РОЗДІЛ VII

Дам’єн стояв на чатах, плекаючи надію бодай мигцем побачити свою музу. Раз у раз втішаючи себе терпінням, він щосекунди складав любовні історії, у яких лише він і Ніель були героями. Він знову розігрував сюжети свого дитинства, щоб урятувати кохану з драконових пазурів.

Пізно ввечері, заспокоєний і ситий після єдиної за день трапези, він повертався на варту, до своїх бажань…

Його серце затріпотіло: щойно він побачив, як поруч повернулася та, що стала предметом його одержимості. — Легке розчарування: її супроводжував Лу.

— Я хотів би тихо говорити з тобою, Ніель, уподібнити голос ангельському й відкрити тобі всі ці мрії… Але й одного погляду на Лу за цілий день мені досить! До того ж ти здаєшся похмурою. Якій тривозі ти приносиш у жертву радість життя?

Щоб виразно чути й тлумачити кроки коханої, Дам’єн завмирав, уникаючи всього, що могло завадити цій невидимій розмові, цьому звичному для нього потаємному єднанню.

Незвично швидкий стукіт кроків на зовнішніх сходах виказував тривогу. Нервове тупцювання, поки вона шукала ключі на дні сумочки, свідчило про збентеження. Та удари носків туфель Ніель по підсхідцях внутрішньої драбини промовляли ще виразніше: вона була розлючена.

Її роздратування зросло ще на кілька градусів. Вона дала волю обуренню, з усієї сили вдарила ногою в спільну стіну сходової клітки, вивільняючи адреналін, і вигукнула: «Він!.. Він!.. Мені це набридло!» Потім, усе ще з Лу, бурмочучи те, що, як їй здавалося, мрійник не міг розібрати, понесла свою лють до квартири.

І ці розгнівані слова, і удар у стіну були звернені саме до нього. Наче на коротку мить, достатню, щоб завдати болю, перегородка між ними щезла.

Відлуння цього раптового спалаху гніву й досі бринить у вухах ревопата. Неначе той удар не переставав віддаватися в ньому всі ці роки. З роздробленим его й понівеченою свідомістю, натягнутою між десятиліттями, мов гумова стрічка, він стискає голову обома руками, намагаючись заглушити безконечне відлуння. А час, дедалі дорожчий, спливає разом з аналізом…

— Що змусило Ніель так шалено розлютитися? Чи кухар розповів їй мій сон, змінивши його зміст, мов рецепт, пристосований до смаку? Чи склала вона хибне уявлення про мене? Чи сприйняла сон за жалюгідну брехню? За сплановану провокацію, потаємний розрахунок, що передбачав навіть реакцію Лу? А може, весь день вона почувалася задушеною, оточеною хвилями моїх думок? Усі ці казки, історії, мрії — єдині пестощі, які я можу їй подарувати.

Його нейрони перезбуджені, тож він ледве зносить метушню, втому й агресію співгромадян, застряглих у годину пік. Ця впорядкована штовханина видає цілу гаму механічних голосів: дрібні моторчики й потужні машини, захриплі клаксони та пронизливі сирени дратують натовп, навіть тих, кого мчать рятувати. До них долучаються какофонія радіостанцій усіх частот і підпільна війна самолюбств, яку водії ведуть крізь опущені шибки. І все ж завдяки цьому галасу, що врешті вщухне через брак добровольців, він знає: його підсвідомість ніколи не мордувала Ніель. Інакше він негайно скористався б нею, щоб утихомирити суспільство. — (Чи не тимчасове повернення Крістоса, розгніваного дорожнім хаосом?)

Безсилий щось змінити, ревопат зачиняє віконниці, незважаючи на виснажливу спеку. Йому необхідно відпочити. Щоб підсвідомість якнайкраще узгодила цілющий сон із його «я», він поринає в нічну тишу, яка, як і дні, позначає його спогади. Він навіть торкається щастя: колись спав просто під ногами коханої. Несподівана, проте відчутна перевага мандрівки в минуле — кожен перепочинок тоді дає йому хвилину спокою тепер.

Попри користь цього примарного лікування, він мусить його скоротити, навіть якщо інші спогади ще озвуться до нього. Так він приймає своє роздвоєне его.

Ніель постукала в його двері.

— Привіт, Дам’єн! Мія переконала мене в твоїх якостях ілюстратора. Однак, перш ніж ухвалити рішення щодо можливої співпраці, я хотіла б обговорити це з другом, якого приймаю сьогодні ввечері… Можеш позичити мені ті оригінали, які моя сестра мала приємність розглядати?

— Чому б ні! Почекай тут, я зараз їх принесу.

Дам’єн не йшов до робочого столу по малюнки — він наче ширяв назустріч своєму перепусткові. Боявся навіть, що Ніель помітила його хвилювання. Тому, нарікаючи на похмуру осінню погоду, дав собі кілька митей опануватися й повернутися на землю.

— Ось, тримай! Я переконаний, що тобі буде дуже приємно їх розглядати… До речі, якщо маєш лупу, скористайся нею. Побачиш набагато більше деталей, ніж неозброєним оком.

— Добре, я тобі зателефоную.

Майже жорстоко, день тягнувся надто повільно. Коли настав вечір, прихід гостя, цього друга Ніель, запустив механізм тривоги.

Звичні звукові прикмети дозволяли Дам’єнові стежити за близькістю, яку він подумки собі привласнював, і приборкувати тривогу. Дзвін посуду, пересування стільців, кроки Ніель і зовсім нецікаві йому чужі кроки, нарешті уривки розмов, із яких вирізнявся тільки голос музи.

На диво, після вечері дія перемістилася на всі три поверхи будинку, до трьох віталень одна над одною: у Ніель, де вона приязно розмовляла зі своїм порадником; у мрійника, який відчайдушно намагався розібрати їхні слова; і в Бруєттів, поверхом нижче, де теж слухали — телевізор на повну гучність заглушував голоси згори.

До аналітичного безладу згори й медійної тарабарщини першого поверху приєднався телефонний дзвінок.

— Алло, Дам’єн! Це Ніель. Можеш піднятися на кілька хвилин? Не дзвони, просто заходь. Двері відчинені.

— Добре! Негайно!

Не подбавши ні підстригти бороду, ні змінити одяг, намір чи настрій, Дам’єн з’явився миттєво, заспокоєний запрошенням Ніель і близькістю твору.

У кухні його красуні ще двоє людей сьорбали каву. Мія, яка трималася непомітно, і гість Ніель.

— Добрий день, Дам’єн! Ти знаєш мою сестру. А це Марк, він мій…!

Вона так і не закінчила фрази й нічого не пояснила. Наче навмисне хотіла посіяти запитання, ба навіть тривогу в голові мрійника. Схоже, їй це вдалося: художник занімів, подумки знов і знов повертаючись до знайомства: «Він мій!.. Він мій!.. Мій хто?..»

Раптом усе щезло. Він знову опинився в сні про Лос-Анджелес, серед колон і прозорих завіс. Чоловіка, з яким танцювала його муза, теж звали Марк. Жахливе передчуття!

Це видіння, що тривало частку секунди, вклинилося між словами, які Ніель продовжувала промовляти.

— …А потім, після розмови з Марком, я зважила всі «за» і «проти». Я вирішила співпрацювати, але за певних умов! Sine qua non! Ти мусиш дати моїй уяві цілковиту свободу. Не хочу жодних обмежень творчості. Щодо решти умов… я повідомлю тебе згодом.

— Що я маю тобі відповісти? Я тобі повністю довіряю. Ти зможеш поводитися зі вже наявним сценарієм як забажаєш. Ризикуючи здатися претензійним, я був настільки переконаний у твоєму приєднанні, що приніс фотокопійований документ, щоб тобі було зручніше працювати. Коли плануєш почати?

— Не знаю, але дай мені час.

— Дуже добре! Я вас залишаю. Гарного завершення вечора!

Зачинивши за собою двері, він навіть перевірив, чи справді їх зачинив. Бо тепер, здавалося, ніщо не відділяло його від музи. Навіть той прибулець, характер стосунків із яким вона приховала. Зараз важила лише та правка, яку Ніель внесе в текст, поки він в уяві переглядатиме сценарій зовсім іншого жанру…

Ревопат, зокрема змучений історією своїх чекань, мовчки запитує себе. Ті уривки пам’яті, де він не бачить і не чує коханої, він називає чорними дірами. Від однієї порожнечі до іншої він переглядає тодішні спогади, щоб розважитися. Заплющивши очі без жодного зусилля, він бачить Ніель: вона йде, розмовляє, підіймається сходами. Милується нею, наче гортає журнал, сторінка за сторінкою.

Проте ці чорні діри він мусить пережити знову. Вони — важливі ланки цього розладу, що його сковує.

— Ніель! Дай хоч якийсь знак життя, бо я вже страшенно хвилююся!.. Жодної звістки, жодного слова про її задуми — ані крихти! Не так непевність щодо майбутнього тексту зводить мене з розуму, як неможливість відчути її тепло. Чи не омана — це мовчазне тремтіння в її присутності, адже вона повертає подих моєму життю! А кожен тривожний стукіт кроків, неначе її підморгування, що обіцяє візит, обертається черговою фальшивою тривогою.

Загублений у її мовчанці, він марнів. Та варто було почути кроки Ніель, як усе знову засяяло. Він швиденько наводив лад у захаращеній квартирі. І щоразу марно: вона проходила повз його двері.

Змарнована радість — мов удар довбнею по його ілюзіях. Та бадьорість швидко поверталася: зате в квартирі вже було прибрано.

— Неминучі ці дурнуваті телефонні дзвінки! І все-таки лише такий млявий спосіб допоможе мені заспокоїтися.

— …Добрий день, Мія, це Дам’єн! Твоя сестра там?

— Ні! Вона вийшла!

— Можеш сказати їй, що я хвилююся?.. Моя робота не просувається, бо я досі не отримав її тексту.

— Добре, Дам’єн! Обіцяю передати їй повідомлення. Навіть запропоную їй завтра до тебе зайти. Ти заспокоївся? …

— Так, безмежно дякую, гарного дня, Мія!

Обережно поклавши слухавку, цього разу він телепатично обдарував Мію химерними думками на знак вдячності за її щедрість, делікатність і, головне, за те, що вона його вислухала.

***

Ревопат роздивляється тріщини вздовж стельових балок — єдині відповіді на його численні подумки надіслані послання. Гірка іронія: ці шпарини нагадують хворому мрійникові ще одну тріщину, яку він марно намагався замурувати, — зруйнований шлюб. Часто, коли Ніель не було, він, аби розвіятися й «оновитися», як сам казав, навідувався до нової родини: Мілен, Франсуа та Лізіанн.

Він ніс свій біль, та обов’язок кликав. Задля добра всіх, а передусім доньки, намагався підтримати й поліпшити їхнє незвичне співіснування, встановивши якнайкращі стосунки. Його розривало між жалем за розлученням і любов’ю до Ніель.

До того ж він часто говорив із Мілен — справедливою порадницею щодо його небувалих стосунків — про приголомшливі події із сусідкою згори. Ніель — така ж сирена, проте відчутніша, ніж інша постать, що мешкала ще вище… Мерилін.

Кожне його повернення до майстерні позначалося приглушеним освідченням у любові…

— Дам’єн повернувся, моя любов!

Потім, залежно від джерела шумів, він влаштовувався там, де слух породжував би найкращі духовні фантазії.

— У мене відчуття, що ти там нагорі, Ніель. Я чую твої дорогоцінні кроки.

А що робить Лу Жобім у смокінгу на моєму задньому балконі? Чи він уже став твоїм коханцем і з делікатності чекає на тебе — так, як чекав би я, заплаканий, дивуючись, чому на сходах немає червоної доріжки? Хай йому грець! Цікавість жалить мене в найчутливіше місце — у логіку. Найкраща мазь від інтриги — збирати відомості.

Не чекаючи, Дам’єн виходив приєднатися до кухаря, який уголос міркував над простим способом відчищення свого начиння.

Двері, що вели на третій поверх, були відчинені й показували ці круті сходи. Цей вузький прохід активував травму в сновидцеві. Латентний символ відчаю.

Не бажаючи виглядати нишпоркою, Дам’єн звернувся до цього кулінарного феномена зі своїми життєвими сумнівами, однак не видав їхнього справжнього джерела — спільної сусідки.

Надихнувшись власним урочистим вбранням і неабияк цим пишаючись, кухар миттєвим спалахом геніальності розв’язав тривогу Дам’єна.

— Знаєш, коли ти на краю прірви, краще в неї стрибнути! … Якщо виберешся, повернешся на край скелі й матимеш враження, що остаточно з неї вийшов. Якщо не виберешся, повториш спробу в іншому житті.

Ошелешений твердженням Лу, але ще при здоровому глузді, Дам’єн вправно поцікавився причиною такої офіційної елегантності.

— Ми готуємося піти на дегустацію сичуанських страв…

— Ми?!

— …Так, ми з Ніель. Зустрінемо там людей із вищого світу. Я навіть витратився на найшикарніші, наймодніші візитівки, щоб справити враження на світську верхівку. А присутність Ніель мені аж ніяк не завадить…

… До речі, ось і вона! … Ніель, ти йдеш? …

Розмова обірвалася, і Дам’єнова стратегія звелася до мовчазних внутрішніх висновків.

— Чому ж вона не спускається? Звідси я її не бачу. Чому нерухомо стоїть на верхівці сходів? Погляд Лу й ледь чутне рипіння останньої сходинки підтверджують: вона там! Яка йому причина ховати її від мене щоразу, коли найменший рух дозволив би її побачити? Ревнує: хоче залишити її собі.

Невже зовсім нічого не видно? Аж ніяк! Безсумнівно прекрасна й зваблива, вона сяяла. Дам’єн уже нічого не тямив. Зазвичай ця омана народжувалася лише в його найвеличніших фантазіях.

Завдяки здатності в уяві покидати власне тіло він, від духу до духу, описував і оспівував її.

— То ось що означає «блищати своєю відсутністю»?.. Я розрізняю серафічне світло там, де ти ховаєшся, спокійна й лагідна, мов тихий ранок. Струнка й вишукана, ти гордо стоїш в елегантній вечірній сукні з чорного атласу, із глибоким вирізом на спині, що відкриває її аж до попереку. На шиї — безцінне намисто, мов знак шляхетного привілею, наче віднайдена родинна коштовність. На цій модній вечірці найчарівнішою куртизанкою будеш ти!

Дякую тобі, Ніель! Дякую за цю таку дивну й незабутню мить. Це казкове світло залишиться неприступною твердинею в моїй душі, навіть якщо ти навіки сховаєшся від мого погляду.

Його не зламало розчарування від того, що так і не вдалося помилуватися музою, яка вирушала на світські завоювання: він щойно переступив межу видимого.

— Гарного вечора, Лу, я повертаюся. О! Передаси вітання Ніель, … добре?

Тієї ночі він майже не спав, схвильований побаченим напередодні, а ще більше — думкою, що вранці Ніель наблизиться до нього. Справжнє видіння й жива дійсність. Осяйна Ніель освітить його день.

Та на світанку з’явилися сумніви. Чи було це через його асцендент у Раку? Через надто активний чорний місяць? Або по-ідіотськи, через нестачу китайського печива! … Безглузді питання.

Зосередивши всю винахідливість на спробах виглядати бодай пристойно й не надто втомлено, Дам’єн нервував дедалі сильніше. Видима причина — кава, справжня — сумніви щодо завершення зустрічі. І ось нарешті! Ніель обережно тричі постукала в його двері.

— Добрий день! Заходь, будь ласка. Сідай!

Виграш?.. Крижана пустеля! Ніколи він не відчував її такою холодною, далекою й зверхньою. Наслідки світської зустрічі? З виразною зневагою вона оглянула стілець, на який указав Дам’єн, і сіла лише на краєчок, наче найменший дотик убереже від будь-яких зв’язків і дозволить швидше піти. Може, вона остерігалася якоїсь диявольської сили зваблення, гідної Распутіна, якої в художника, вочевидь, не було?

Потім вона звернулася до нього, з крижаною ниткою в голосі.

— Отже! " (Наче застереження)

— Я прийшла владнати інші деталі нашої співпраці. Її очі були тьмяні, вона навіть не кліпала. — Насамперед! Хочу, щоб між нами все було абсолютно ясно: тільки ділові стосунки — і нічого більше! — наполягала вона. — Зрозумів? Якщо я побачу, що ти маєш до мене бодай якісь почуття, негайно припиню співпрацю. Ти збагнув?

Не втрачаючи самовладання, він звернувся до всього невеликого запасу прагматизму, який дозволяла йому його вдача. З наївним виглядом, хоча й нічого не знав про можливий письменницький талант Ніель, та визнавав її глибоку освіченість, він спробував збити її з пантелику, перейшовши до суті.

— Ти вже почала працювати? … Писати? …

— Ні! Не зовсім… Але, здається, у мене є задум оригінальніший за твій. Замість відьми, яка стає феєю, зробімо навпаки: фея впродовж сюжету перетворюється на відьму. — Ну що? Гаразд? Я пішла. Бувай!

Не сказавши більше ні слова, вона вийшла з комірчини художника, так і не перелічивши решти пунктів угоди. — Оторопілий! — Дам’єн сидів, розгублений, і з сумом дивився їй услід, а потім повернувся до запитань, що мучили його ще до її приходу.

— Чому ти була такою відстороненою, Ніель? Чому? … Я відразливий! Але чи я прокажений?

Зрештою, цілком зрозуміло, що вона прийшла з виразно професійним наміром. Але навіщо було оглушувати мене цим натяком — «і нічого більше»?

Я б не кинувся на тебе, а тим паче не зґвалтував би! До того ж ти мене глибоко вразила, вихолостивши з нашої розмови кожне людське почуття, — ти, раптом така стоїчна й непохитна.

У своїй короткій промові ти недооцінила любов, яку я вже відчував до тебе! Мета твоєї поведінки, очевидно продуманої й свідомо обраної, аби охолодити мої майбутні пориви, зводиться нанівець. Я знову тебе побачив. Знову відчув аромат, який, наче лагідний червневий вітер, огортав твоє тіло. Я ще побачу тебе, і ти вкриєш мої мрії ніжними враженнями, цими пахощами, що в моїй душі зраджують тебе саму.

Цей спогад, випитий «on the rocks» — із занадто великою кількістю льоду, — не віщує нічого доброго для наступних. Німе сьогодення відступає перед балакучим минулим. Холодність Ніель уразила його сильніше, ніж він міг уявити.

Наче зомбі, ревопат хапає фломастер, який теперішній мешканець залишив на одному зі столиків, що засуваються один під один. На найменшому. Зовсім забувши, що помешкання більше йому не належить, він проводить дві широкі чорні вертикальні смуги на вільній стіні вітальні. Два штрихи — два дні чекання, дві безконечні доби без Ніель. Ув’язнений у своєму коханні, затягнутий у вир фантазій, він тепер бачить образ відьми зі шкірою феї на стіні в’язниці власної пам’яті — наче тюремну камеру, обклеєну єдиним велетенським еротичним розворотом журналу.

Ревопат готується провести ще одну лінію, коли думає про третій день…!

Розтягуючи на четверту чашку кави насолоду від першого ранкового ковтка, Дам’єн приймав несподіваних гостей. Його незвичайну співробітницю супроводжував «шеф-кухар», який одразу заговорив.

— Ось і митець! … Я повертаю тобі цю антологію про гумор, яку ти мені позичав. Мені дуже сподобалося! … Особливо розділ про чорний гумор, точніше…

Лу говорив, описував, реготав, розбризкуючи слину мало не всюди.

Форма літературного аналізу? … Дам’єн не знав. — Тема, що була дорога його серцю, стояла там, перед ним. Ніель знову сяяла.

Навколо?.. Майже суцільна порожнеча. Голос кухаря наче стих у його уяві. Дійсність утікала, забираючи із собою навіть меблі! Дійсність утекла — зате мрія принесла плоди. Жодного слова. Стоячи перед нею, Дам’єн подумки марив.

— Люблю твої очі, Ніель. Мій погляд плаває в них. Ні! Тоне, борсається. Вони мене окриляють і неначе обіцяють благоговійну пристрасть, цілком віддану ніжності. Справжня ораторія! Люблю твоє кучеряве волосся. Мої пальці без кінця танцювали б у цих локонах — повільно, повторюючи їхні вигини, тремтячи від доторку до шкіри голови. Люблю твої губи — не тонкі й не повні. Вони промовляють звабливо. Нерухомі — кличуть до поцілунку, у русі — розпалюють небезпечне полум’я. Такі принадні, як саме твоє життя! Якби ти народилася в добу Відродження, мистецьке пробудження того століття стало б ще величнішим і яскравішим. Больтраффіо зумів би змалювати найпотаємніший відбиток твоєї душі. А яких нестерпних мук зазнав би майстер Леонардо да Вінчі, шаленіючи від нездатності відтворити твою усмішку!

А ще раніше, в минулих століттях!.. Грація й сила натхнення, втілені в камені, вишуканість і майстерність у пластичних об’ємах, рівновага й вірність натурі — саме такі цілі поставив би собі легендарний грецький скульптор Пігмаліон перед моделлю, якою могла б бути ти…

Вони стояли одне перед одним… Він бачив її усмішку, вона відчувала, як він мандрує уявою. Ніель розважало Дам’єнове поклоніння; вона мовчала, дозволяючи йому милуватися собою.

Раптом кришталеві мрії розлетілися на тисячі уламків. Помітивши, що мрійник зовсім несвідомо залишив його осторонь, ображений Лу підвищив голос на прощання й вивів Ніель надвір.

Він заздрив кухареві, який жив зовсім поруч із Ніель. Ці обставини, це сусідство, ця удача дозволяли Лу щодня її бачити.

— Вони мене дратують, усі ці хлопці, яким випало щастя наближатися до неї. Вони доводять мене до сказу, ті, хто ще ближче, кому дозволено вдихати запах її тіла, ці обранці, які мають щастя проникати, завдяки Ніель, у це прокляте вічне жіноче, що мене переслідує, підрізає мені крила.

Музо! Музо, що затикає рота моєму розквіту як негідника-самця! Парадоксальна жінко, скупа на увагу й щедра на прояви, навіщо обдаровувати мене другим ударом блискавичного кохання? Щоб упевнитися в моїй відданій увазі до тебе? — підсумував Дам’єн, наважуючись знову з’єднати уламки своїх мрій.

Утома починає отуплювати ревопата. Він більше не здатен зазирати до щоденника — той викликає огиду. Не може й дивитися на світлину: наче непослідовний суддя, вона відкидає його домагання. Втрачаючи терпець перед своїм альтер его — двійником під власною шкірою, тим «він», якого боїться, — він усвідомлює, що насправді боїться самого себе. Не може більше дивитися й на квартиру, яка сліпить його старими сценами, стерті до пилу безконечним пригадуванням. Він заплющує очі.

Уже кілька годин музика мовчить на користь вуличного гамору й вібрацій старого холодильника в помешканні.