Роман перебуває в процесі написання.

“…Мов канатоходець без страхувальної сітки, я писав без жодного шаблону. Я почувався самотнім і надто ізольованим, щоб продовжувати серію новел. І саме тоді моя душа це помітила.”

— Я ніколи цього не досягну! — сказав він сам до себе, прямуючи до «Старого Євро», ресторану просто поруч зі своїм будинком.

Письменник без кінця повторював цю фразу; він не знав, як почати свій новий проєкт. У нього були цікаві ідеї та несподівані фінали. Але водночас його невідворотно вабив новий досвід.

Марно він намагався почати писати словами: «Мов канатоходець без сітки...»

Насправді уві сні він бачив себе в розкішному цирковому костюмі.

“Феллінійське!” — почув він уві сні власний голос. У руці він тримав величезний олівець, наче жердину для втримання рівноваги.

Він намагався не втратити рівноваги на довгій свинцевій лінії. Проведена в повітрі, вона ні до чого не була прикріплена. Вона здавалася нескінченною.

Внизу — порожнеча. Навколо падали сніжинки, які перетворювалися на чисті аркуші паперу. Чисті? Ні. Не зовсім.

У цій химерній оніричності був порожній простір, відсутність; забуття.

Він витлумачив ці образи як знак. Їхня символіка сягала далі, аж до божественних шляхів... немов оновлення покликання.

Уперше в житті він не мав жодного плану.

Це була недільна липнева ранкова година. Великий письменник, зростом метр дев’яносто, заповнював час, удаючи з себе маріонетку.

Іноді іронічний, він розважався, граючи роль недільного писаря.

Як він сам казав: “Є недільні художники. Ті, з наївно вправними руками, що прагнуть не вразити публіку, а змусити її споглядати. А я — письменник-аматор, який намагається вразити власну уяву.”

Заглиблений у свої думки, він прямував до «Старого Євро», щоб перепочити, влаштувавши самому собі невеличке шоу.

Інкогніто? Щораз менше, бо офіціантки вже навіть почали піджартовувати з нього, коли бачили, як він заходить у своєму недільному костюмі-маскараді з блокнотом і ручкою в руках.

— “Добридень, пане Паскалю! Гей, П’єретт, ти витерла дзеркало? Прийшов той пан, що підводить собі очі!”

Вони жартували так щоразу відтоді, як зрозуміли, що поведінка цього писаря… лише гра.

Він навіть привів друга, щоб обдурити персонал кафе, вдягнувши на нього ті самі аксесуари.

Адже вони завжди трохи збуджувались, коли бачили його в широкому чорному фетровому капелюсі з довгим гусячим пером і в накидці «жовчно-зеленого» кольору.

Він закутувався в ту зелену оксамитову накидку навіть у спеку, стверджуючи, що вона надає йому вигляду поета.

Відтоді між офіціантками й дивакуватим паном Паскалем оселилися товариськість, співучасть і довіра.

Дві працівниці тепер уже без найменшої сором’язливості спостерігали за ним, коли він раптом голосно розсміювався.

А це було саме перед тим, як він удавав натхнення, щоб порушити спокій кількох млявих сьорбальників кави.

Іноді Клер і П’єретт додавали свою нотку, наспівуючи акапельно найвідоміший уривок із «Кармен».

Завдяки своєму зів’ялому шарму й стрункості, трохи стертій роками, ця маленька сценка навіювала клієнтам дивне відчуття безпеки.

— Кумедно!.. Але ніколи не втручайтеся! — казав він їм удавано зарозумілим тоном.

Це дружнє попередження він подавав умовним знаком: або підморгуванням, або пальцем у вусі — залежно від настрою.

Іноді він попереджав їх за цілий тиждень, щоб вони не втручалися в його виставу.

На сцені... виключно — і настільки, наскільки це можливо, — тільки він і клієнти, що випадково зайшли.

Звісно, коли пан Прахалістік, власник кафе, несподівано з’являвся… щоб поцупити трохи грошей для свого казино, тоді офіціантки вже грали в іншу гру.

Вони стежили за своїм босом.

До речі, саме Паскаль першим помітив пана Прахалістіка з руками в касі — за кілька хвилин до того, як той звинуватив працівниць у крадіжці.

Відтоді торговець з усмішкою дитини завжди запитує, чи не приходила його дружина раніше за нього.

У такі хвилини — жодної інсценізації.

За кілька хвилин пішки від дому Паскаля цей заклад був доволі великий, але затишний.

На бічних стінах висіли картини з трохи пожовклим лаком.

На перший погляд, це були копії тих самих фотографій, приколених на стіні біля каси.

Бажання робити листівки? Та яка різниця.

Прилавок: маленьке місце для каси й гріховна вітрина з тістечками.

Письменник сподівався, що його улюблене місце буде вільне: останній круглий столик у глибині зали.

Зазвичай біля нього стояв лише один стілець.

Дрібні прикрощі траплялися тоді, коли це місце було зайняте.

Те, що приваблювало Паскаля, його «прив’язаність» до цього куточка, — це дзеркала в повний зріст, закріплені одне навпроти одного по обидва боки біля аварійного виходу. Вони були пусковим механізмом його перевтілення в комедіанта в каптурі.

Але щоразу він зупинявся, зачаровано дивлячись на смачні баклави, домашній торт «Чорний ліс», «Рейн Елізабет», «Оперу», «ґато»... На кілька хвилин він забував про своє улюблене місце для відпочинку.

За звичкою він уже бачив себе перед дзеркалами, кидаючи погляд на своє обличчя, наполовину прикрите капелюхом із пером.

Потім він уявляв себе зовсім іншою людиною; він входив у шкіру власних персонажів.

Цю звичку він набув, коли писав свій останній роман.

У симбіозі з ними, заздрячи їхньому книжковому життю — навіть якщо твір так і не був опублікований, — вони його надихали.

Душа Паскаля ще не встигла перевтілитися, як він обернувся, почувши, як відчиняються двері, і побачив жінку рідкісної краси.

Близько метра сімдесят п’ять. Струнка. Скромний, але гордий бюст. Шовковисте каштанове волосся спадало на плечі, рівно підстрижене над бровами, щоб приховати чоло.

Здорові, сяючі, захопливі бірюзові очі, в яких танцювало світло.

Вона оглядала приміщення.

Із простою, стриманою елегантністю вона носила бежеву сукню з делікатними квітковими візерунками кількох кольорів.

На ногах — чарівні світло-жовті пласкі туфельки з загостреними носками.

“Запаморочливо бірюзові очі!” — Паскаля вразив колір її очей.

За частку секунди йому здалося, що він побачив у цьому погляді цілу ріку барв.

Ці очі створювали враження, ніби зволожуються від найменшого почуття.

Їхні райдужки, що переходили від абсентового зеленого до густого небесно-блакитного, нагадували художню палітру.

Наче дві спектральні барви намагалися зникнути одна в одній через осмос.

Він ніколи ще не відчував нічого подібного; лаконічна мить, короткий прорив у вічність.

Він переживав цю зустріч так, ніби сидів за клавіатурою або з олівцем у руці — в хвилину найвищого натхнення.

Ці очі так його зачаровували, що речення зіштовхувалися в ньому, мов слова з м’якою кармою.

— “Запаморочливо-зелений і плинний, мов річка!”

Ще один фрагмент пазла! Ще одна фраза, почута уві сні.

До цього підсвідомого вислову додався водоспад незліченних аркушів паперу.

Насправді тепер він пригадав ще більше!

Він також бачив уві сні безліч фотографій, що падали довкола. Те саме обличчя — всюди.

Обличчя тієї жінки з феєричними очима, яка завершувала його видіння.

Інтуїтивний оніризм? Передчуття.

Далі буде...