РОЗДІЛ XIII

Його чоло зморщується від запитань. Думки, гострі, мов леза бритви, крають йому розум. Вони, мов будяки негативної енергії, переплітаються й нагромаджуються в його мозку, перетворюючись на справжню магму. Виснаження, підкреслюючи, мов попередження, дві мізерні години психічної праці, які ще лишаються йому, щоб виплутатися, стискає його початковий порив. Останнє зусилля, слабке опанування себе.

Сліпим жестом він дозволяє долі розбити нічну тишу, беручи навмання платівку. Його єдина турбота — покласти голку на бік А. Перші ноти… нецікаві! Лише після того, як він різко вдарив себе в груди, щоб переконати себе покінчити з усім, він упізнає потворні мотиви старого банального джазу, що звучав на початку цієї дикої терапії. Через слабкість він знову лягає на свій засіб подорожі — старий диван, родинну пам’ятку, якій понад сто років. Під цими знаками він намагається підвищити курс своїх мнемонічних акцій.

Із цих кількох днів у селі він зважає лише на один спогад-спалах; з нього він видобуває тільки ту ясність, яку дав йому цей період.

Навіть якщо його кров залишалася забрудненою наркотиками, попри коротке відвикання, чисте повітря й повернення в середовище дитинства його оживили. Він сподівався, що це враження нового здоров’я Ніель зможе помітити навіть на відстані.

Навіть більше, ніж його фізична форма, оновилися його наміри. Уже ступивши додому, він, гордо піднявши голову, тихо звернувся до своєї самотності з вітанням, у якому вчувався виклик.

— Добрий день, самотносте, то що, займаємося наслідуванням? … Ховаємося в тиші? Гаразд! Тобі доведеться непомітно вписатися у восьмі або тридцять другі ноти, у скрипкові ключі за приглушеної гучності, бо я слухатиму свої платівки з інтенсивністю супермаркетної фонової музики. Більше не йдеться про те, щоб забруднювати душу Ніель моїми розчаруваннями. Музика вдягне одяг літанії, і моя міська пустельницька келія з цим змириться.

І я присягаюся своїй дорогій уяві: з інтенсивною вартою біля вікон покінчено!

Раптова розгубленість; він стримав потік своїх обіцянок, які, однак, не хотів спрямовувати в порожнечу…

— Але що я робитиму з усім своїм часом! Я раптом почуваюся дезорієнтованим! Продовжувати свої сповіді щоденникові неминуче приведе мене до розмов про сусідку. — Закінчити свій комікс? … Я надто згадував би свої незграбності й нетерпіння. — Розчищати засніжені входи й перетворюватися на Дон Кіхота, на замаскований поклик? … Навіть якби це було лише для того, щоб розім’ятися, я ризикував би знову впасти в бурю.

Усі ці надто живі заняття, ці відволікання невтомно нагадували б мені мою музу — кожним словом, кожною лінією або кожним ударом лопати!

Повільно він повернув долоні вгору, ніби просив небо прочитати в них майбутнє по лініях. Тонке сприйняття: він бачить там лише символ своєї ручної вправності. Відновлюючи поклик, він уявив собі верховну істоту, яка здійснює цей самий жест ще до Книги Буття. Розвиваючи цю феноменальну фантазію своєї уяви, він збагнув: творча межа божественної сили містилася в її апофеозі. Єва, перша жінка.

Витягнувши з цього архаїчного видіння насолоду, яка, можливо, змусила Бога здригнутися при завершенні свого твору, і щастя, яке він, Дам’єн, мав віднайти, він видобув із цього натхненний симбіоз. Створення другої Ліліт. Спокуса, якій він свідомо піддасться. Інша жінка, щоб відволікти його від муки, від його любові до Ніель. За асоціацією всі його жадання привели лише до одного іншого ліризму… вже баченого… Мерилін.

Проте відтворити в трьох вимірах гармонійне обличчя акторки-Близнюків було б лише повторенням. — У минулому інша спроба зазнала невдачі. Його численні зусилля, спрямовані тоді на успішне моделювання, виявилися марними. За збігом обставин перші об’єми почали проступати з матеріалу саме тоді, коли Ніель прибула на вулицю. Їхні відповідні краси, що апатично змагалися в душі митця, послаблювали його концентрацію й заважали йому застосовувати технічні знання зі скульптури.

Цією приємною працею Дам’єн поставив собі завдання: приборкати своє естетичне зачарування Ніель.

За кілька хвилин він виніс зі старого сараю, прилеглого до будинку, важкий пакунок холодної пластилінової маси, майже крижаної температури.

Ставши на перехід, що на рівні другого поверху з’єднував цю занепалу комору з галереєю, він опинився під поглядами трьох незнайомців, які піднімалися сходами на третій. Один із них, доволі високий чоловік, звертався до інших англійською, погано приховуючи сильний португальський акцент. Він відчиняв двері парі, що його супроводжувала. — Дам’єн не наважився ставити собі запитання, боячись дійти висновку, що Ніель переїхала.

Матеріал став податливим лише через кілька годин. Але поки ця маса в очікуванні поверталася до ідеальної температури для обробки, сновидець переглядав біографії зірки, які мав. Зі своїх численних іконографічних джерел він витяг образ Мерилін, яку любовні розчарування радше потривожили, ніж зробили зрілішою. Фото жінки, пригніченої неможливістю відвертого, нормального й видимого для всіх зв’язку…

У наступні дні Дам’єн мусив подвоїти зусилля, бо йому ледве вдавалося забувати численні пересування нагорі. Усе ж роблячи ставку на твір, він був змушений визнати, що відволікання сипалися дощем у володінні його красуні. До того ж Карлос і Лу, які все ще добре ладнали, регулярно приєднувалися до оновленої групи.

Він легко впізнавав кроки Міа, але марно намагався абстрагуватися від кроків Ніель. Навіть у зосередженні роботи він був здатний кодувати всіх персонажів, давніх і нових. Окрім одного, який увійшов у цю незвичайну перкусію. — Під час його відсутності. — Маючи враження, що раніше вже чув ці удари підборів, не намагаючись пов’язати їхні звуки з кимось конкретним, він назвав образ, що поселився під цими кроками, «Утримання від участі».

Щоразу, коли він їх чув, щоб не занепадати в запитаннях, він повторював собі для підбадьорення, що бюст добре почався, завжди з тією самою інтонацією, ніби записаною.

***

Пригадуючи цей болісний січень; прибуття підкріплення найманців, цей новий загін гравців, ревопат здригається. Він добре пам’ятає тодішнє незворотне занурення в гнилу безодню своїх почуттів, розладнаних нерозумінням чужих реакцій. Страх перед невідомим. Зло торкнулося його краєм, воно його поранить. Повне приниження чекало за лаштунками. Банальність у музиці здається йому ще нікчемнішою. Звичка? … Рутина? … Уже?!

Його руки жваво місили матеріал, дедалі краще моделюючи. Він відчував помітне поліпшення свого судження в грі перенесення ліній — від фотографічної моделі до об’єму. Смакуючи цю форму вираження, він навіть підкорявся амбіції створити з пам’яті барельєф профілю Ніель.

Він іще занурювався в марення цієї вигадки, коли несподіваний телефонний дзвінок вирвав його звідти.

— Дам’єн! Це Лу Жобім. Якщо ти зараз вільний… я мав би попросити тебе про маленьку послугу.

— Кажи! Що таке? " відповів він, заінтригований і уважний, витираючи водночас з телефонної слухавки жирні сліди пластиліну.

— Ось… я купив грам гашишу в Брюс, але він не має часу доставити його сюди, до Gula Lupus. Тобі треба було б лише зайти до нього, забрати товар і принести його сюди!

— Добре! Гаразд! Я йду! … До зустрічі!

Бачачи в цьому лише можливість випадково зустріти Ніель, Дам’єн навіть мовчки не обмірковував прохання й відклав убік своє претензійне творче віддушшя.

Водночас недбалий і підозрілий, він відчував у собі певний гнів. Однак єдина послуга, про яку його попросили за кілька місяців, містила ризики. Ледве встигнувши дізнатися від Брюс, що треба терміново передати це плацебо до рук Лу, Дам’єн уже попрямував до ресторану. Він ішов пішки. Рівно два кілометри. Тисяча мук, які треба пройти в розумі сновидця.

— Я згоден подарувати вам мир, але не зловживайте своїми нездоровими задумами; інакше я не знаю, з яких глибин вирвуться мої реакції. — Прокляття! … — Ця несподіванка не повинна прибити мене до вади гіркоти, а тим більше накрутити, примножити безлад і занепад у моїй голові. — Але! … Може, вони хочуть влаштувати мені пастку? Змусити мене потрапити під арешт, посадити? — Ні, Дам’єн! Припини ці внутрішні наклепи, ці побічні думки. Лу ніколи не ризикував би втягнути Брюс Бруйєтт, сина власника, у такий макіавеллівський план.

Уже половина дороги пройдена крізь лабіринти міста й його напруженої нервової системи… Його хода просувається, а уява сходить із рейок. Її стимулює холодне світло; світло ліхтарів і їхніх тіней, схожих на цвинтар пам’ятників із білого каменю.

— Якщо Лу мене спровокує, оскільки я буду на його території, я вийду через задній двір. У мене немає ні мужності, ні рішучості Вільгельма Завойовника. Ні, дякую, битви при Гастінґсі для мене не буде! — Якби Ніель мала телепатичні здібності, вона відчула б щирість моєї любові й зрозуміла б, що логічно боятися її та її полку. Та й до біса! Її доблесні лицарі — та пішли вони всі під три чорти!

Піднявши праву руку, він показав Всевишньому середній палець, благаючи передати його повідомлення кому належить. Сам він, боягуз, не мав на це нахабства.

— Добре, ось ресторан! … Лише час поритися в кишенях, щоб знайти там, сподіваюся, рештки кривої усмішки.

Гостра бідність забороняла йому відвідувати ресторани, тому приємні й правильні манери були йому дещо чужі. Сором’язливість компенсувала незнання доброго тону, і він чемно чекав біля входу, щоб йому вказали місце.

Поки Лу нав’язував свої кулінарні рекомендації помічникові, він значущим жестом вимагав у доставника снів у кубику кілька хвилин терпіння.

Не маючи грошей навіть на каву, Дам’єн займав втрачений час, мучачи свої смакові рецептори бажанням, читаючи меню; і міг використати лише лише бальзам цін наприкінці рядків, щоб лікувати свербіж язика.

— Привіт, Дам’єн! Ну… ти бачив Брюс? …

— Так! Просте підтвердження, підкреслене непомітною операцією таємного передавання.

Лу, ставши власником магічного квадрата, задовольнився усмішкою випускника, який отримує нагороду за відмінність, щоб подякувати Дам’єн. Він одразу збирався провести сновидця.

— Добрий день, мій колишній сусіде! Як життя? … Що нового? Так увійшла Рашель, колишня квартирантка родини Бруйєтт, подруга котів і співвласниця ресторану.

З гордості чи з манії? Лу, який ніколи не применшував задоволення бути в центрі уваги, узяв слово першим, аби заговорити митця й примусити його замовкнути.

— О, він і досі живе на другому поверсі… Все ще між Ніель і Брюс… Кухар мудро перервався на кілька секунд, саме на час, щоб гіпотези настоялися в короткій паузі, ще до того, як Дам’єн отримав можливість заговорити. "До речі, митець! Я ж не розповів тобі останню новину… Уяви собі, Міа, сестра Ніель, невдовзі виходить заміж за іноземця. Подумай тільки: він живе в Канаді ледве шість тижнів.

— З якої він країни? " запитала Рашель, спокушена екзотикою цього союзу.

— Він португалець. Здається, його батьки люди заможні. У будь-якому разі моя думка вже сформована. Усі вони однакові! … Багато іммігрантів використовують цей законний спосіб, щоб отримати громадянство.

Ще побачите: Міа розлучиться, щойно їй надінуть обручку. Я не проти імміграції, але треба бути обережними!

Поки Рашель намагалася пом’якшити соціально-політичну позицію Лу щодо імміграції, сновидець, зі свого боку, стискав губи, щоб не вигукнути на весь голос: «ксенофоб!»

Зрозумівши, що його базікання могло зменшити повагу, яку мала до нього роботодавиця, Лу вислизнув, згадавши, що недавно гортав розкішний журнал. Він додав, наполягаючи, що помітив у ньому чудові фотографії корінних жителів Папуа у бойовому розписі. Потім попросив Дам’єн піти подякувати Брюс, проводжаючи свого посередника й водночас його підганяючи.

Не ставши багатшим на зворотному шляху, бо він не вимагав жодного відсотка за перевезення дорогоцінної марності, сновидець повертався до своєї звичної нужденності. Ні червоне світло, ні таксі, керовані, здається, особистостями пілотів Формули-1, не відволікали його від пліток, розказаних літописцем кухні Gula Lupus.

— Проклятий цей Лу… перевертень! З ним у мене постійне враження, що він завжди говорить натяками, з подвійним змістом; використовує слова, як кухар, … під кришкою, на повільному вогні.

З якої лукавої причини він натякав, що я досі між Ніель і Брюс Бруйєтт? Чому це… досі? … Чи став я перешкодою для неоднозначних стосунків, між Ніель і цим підлітком, який живить свою чарівність мімікою рок-співаків?

Ніель, ти мене переслідуєш! … А я ж присягався абстрагуватися від тебе, солодка сусідко. Куди поділася моя обіцянка першого дня року?

Не припиняючи йти, Дам’єн запалює цигарку. Урочисто він робить першу затяжку, ніби це люлька миру, бо відкидає думку відновлення війни проти інших або проти самого себе. Однак мусить витягти уламки цих пліток, які Лу відкрив йому в присутності Рашель.

— Цей майбутній шлюб Міа з португальцем… який інтерес штовхав його повідомити мені про це? Жоден! — Але якби я дозволив своїм думкам плисти за течією, я підступно приземлився б у болотах бурлескного дам’єнізму; і написав би сценарій довгої процесії плакальниць, що ховаються під довгим шлейфом молодої нареченої, Міа. Вони набули б вигляду привидів, що символізують неможливі надії, які відлітають разом із весільною церемонією.

Удалині, з високих гір, вагнерівський хор проголосив би, що, бажаючи завоювати одну, я спокусив іншу.

Вправно Дам’єн кинув недопалок у вентиляційну щілину каналізаційного люка, викидаючи туди ж сліди цього короткого марення.

— Ця легкість, із якою я мрію про любов, не перестає мене дивувати. Під час мого зачаття мої батьки, мабуть, були під владою Морфея! … Ах! — Яким же я почуваюся смішним! Кажуть, ніч дає пораду! Чи не радше сон? Так він вирішив лягти рано після легкої закуски.

На простирадлах він був не сам. Лежачи поруч із ним і невідривно дивлячись на нього, безсоння втягувало його в численні епопеї.

***

Ревопат не знає, чи досягне меж свого визволення. Межі строку тепер вимірюються хвилинами. — Нейрони розпечені добіла, мазохізм став необхідним через приплив адреналіну, який він приносить; він повертається на своєму дивані, просякнутому затхлим потом, до останніх спогадів. — Кінець боку А джазової платівки. Боку B не буде. Наче на прихованому боці Місяця, він заповнюватиме власну темряву похованими образами, що здригаються від радості самознищення, знову виринаючи на поверхню.

— Чорт! Неможливо заснути. Найдурніше, що я знаю причину. Мені свербить від бажання відновити контакт із Ніель!

Розлючений на самого себе, безсонний підвівся й повільно випив склянку прохолодної води, щоб заспокоїтися. Потім підійшов до своєї скульптури, щоб попрацювати над нею й відволіктися від запаморочення, яке ним заволоділо.

Що більше він пестив форму, яка наближалася до фізіономії Мерилін, то підступніше бажав, щоб об’єми, яких він торкався, переробляв, полірував руками, були об’ємами його тюремниці. Тієї, що ув’язнила його в часі, в одному почутті. Одним із найсерйозніших і найхаотичніших почуттів — любов’ю!

Пізно, наприкінці дня, він прокинувся, занімівши від незручної вузькості дивана; бажаючи лише зробити паузу в нічній праці, він заснув, щойно ліг на нього. Дезорієнтований годиною, він кілька хвилин лежав, щоб ліниво спланувати решту дня. Потім згадав сон.

(Ніель стала новою героїнею його коміксу. Він — старим мудрецем. "Ми говорили мовою загадок. Вона захоплювала мене так, що в мене виростали крила.»)

Здивований цим поетичним ремейком, подарованим підсвідомістю, не уникаючи символічного аналізу, він приготував собі одну зі своїх жахливих порцій розчинної кави і випив її одним ковтком. Ці залишки кави мали на нього дію таємного психотропу; він потягував другу чашку цієї страшної отрути. Ця несподівана токсичність породила в ньому думку заінтригувати Ніель загадковим посланням.

— Цього вечора, красуне моя, я вкину шалене зізнання до цієї дерев’яної скриньки, прикручену до твоїх дверей кількома іржавими гвинтами. — Мені байдуже, якщо Карлос спробує перехопити записку, бо учень-чаклун, що ховається в мені, смакує можливість його містифікувати. Особливо якщо злодій, яким він є, повернеться п’яним.

Дивлячись на останню краплю, що холоне на дні чашки, і питаючи себе, чи проковтнути її, він міркує над структурою слів для влучного сновидного прориву в бастіон ворога.

— Передусім — бути коротким! По-друге, прямо пов’язати Ніель з персонажем. З тією феєю в моєму сні, з тією героїчною жінкою мого коміксу. Нарешті, підписати так, щоб лише вона могла встановити зв’язок між езотеричним кодом псевдоніма і мною.

Щоб поховати шум пера, що позначало папір, і шум докорів, викарбуваних у його совісті, які сигналізували йому, що він ось-ось похитнеться, переступить свою обіцянку, він диктував собі слова, мов лінивий король, який нашіптує текст офіційного послання трохи глухому писареві, ось ці слова…

(«Фея Н. затаїлася. Чи й мені затихнути?

Я тебе кохаю. Сфінкс!»)

Протягом кількох хвилин його очі не відривалися від загадкового освідчення. Він читав його, перечитував сотню разів. Дам’єн навіть бажав перетворення синього чорнила в алхімічне золото або метаморфози цих слів у любовний напій. Це незвичне поклоніння власній творчості тривало допізна; аж до тієї миті, коли люди обирають між вечірнім випуском новин і старомодним сексом, щоб завершити день.

Не дбаючи про тишу, він пішов покласти загадкове послання в цю скриньку Пандори, де вже залишалася тільки надія, у цю поштову скриньку, зношену його очікуваннями. Він не був обережнішим, зачиняючи двері, щоб повернутися до своїх мрій; вони, переповнюючи його комірчину, заважали йому бути непомітним. — Він мріяв уголос. — Ці ніжності духу, ясні, але живі, мов гірська луна, завершилися звуком засувки.

Одразу вона відновилася продовженням швидких і ритмічних кроків на зовнішніх сходах. Дам’єн, задиханий, із серцем, що билося від бажання, знову повернувся до свого безневинного, але мотивованого вуаєризму. Він поспішив сховатися, щоб досхочу милуватися Ніель, яка повернеться. — Радість, повна жовчі. — Дивна постать перехопила йому подих, схопивши його листа, потім раптово збігла сходами й без попередження зникла з двору. Так само швидко передні двері Бруйєтт відчинилися й одразу зачинилися в тому самому ритмі, що супроводжував незвичність миті переконливою логікою.

— Прокляття! Хто б ви не були! " вигукнув він у бік грабіжника, який щойно на його очах викрав загадкову записку, призначену його музі.

Він більше не рухався, навіть хапаючи штори так, ніби хотів їх роздерти, — ті штори, що захищали його від усіх поглядів. Він розтискав руки лише тоді, коли описував собі вигляд особи, ворожої до його бажань.

— Наче андрогін, закутаний з голови до ніг і в масці, неможливо розрізнити його стать. Шапка натягнута до вух, шарф ховає решту обличчя. Покидьок чи покидька — не розібрати — куталися в товстий темний плащ і взута у великі зимові чоботи. Чужі. Чоботи батька Бруйєтт. Ті, які він носить, коли збиває лід із балконів, галерей, тротуарів; ті, які вдягає для роботи.

Але чому, Боже мій? … Хто в родині Бруйєтт настільки нелюдський, щоб ненавидіти мене до такої міри — втручатися в мій розлад і ще більше мене заплутувати?

Припаяний до свого остовпіння й до люті через неможливість назвати ім’я опудала в зимовому гармидері, він замикався в собі, зневажаючи брак уваги своїх сусідів знизу.

— Невже цей сатанинський будинок прихищає тільки лицемірів найгіршого ґатунку? Ви, з пекла внизу, ви, що чуєте мої послання, сублімовані музикою, які я кидав до свого раю. Невже я образив вас своєю тривожною божевільністю настільки, що ви визнали за потрібне обмежити мою свободу? … Нехай вірус злоби, який вас заразив, виїбе вас усіх у сраку!

Докладаючи численних зусиль, щоб розслабитися, він дивився на підлогу так, ніби хотів затопити своїми хвилями нижній поверх.

— Не бійтеся, я при здоровому глузді. Я закоханий, ось і все! Але ви маєте зрозуміти мою тривогу перед несправедливістю, якою мене обсипають, наче пташиним послідом!

Відвернувши очі в протилежний бік, Дам’єн, приголомшений черговим перехопленням свого послання, знову змушений був знову розглядати телепатію, хоч і неефективну, як єдиний можливий шлях для розсіювання емоційного туману, що змушував його стогнати.

— Ніель, я тебе кохаю. Просто я тебе кохаю!

Наче нестерпні болі, які треба випустити з нутрощів; розчарування, якого він щойно зазнав, схопило його за горло, і голосом, від якого його кішка могла здригнутися, а стіни затремтіти, він закричав з усієї сили.

— Ungerechtigkeit!

Вигукнуте як богохульство, це німецьке слово, що означає «несправедливість», пролунало крізь підступні наклепи сусідів. Його сльози не забарилися заявити про свою присутність тиші, яка схлипнула по-своєму, ніби бажаючи втішити друга.

Дам’єн, згорблений на ногах, заздрив затишку свого ліжка, прагнучи пом’якшити там жорсткість цього раптового переслідування.

Близько середини ночі він вийшов із неспокійного, короткого й ледве відновлювального сну. Оминувши свою дозу кофеїну, він підійшов до незавершеного моделювання. Він почувався більш ніж ізольованим у цьому будинку, схожому на притулок для божевільних; затиснутий між запліснявілим хлібом, яким стали Бруйєтт, і освяченою гостією, якою завжди була його красуня. Тож він звернувся до незавершеного відтворення тієї, якої вже не існувало, своєї службової музи, Мерилін, щоб довіритися їй.

— Ти єдина, хто мене розуміє, міс Монро. Твоє любовне життя теж було зламане сум’яттям. Хоча… я думаю, моє, мабуть, ніколи не народиться. Ти знаєш, що мені довелося витримати вчора… ! ? Скажи мені, чому вони використовують щипці ганьби, щоб позбавити життя найменший паросток моєї надії з’єднатися з твоєю суперницею?

Навіщо все це! Як і Бог, ти мені не відповідаєш. Боюся, що Люцифер зрештою виявиться сильнішим! Усі ці проблеми у світі… усе це зло в моєму.

Бурмочучи про подію попереднього дня, митець за допомогою стека окреслював рух у волоссі американської Афродіти. Він дозволив би собі слухати м’який джаз, якби ніч так не наближалася до ранку. Тому Дам’єн змушував себе вимірювати проміжки часу між непристойною тишею будинку та його потріскуваннями. До цих останніх, підвладних коливанням вітру, приєдналися інші, регулярніші. Попри дедалі важчі зусилля зосередження, він продовжував різьбити волосся в пластиліні.

Ці виразні звуки передавали хвилюючу збудженість. Спершу легкі й ледь помітні, з великими проміжками, ці звуки дедалі прискорювали свій ритм, дозволяючи визначити її походження. Непомітне розкриття любовних утіх Ніель з партнером, чиє встановлення особи тільки посилило б розлад.

Ще більше відволіканий бажанням опинитися там самому — у вологому теплі, у незрівнянній м’якості цієї божественної чаші, у цій нічній алькові — Дам’єн вирішив перенести свою скульптуру до своєї самотньої кімнати. Сон приєднався до нього, поки він марно намагався проаналізувати творчі помилки, спричинені цим еротичним голосовим crescendo Ніель.

Träumen ! … Dreaming ! … Rêver ! …

(«Я — знеможена тварина, що виснажується, випробовуючи себе цими солодкими скаргами. Ця «Ода до радості», якою є Ніель в оргазмі. — Із завзяттям я намагаюся стерти, різко викреслити ці хвилини приємної розпусти. Потім Ніель, ковзаючи на ногах із тривожними вигинами в чорних нейлонових панчохах, навчається в академіка, який старанно будує її інтерес до себе, до своєї славної особи, поліруючи п’єдестал моїх пам’ятних помилок дієвими сатирами.»)