до того, як наважився вкрасти її серце. »

Він перечитав фразу.

Надто гарна.

Надто винна.

Надто корисна.

Він усміхнувся мимоволі.

Потім залишив її.

КІНЕЦЬ РОЗДІЛУ I