Поезія 3 - Côme FELX

НЕ ЗАБУВАЙ

Ніколи не забуду. Ніколи не забуду добра і зла. Ніколи не забуду краси й бруду. Де б ти не був, куди б я не йшов. Ніколи не забуду. Ніколи не забуду. Ніколи не забуду. Ніколи не забуду добра і зла. Ніколи не забуду краси й бруду. Я довго шукав, як убити твою душу, як стерти тебе. Та дарма! Ніколи не забуду.

ПІДЛІТКОВІ СПОГАДИ

На темному старому горищі, серед іграшок, звалених купами, дерев’яний ляльковий чоловічок шукає кохання. Шукає його вдень і вночі, поміж опудал ляльок. А ті відповідають йому поспіхом. Він просить їх чемно, а вони відтинають різко. З тисячі й однієї причини, наче рятуючись від самої цієї ситуації: «Я — за олов’яних солдатиків!» «Ні! Я демонів не люблю!» Інші — майже так само… «А я волію ведмедиків!» А деякі, навіть не бажаючи слухати… «Та ти й пряникового чоловічка не вартий!» Усе це так його вразило, що він не може стримати сліз. І все ж він і далі шукає її — ту ляльку з оксамитовими очима.

НЕБУТТЯ

Я можу розмовляти з будь-ким! Навіть із тишею. І якщо вона мені не відповідає, я їй кажу… кажу… кажу… «Висуньте язика, пане Небуття, щоб я на нього сів!» Самотність. Повна й досконала близькість між тишею і мною. «Самотність» — це нагода до зв’язку, до дружби, між моєю свідомістю та моїм несвідомим.

НАТХНЕННЯ

Недостатньо чекати натхнення — до нього треба готуватися. Треба терпляче чекати, якщо воно не приходить. Бо натхнення підфарбовується, причісується, щоб стати ще прекраснішим. І все це для того, щоб обраний ним митець зміг упізнати його та зрозуміти, що воно звертається саме до нього. Якщо він досить терплячий, щоб не втратити його… коли полум’я перетне його шлях, він схопить натхнення, поцілує його — і натхнення поцілує у відповідь. Його несвідоме побратається зі свідомим. Це буде любов утрьох. Наче емоційний оргазм. Немов вдячне впізнавання музи.

УТОПІЯ

Я одружуся з утопією. Запрошу її до свого дому — цю невловиму. Наближуся до неї, ризикуючи своєю свободою! Неможливе гіпнотизує мене й освітлює обрій. Я бачу її — вона сховалася по той бік мудрості. Я знайшов її в дитячому сні. Я не можу її відпустити. Вона липне до моїх рук і проступає в моїх очах.

ТАНЕННЯ

Коли сонце з фантастичним серцем починає танути — повільно, ледь помітно, наче жінка з невідомими насолодами, що ковзає морем зниклих бажань, дивиться в дзеркалі часу на спогади-втікачі. тоді він уявляє, як повертається до тих чарівних часів.

ГІРКИЙ СМУТОК

Кохати… гріх? безумство? Тягар, що носиш усе життя. Гіркота, що наростає через відмову тієї, що не дає спокою. Чудовий сон, що скінчився… коли кайдани нудьги лякають навіть ту, що чарує. І ти не помічаєш, як вона вбиває, як переслідує. Думка — не знати, куди летіти. Не знати, якою стежкою йти… Що обрати, щоб вийти з цього гіркого стану. Щоб утекти від ніяковості. Смуток, гіркота, різкість. Плутанина навіки. Невимовне відчуття сну, утопічного кохання, казки.

БАЖАННЯ

Ніколи наші очі не знатимуть гри для нас двох. Та нездійсненне бажання пов’язало мене з вами. Немов наївний, що ковтає святе, незнану відсутність. І світло проривається, попри моє незнання. Ви — мов недоторкана діва. Хто я? Хто ми? Ніхто в часі не наважиться повірити в те, ким ми… станемо у вічності.

БІЛЯВИЙ МІСЯЦЬ

Білявий місяцю, що сяєш, пожива для життя, мерехтлива, п’яна свобода вибору танцює й ковзає в мені. Ти повертаєш мені, подруго, ніжне й дороге бажання гармонії, закону, щасливого й прямого серця! Звалити чорне й сіре коханням — тією несправедливою магією. Зоре, що тривожиш мене аж до страху, я люблю тебе — тебе. Ніжна юна жінко, дивна, блондинко, що бентежиш мене, перевертаєш моє серце, ігноруючи й відводячи погляд. Ти зворушуєш мене, змінюєш. Зачаровуєш, заплутуєш мене. Я сподіваюся: колись, у якусь годину… надія стане щастям! Ніжна юна жінко, дивна, блондинко, що бентежиш мене, я дарую тобі своє життя лагідно — ти відмовляєш… я боюся. Навіщо боятися ангела? Світла, істоти, що відгукується? Прийди — торкнися мого сяйва, моєї любові, твоїх глибин. Ніжна юна жінко, дивна! Ти зворушуєш мене, змінюєш. Зачаровуєш, заплутуєш мене.

ДОСАДА

Одна жінка мене оглушила. Інша — добила. Чому Бог не хоче… щоб мене любили? Чому він такий скупий… на ніжні долі? Я злий? пихатий? Брехун чи одержимий? Чому він не хоче… щоб мене любили? Любов може оживити, зачарувати. А мене вона задушить, спалить, уб’є! Чому він такий скупий… на ніжні долі?

ПОДОРОЖ

Плисти на цьому кораблі, викинутому на мілину? Ризикувати шкірою, мріями й гріхами? Швидше! Спустити його на воду, хай вийде в море, щоб знову пережити ті гіркі урагани. Підняти на щогли страхи, сльози, запаморочення й нудоту, гойдатися на такій страшній дорозі… із тугою в душі та з життям-галерою, щоб там утопити любов — вогонь мого пекла. Плисти до скарбу зношених часів. Інстинктом знайти його — й перенести… на землі незаймані, білі від світла, і чорнилом провести там тисячу й одну межу. Знов відкривати в ночах і днях ті краї, ті сумні землі, що дозволяють на себе дивитися. Вони, для яких весна — лише чорна зима, втішать моє вчорашнє існування. Розтанути в цих місцях — в образах минулого. Випити океан — вона ж мене забула, завдяки цьому кораблю з примхливим норовом, яким є моя пам’ять — темна й вивернута навиворіт.

ЧИ МАЮ Я ВИБІР?

Чи маю я вибір — вірити у вічність? Хай вона буде пусткою або безмежжям. Чи маю я вибір — вірити в усі релігійні можливості виживання після смерті? Чи маю я вибір — сподіватися на щось більше за моє життя? Чи маю я вибір — витягти з підсвідомого все, що потрібно, аби повірити в «життя після життя»? Чи маю я вибір — наразитися на ненависть інших або на їхню оманливу пошану, якщо це єдиний спосіб повірити в можливу вічну любов? Чи маю я вибір — вважати себе божевільним, якщо божевілля може бути шляхом до здійснення мрії? Чи маю я вибір — боротися за мрію… аж до того, щоб моя уява кровоточила? Чи маю я вибір — вірити? Чи маю я вибір — дозволяти іншим вірити, коли я сам міг би стати певністю? Чи маю я вибір — стерти написане? Чи маю я вибір — заперечити існування дев’яноста дев’яти інших? Хіба я не маю права ризикувати життям заради інших? Чи маю я вибір — дійти до святого? Чи маю я вибір? Чи маю я вибір — кинути виклик своїй свідомості, ризикуючи втратити будь-яку надію, хоч би й найтоншу? Чи маю я вибір — спробувати неможливе? Чи маю я вибір — любити її єдиним способом, яким можу це довести? Чи маю я вибір — дивитися на ці образи, що змушують мене вірити в її життя… і думати про її смерть? Чи маю я вибір — провокувати власну свідомість, будучи жорстоким, якщо це може дати мені щастя? Чи маю я вибір — дивитися смерті просто в очі? Чи маю я вибір — дозволити життю колисати мене, якщо саме через нього я можу про неї думати? Чи маю я вибір — любити свою плоть, коли знаю, що не можу навіть торкнутися її волосся? Чи маю я вибір? Чи маю я вибір — любити все живе, якщо завдяки життю вона існувала? Чи маю я вибір — вивернути серце назовні, немов у екзорцизмі, аби подорослішати? Я — холодне серце. Серце без тремтіння. Я люблю. Та люблю, не знаючи, що це таке.

ОДНА ІДЕЯ

Я хотів би бути ідеєю, мов Христос, що матеріалізувався. Творінням уяви, інструментом мрійності. Ангелом поезії!!! Всесвітом віри в безумстві. Та я тут, як і ти, безглуздям у межах розуму. Вона, що сповіщає тобі мою молитву! Вона — з моїх кінців для кінця… з твого кінця — для мого. Навіщо гратися в апокаліпсис, руйнувати реальність — справжню, живу? Час співати, співати творіння… Вічна ілюзія сну, сну й магії! Через образи й звуки, що… що… що…!

ЯК?

Як дізнатися, чи справді я тебе люблю, якщо моя душа не знає твоєї? Як…? Як…? Просити пробачення в тиші, говорячи її мовою. Бо я з нею говорив. Кричав у пустку? У порожнечу миті, мов німий…, із запаморочливим потоком слів! Як…? Як…? Знати, чи любов поруч. Чи, може, вона нас засліплює… і ми не бачимо!… Любити душу, із смертю в душі. Тремтіти так сильно, щоб вічність мене почула! Чому…? Чому…? Єдині сили, що в мене лишилися, я вкладаю в них — і дозволяю собі мріяти! Мріяти про істоту, про засушену троянду.

ФЕЇ

Я часто зустрічаю фей, уві сні або в реальності. Вони полонять мене своєю красою, і навіть своєю злістю вміють зачарувати. Я прагну дарувати свої шалені ідеї, співати, кричати про бажання допомогти, спаленим відьмам… покинутим, скривдженим законами чужинців. Це бажання, народжене невинністю, розбудило одну фею, сховану далеко в моєму житті — фатальний пісочний годинник. Образ, довго й лагідно омріяний, який іще не здатен урятувати… ще ні! Та, може, вона зі мною говорила? Радила мені щиро й дбайливо вибачитися за недоростка, що видерся на третій щабель, який шукав душу, щоб полегшити свій біль. Шахрай заціпенів від подиву! Він шкодує про образу феї в герцогстві, яка, стривожена цим нав’язливцем, боїться його й тікає, ображена. А рятівна фея додала… триматися далі від очей тієї красуні, щоб майбутнє могло мене привітати, як мага, як чаклуна.

КОРОТКІ МИТІ

Чи трапляються миті у житті людей, коли інтуїція і шалена уява живуть в одному домі? Обидві — водночас, наче діти, що грають у м’яча разом із натхненням. Влучаючи в течію світу живих, вони міняють дурнів на милих блазнів.

МІЙ ДУХ

Вітер здіймається в моєму дусі, мов лагідна рука, що натискає, ледь-ледь підштовхує генія — і психічне життя спалахує ейфорією. Вітер хитається й танцює в такт, приходить і відходить за примхою удачі, долі чи безмежжя. Мріє, ніби це — його старанність. Вітер летить високо — і низько також. Він губить мене, коли змінює шати, коли вночі втрачає північ. А зранку ми знову вдягаємо нудьгу! Та коли він для сонця оспівує землю, діва шаленіє й летить за звуком, аж до молодика — ніжного й легковажного. Вона вінчає себе феєю й віддає мій подих як пожертву.

СУМНЕ ЖИТТЯ

Моє життя сумне й сіре. Я шукаю гумор, що лоскоче, що торкнеться серця легким подихом, і сміх, що луною відскакує в устах, великих, мов церква.

Я ЗНАЮ

Я знаю, я відчуваю, я слухаю, я чую. Час мовчати минув. Мій крик був срібний, та твоя тиша… засинає. Нічого не було сказано. Усе мертве. Я знаю, я відчуваю, я слухаю, я чую. Ці подихи в тобі, що випереджають мене, грали моєю свідомістю, мов ліра без струн, без резонансу.

ПОРОЖНЕЧА

Я — порожній за змістом, але неповторний сувій. Фарбую віск, виправдовуючи найгірше! Танцюю під пекельний гуркіт вулиці. Жити — і переживати знову!!! Недоречний, вичерпний — характер нотаріуса. Тисну хмару, задушену пивом. Маніпулюю дезодорантним газом, просоченим ранковою водою. Задихайся! Розчавлюй!… Здихай! Вічна варта світлих еліксирів, що тремтять у нутрощах тонких кишок президента Немовляти-Каченяти, усміхненої істоти з принизливим, однобічним і шаленим поглядом. Стережися очей, що ріжуть звукові неони, помножені затертими олівцями математиків зі старими бородами й брудними окулярами. Я — порожній за змістом, але неповторний сувій.

ПОСЛІДОВНИК І МУЗА

Долати гори й ріки верхи на музі. Несучи послідовника у своїх обіймах. Тікаючи від нейронних вигод уяви. Внутрішньо — роздираючи черепну оболонку жестом таким же жорстоким, як і занепадницьким. Різатися наввипередки завдяки притулку довгого ножа, зробленого зі солодких бананів. Я звільняюся, розтягуюся, мов кенгуру в польоті, перестрибуючи нагоди спотворювати слова, словами... забуваючи слово «зло». Так!… Я… я… я…! Я! Шукати музу — знайти її будь-якою ціною! Інакше вона сама впіймає тебе в пастку, в сітку, зіткану з випадковостей життя. Та ця муза — не твій вибір.

Поділитися