РОЗДІЛ I

За весь багаж — стара валіза, ледь очищена від пилу. Йому треба було швидко їхати. Інакше все розсиплеться. Життя завалиться на нього.

Надворі на місто обрушилася злива. Вона падала з майже особистою люттю, ніби небо також вирішило розірватися. Краплі молотили по капоту Ford, стікали по шибках, спотворювали фасади й ковтали вогні вулиці.

Дам’єн плакав разом із дощем. Його сльози змішувалися з водою, що текла по обличчю, і він уже не знав до пуття, чи це він сам спустошується, чи світ переливається через край.

Рухом водночас недбалим і нервовим він кинув свою валізку на заднє сидіння авто. Грюкнули дверцята. Пасок безпеки? Ні. Йому було байдуже. Стартер. Розсіяний, із почервонілими очима, затуманеними водою і сльозами, навіть не кинувши погляду в дзеркало заднього виду, він різко здав назад.

Глухий удар.

Щось ударилося об зад машини. Або машина вдарила щось. У гуркоті дощу він майже нічого не розрізнив: тінь, рух, форму, що, здавалося, відразу вислизнула з тремтливого світла фар. Дам’єн насупився — лише на одну секунду. Його розум, уже відлетілий деінде, відмовився зупинитися на цьому.

Дощ гатив надто сильно. Його зір розривався під двірниками. Увесь світ був уже тільки брудним склом, чорною водою, лабіринтом відблисків. Він подумав, що зачепив мішок, смітник, якусь перешкоду, покинуту в темряві.

Він не став зупинятися й перевіряти, що сталося.

Він увімкнув передню передачу й рвонув по мокрій вулиці. Якби він подивився уважніше, якби лише знайшов час вийти, можливо, побачив би те, що дощ уже намагався стерти.

Він міг би сісти в метро або автобус. Насправді далеко їхати не збирався. Але він не хотів нікого бачити.

— Нікого! Я кажу — нікого!

Те, що він називав подорожжю, по-справжньому почнеться лише тоді, коли він припаркує свій Ford на певній маленькій вулиці. Вулиці такій короткій, що без фасадів будинків з одного боку і парку вздовж неї з іншого її можна було б прийняти за провулок.

З численними тріщинами в бруківці, нерівними тротуарами, латка на латці вкритими кількома шарами асфальту; з електричними дротами на брудно-бежевих і сірих стовпах, що правлять за швидкісні траси білкам; зі строкатими будинками, спорудженими ще до Другої світової війни; з єдиним в’язом, таким величним, що сусідні тополі передчасно жовтіють від заздрощів. Усі деталі цього уявного краєвиду бентежать його і заважають зосередитися. Через цей образ йому так тяжко коритися світлофорам, що стримують його порив. Порив, спрямований за межі останніх десяти років, затоплених приниженнями. Туди!.. Треба пришвидшитися й перетнути це десятиліття, що ледве відступило, забуваючи його у зворотному напрямку. Туди! До своїх утрачених років він мусить рвонути, аби саме там подорослішати. Принаймні він на це сподівається.

Ці вчорашні дні з іншого місця, ці персонажі переднього плану, просторово-часовий пазл, який він мусить відтворити. Сегмент його історії, що прокручується, мов трейлери до майбутнього повнометражного фільму…

«Незабаром на ваших екранах!.. (музика)… Більше ніж фільм! (Ціле життя.) Драма помилок у шаленій гонитві. Незабаром дивіться недостойну історію кохання Дам’єна і Ж…» Навіть ім’я Жульєтти, сповнене пристрасті, застрягає йому в горлі. А втім, її звуть не Жульєтта. Та й він не зовсім Ромео.

— Прокляття! Та вони ж черепахи за кермом! Ці кретини наче змовилися влаштувати собі прогулянку у вівторок увечері. Геть із дороги, водії вихідного дня, дурні в панцирах для асфальтових пустель! — волає він, розлючений незвично щільним рухом.

І все ж цей частковий затор дає йому змогу розпочати прелюдію. Передчути злет. Свідомо зробити вчорашній день трампліном, щоб пірнути в минуле ще далі й глибше. Зменшити ризик, не припуститися фатальної помилки — не забути чогось важливого.

***

Попереднього дня він з’явився у своєму банку з таким тривожним і нервовим виглядом, що касир прийняв його за грабіжника під час першого пограбування. Це було настільки правдоподібно, що службовець навіть дозволив собі пожартувати під час операції.

— Це справді для зняття коштів, так? …

…З підписом чи без?

— Перепрошую? Що ви маєте на увазі?

— О! Не зважайте! … Формальність.

За звичною процедурою, у захопливому ритуалі банківської вправності, спритні руки касира збивали Дам’єна з пантелику: він не встигав рахувати гроші так само швидко.

— … тисяча сто вісімдесят, тисяча двісті!

…Ось, пане!

— Це точна сума?

— Бажаєте, щоб я перерахував?

— Ні!

З ввічливою нескромністю службовець звернувся до клієнта, який рівномірно розкладав свої заощадження по кишенях.

— Уявляю, ви зробите з цими грошима шалені витрати. Може, круїз каналами Сореля?

— Саме подорож. — Так! — Повторне відкриття меж мого світу.

— Я не розумію.

— Не зважайте… Формальність!

Надто заклопотаний незвичним способом, у який він позбудеться своїх грошей, він ледь не потрапив під вантажівку, що перевищувала дозволену швидкість. Лише діти, які бавилися на тротуарі, помітили інцидент. А він бачив, як вони готуються до випробувань життя. Жоден шок, жодне напруження не відірвали його від турбот.

Він начебто безцільно блукав своїм колишнім кварталом. У цій сірій зоні, до якої колись звик, він обирав напрямок так, щоб якнайдовше ловити промені палючого сонця. Так він запасався денним світлом, яке мало підганяти його під час полювання на ніч. Наситившись благами світила, він завмер перед дверима, чий вигляд був до болю знайомий.

Його вказівний палець, мов стріла, досяг дзвінка, який він узяв за мішень. Наполегливість! … Завзятість!

— Та ви вже перебільшуєте! Чого вам треба?! — розлютився чоловік років тридцяти, якого настирливий дзвінок вирвав зі сну і якого роздратувала нахабність Дам’єна, що прийшов у гості до своїх спогадів.

— Перепрошую. Здається, я вас розбудив… Мені треба з вами поговорити…

— Та я вас упізнав! Ви ж колишній мешканець, правда? Пам’ятаю, ви показували мені цю квартиру. У вас обличчя, яке не забудеш. Кажу це не для образи. Хоча пам’ять у мене феноменальна! — насмішкувато кинув чоловік, що стояв угорі сходів.

— Дивовижно!

— Не дуже. Сказати правду, я кілька разів бачив, як ви тинялися нашою вулицею. І хай ви вважаєте мене трохи дикуватим, але чи не могли б ви перейти до справи?

— … У мене було б до вас прохання. Заспокойтеся! Я не зловживатиму вашим часом, обіцяю.

— Гаразд… Ідіть за мною! — сказав чоловік, намагаючись якнайзрозуміліше пояснити свій спосіб життя. — Не зважайте на безлад: самі знаєте, ви витягли мене з ліжка. Тут нічого не змінилося. Побачите, другий поверх такий самий тісний, як колись; досі чути, як сусіди вранці полощуть рота, а потім доводять одне одного до… траляля.

Ідучи слідом за мешканцем і міцно тримаючись за поручень, Дам’єн рахував сходинки й охрещував кожну своїми слізьми. Краплі, падаючи на старе зношене дерево й розлітаючись бризками, укривалися інеєм ностальгічних думок. — Стерті відблиски жінки. — У його голові з квартири вихоплювалися спотворені образи, дикі крики, гризуча лють і розпачливі голоси, нападаючи на нього. Метафоричні звірі душили його старими погрозами. Запаморочення над безоднею! Стогін чіплявся до кожного видиху, ніби дихання вивергало злидні.

— Що з вами, пане? … Вам недобре? … Сподіваюся, вас не знудить.

Докладаючи багатьох зусиль, щоб відірватися від небезпеки своїх привидів, але також щоб бути рішуче переконливим, він узяв себе в руки. Його очі жебрали співчуття в чоловіка.

— Допоможіть мені! Я почуваюся загубленим. Самогубство тримає мене за горло… У мене враження, що я загубив свою душу. Вона сховалася за сном або любов’ю, … я більше не знаю! … А переді мною смерть розважається тим, що виснажує моє бажання жити! … Благаю вас! … Допоможіть мені!

— Але чому я? Ви божевільний чи що?! — вигукнув, спантеличений, співрозмовник Дам’єна, поступово приходячи до тями.

— Я звернувся до вас не випадково. Я знаю цю квартиру, в якій ви живете: я сам колись тут мешкав. Зрештою, ви це знаєте… — Він на кілька секунд замовк, спантеличений сумнівом, що зародився в ньому. — Точніше… Я тут вижив. Ці стіни бережуть мою власну таємницю, мов забутий пароль. Мені вкрай потрібно віднайти її, знову поринувши в ці прокляті для мене місця. У тих самих кімнатах, де ви зараз живете… щастя мене покинуло й вигнало. Я ледве можу вдавати радість життя. Одна жінка продала мене смерті!.. Простягніть мені руку, пане!

Мешканець не рухався; стаючи дедалі флегматичнішим, він намагався ізолювати це зростаюче співчуття, щоб потім знищити його холодністю.

— Простягніть мені руку! — повторював він невиразно. Дам’єн уже не промовляв слів — він їх виплакував. Упавши навколішки, він ухопив господаря за ноги, показуючи, що відмова розчавить і знищить його.

— Ну ж бо, підведіться!.. Докладіть зусиль! Опануйте себе. Ви сильніший за це й уже не дитина… Ну ж бо! — повторював чоловік, змушений допомагати цьому безвольному й розгубленому створінню, що ридало біля його ніг.

Вважаючи, що демонстрації тривали достатньо, він уже збирався покласти їм край, вигнавши непроханого гостя, коли відчув, як відвідувач поклав йому в долоню клаптик паперу. Машинально він кинув погляд.

— Що це… ? Купюра в сто доларів! З якої неймовірної причини ви даєте мені ці гроші, ви, що маєте вигляд… бідного, жалюгідного?

Дам’єн важко подолав мовчання. Зусиллями він пояснював жестами, словами й сльозами, що мусить знову пережити події. Згадати її. Жінку, поворот, велике кохання. Але це ув’язнення в минулому, це повернення назад мало здійснитися в самотності.

— Я навіть готовий платити вам двісті доларів на день за суборенду цієї квартири. Усе готівкою, негайно, — ризикнув він запропонувати.

— … І… на скільки днів?

— Не більше чотирьох, можливо, п’яти. Хай там як, ця спроба віднайти самого себе для мене життєво необхідна. Навіщо мені заощадження, коли лежатиму за шість футів під землею? — Байдуже!.. Ось тисяча доларів. А якщо мені вистачить трьох днів, решту залишайте собі, як то кажуть! — Мрійник вдавав із себе заможного буржуа. Він боявся, що, зізнавшись у бідності, викличе в чоловіка недовіру. До того ж сума правила лише за приманку. Він гадав, що двадцяти чотирьох годин йому вистачить, аби змити свій біль.

— Добре! Я згоден. Здам вам квартиру в суборенду. Сподіваюся, ви не вчините якогось безумства? Я маю на увазі — не… спалите себе?.. Але мушу зізнатися: я збрехав, дещо замовчавши. Можете галасувати досхочу: зараз у будинку нікого немає. Решта чотири квартири порожні. Майже всі виїхали з міста на літні канікули. І Бруєти також. Пам’ятаєте їх… господарів? Лише в мене не знайшлося грошей, щоб утекти. Можна сказати, що саме небо вас послало! — О, до речі! Не те щоб я вам не довіряв… Та волів би забрати свої цінні речі: кольоровий телевізор, комп’ютер і кілька дрібниць, без яких не обійтися.

— Забирайте все, якщо вам до вподоби. До речі… — Так він пояснив своєму корисливому доброму самарянинові, що й сам принесе деякі речі, предмети, сповнені натяків на втрачені, але, на жаль, надто живі спогади.

Ні випадкова зустріч, ні ця несподіванка в житті орендодавця, ні палке бажання дивного суборендаря не породили між ними дружби. Перший усе одно збирався відпочивати, а другий мав працювати над собою. Наступні години вони присвятили тимчасовому переоблаштуванню житла, переносячи речі одного до іншого. Майже не перемовляючись…

***

Нарешті Ford виїжджає на вулицю Славного Миру. Химерна назва, викувана в іншу епоху його надмірною уявою.

Припаркувавши авто, він повільно дозволяє собі плинути крізь час і, зважуючи кожен рух, починає гребти проти течії до власних пересохлих берегів. Мов артефакти, ув’язнені в піску, спогади про його кроки правитимуть йому за дороговказ.

Усе марніє й стає крихкішим. Його рука судомно стискає ручку валізи — єдину нитку, що єднає його з реальністю. Що ближче він підходить до дверей, які відчинили йому напередодні, то сильніше тьмяніє теперішнє, аж поки зовсім не зникає. — Майбутнє? Поки що невідома величина. Адже знання пов’язане з минулим.

Без найменших вагань він хапає ключ… встромляє його в заіржавілу замкову щілину. Той самий ключ, що колись належав йому, анітрохи не зношеніший. Цей ключ, який вів або до надії, або до його кінця, знову мав роз’ятрити рани.