РОЗДІЛ II

Темрява непроглядна; до неї долучається тиха музика. Банальний джаз. Хвилини спливають під тридцять другі ноти, що одна за одною розчиняються на його надто вразливих барабанних перетинках.

У прохолодному вечірньому повітрі зринає глибокий зітх, уже руйнуючи тихі підвалини атмосфери самозаглиблення. Давно очікуваний самоаналіз — життєво необхідний і непомірно запізнілий. Та ось джаз «ублюзнюється» й забуває ніжитися у власній буденності.

— Проклята кармо!.. Доле, ти мене душиш! Душа болить. Моє серце — омана, а сльози випаровуються в моєму проклятому хара.

Його плач, однак, стриманий і заблокований його неймовірною наївністю, зародком ошуканої ставки. Можливий виграш: недосяжний зв’язок.

— Моя тваринна сила згасає в бурхливих хвилях глузувань із моїх висохлих мрій. Навіть дика, моя творчість — не бездонна криниця. Чорт! Чому я невиліковно смертний? Невже це єдине очевидне виправдання моїх помилок?.. Підлий порятунок у самогубстві нічогісінько не змінив би!

Усі ці довгі роки очікування дива можливої зустрічі, бодай банального обміну словами; ці незліченні години, навіки розплавлені в цьому химерному просторі-часі. — Спогад. — Невмирущі жалі, які вони залишили, викарбувані в моїх зморшках, паралізують мене. Я мушу остаточно стерти з пам’яті ці миті червоного місяця, сліпих і дитячих пристрастей!.. Забути тебе назавжди, кохання мого життя, щоб нарешті навчитися цінувати власне. Бо мені остогидло влаштовувати аутодафе часові. Моєму часові!

Запис був старий. Платівка несла сліди часу… Сліди часу… Сліди… Та хоч би якою була її зношеність, темп мелодії прискорюється. Саксофоніст імпровізує в низькому регістрі. Темряву спогадів доведеться розсікати інстинктивно.

Дам’єн сам називав себе ревопатом. Це слово він вигадав, щоб описати своє страждання від життя: майже хворобливу нездатність сприймати дійсність, не перетворюючи її відразу на мрію. Народжений із мрією, усе життя підхоплюваний уявою, що невпинно розросталася, він сприймав реальність лише як привід до вигадки.

(Народившись мрійником, переживаючи у своєму розвитку «гіперінфляцію» і без того нестримної уяви й сприймаючи реальність як привід мріяти, він зрештою вигадав цей неологізм.

Проте він не знав, що коли кохання або бажання злягатися драматично запалює одержимого мріями, його характерні симптоми зростають удесятеро. А якщо його прагнення відкидають, усе стає плутаним, незрозумілим. Ревопатія загострюється. Тоді в його психіці вибудовується порочний трикутник: вірність відсутній коханій, присвячений їй аскетизм і неминуче падіння в нав’язливе анахронічне існування.)

— Де ховаються ті, хто страждає від такого самого розбитого серця, як я? У темряві, як і я? Чи повзають вони в багнюці, щоб потонути в ній, мов у болоті? — Хіба все суспільство не ховається за масками Жана-веселуна?.. А ввечері, забившись у самотність, аби гоїти свої рани, здригаючись від стресу, хіба воно не стогне: «Ай! Кохання моє, як же боляче!»

Імпровізація не знає міри. Під звуки джазмена ревопат прилаштовує слова не в такт.

«Де ти? Що робиш? … Чи думаєш про мене іноді? … Ти, та, яку я кохаю, … ти, чию відсутність я догідливо шаную; лише тому, що вона виявляється подобою твого існування в моєму! — Невже ти не чуєш, як я шепочу тобі свої бажання уві сні?

(Алло! … Тут синій дракон. Я викликаю свій любовний смуток… Алло! …

Та відповідай! … Нічого! … Чорт! … Код змінився разом із нудними хвилями.

Алло! … Алло! … Тут сфінкс темряви. Я викликаю свій любовний смуток… Алло! …

Скажи бодай щось!.. Ось!.. Я чую… так! Я чую, але все знову розпливається, стає майже невловимим; нічого! Не чути!

Нечутно? Знову ти, жорстока тише, що повертаєшся до мене бумерангом. Я втомився вислуховувати тебе, мово розпачу. Чого ти чекаєш, щоб утекти?

Алло!.. На зв’язку блюз у темряві. Нас розділяє порожнеча… Я так сумую за твоїм голосом. Де ти, божевільна незнайомко?.. На зв’язку той, хто вже не має сил!)»

Ознака відчайдушної сміливості хворого мрійника: він відводить собі надто мало часу, щоб усе переглянути й пережити наново. Один-єдиний день! Наступні двадцять чотири години постають перед ним невидимою перешкодою й стануть єдиними свідками цього болісного видалення. Навіть in extremis він прагне успішно вирвати із себе це незвичайне кохання, та не може позбутися сумніву в успіху. На його думку, можливе фіаско залежало б не від самоаналізу, а радше від майбутнього, визначеного провидінням.

— Я знищу наші спільні спогади до найменшої молекули. Я вб’ю будь-яке кохання, що спробує відродитися в мені. Я роздеру його, як розлючений первісний дикун. Хіба не моє життя стоїть на кону? … На прицілі! — Вогонь!

Зі старої стереосистеми виринають останні тремоло. Платівка більше не крутиться. — Тиша повертає собі місце, пестячи темряву. Лише дихання ревопата, цього мученика на ім’я Дам’єн, намагається вирвати в них право заговорити.

Сльози на краях очей, готові луснути, вигуком оголошують ім’я випробування.

— Ніель!

Контакт! Лампу ввімкнено.

Його волосся скуйовдили нервові пальці; долоні лежать на гарячому чолі, голова опущена між колінами. На ньому синій махровий халат. Ім’я, вишите білим на спині, робить його схожим на переможеного боксера. Із сарказму він волів би додати до нього слово «жах», та Дам’єн невисокий і тому уникає бійок. Утім, тепер він зосередився на останньому раунді.

Арена: старий будинок із віконницями. Світло синювате. Атмосфера синя. Вітальня біла. Вузька кімната з низькою стелею, мов клітка із завісами. Лише пожовклий плакат змагається з грою міських вогнів, що пробираються крізь вікно: Мерилін Монро у «Troublez-moi ce soir». Необхідна річ для його подорожі в минуле.

Дам’єн лежить на дивані, схожому на психіатричну кушетку. Родинна спадщина. Випадковість! Його батьки — люди землі. Батько — радше робітник, ніж батько; мати — більше ніж просто господиня. І все ж диван обтягнуто добротною тканиною. — Але коханню байдуже! Жертва ставить собі запитання!

«Яким чаклунством я закохався навіть у твою відсутність? Небо не дарувало мені щастя бачити тебе насправді більше як одну годину, щонайбільше, у моєму болісному існуванні. Короткі миті, скупо розподілені на кілька місяців. Чи наважуся додати — нескінченних? Як ти змогла викрасти мою душу? … Де? … Коли? … Питання-пастка. Чому? Питання, наслідки якого перевищують мою здатність відповісти.

Сьогодні… або завтра мені доведеться вибирати: вперто залишатися в мрії й померти чи відродитися й жити. Я не можу й далі залежати від цієї запаморочливої дійсності, що керує моїм життям. Мов свічка, що горить з обох кінців і звертається до двох покірних тіней, моє життя згорає надто швидко й безоглядно.

Я вже відчуваю гірку тривогу труднощів вибору між оригінальністю пережитого й факсиміле сну. Чи я вже подвійний…, у мить твоєї появи в моєму житті, Ніель?

Пам’ятаю: тоді, в миті ясності, я ототожнював себе з голою мавпою, представником суспільства, що занепадає. Натомість під впливом наркотиків вважав себе богом, який помилково опинився серед мавп, що линяють, у знаменитому «глобальному селі» Маклюена. Поступово я викорінював себе із цієї земної кулі, де гарячка грошей, що ad vitam aeternam бронює відданий маніхеїзм, не заважала третьому світові вмирати з голоду. Забуваючи, що таке добро, і відвертаючись від зла, інші частини планети зі своїми роздутими статистиками навперебій порівнювали власні шори.

Проте я вважав себе щасливцем через свою бідність, майже без гроша. Бідним, але не злидарем. Випадкова милість провидіння дозволяла мені навіть винаймати два помешкання. Перше — родинне гніздо, де я вже не розрізняв щастя й смутку. Там я жив із Мілен, своєю дружиною-янголом, яка невтомно терпіла мене з відомим лише їй терпінням. Там само жила наша ніжна донечка Лізіанн. Її присутність залишається єдиним зв’язком, що ще прив’язує мене до істини.

Друге помешкання слугувало нам усім трьом майстернею. Там ми були не надто нещасливі. Мілен аналізувала сни й розшифровувала автоматичне письмо. Лізіанн без жодних обмежень робила все, що заманеться. А я там міркував.»

Дам’єн ніби позує. Нерухомий, він опиняється за світлові роки… у тому самому місці. Спокій і мир царюють королем і королевою в родинній майстерні.

Лізіанн, чарівна маленька дівчинка з карими очима й каштаново-рудим волоссям, грайлива й чарівна, підходила до мене, свого батька, який медитував у своєму святая святих.

— Тату, можна мені позичити твої фломастери, будь ласка? Я хочу намалювати тобі малюнок.

— Звичайно, можеш ними користуватися, але не забувай щоразу повертати ковпачки, коли використаєш якийсь… До речі! Що ти хочеш мені намалювати?

— А! Це сюрприз.

— Це напевно буде дуже гарно; я знаю, що в тебе є талант.

Вона, така ж щаслива від можливості користуватися гарними кольорами, як і підбадьорена моїми лестощами, поспішила влаштуватися в кімнаті, призначеній їй для гри.

Поки моя дружина-янгол гортала дві чи три книжки Карла Юнга, прагнучи науковіше витлумачити свої сни, я продовжував розмірковувати.

Надихнувшись читанням про алхімію, я, мов нешкідливий учень чаклуна, вигадував філософські сентенції — двозначні формули, викладені кострубатою мовою. Я навіть розважався, вплітаючи їх так тонко в розмови за дружніми вечерями, що ніхто й не реагував. Тоді я вихвалявся, декламуючи свого улюбленого коника: «Уявляти, щоб передбачати, аби здійснити», — даючи слухачам зрозуміти, що мене чекає слава. Це, утім, теж не викликало жодних коментарів. Мені було байдуже. Приховані функції моїх пророчих думок насамперед допомагали визначити місце, звідки я їх записував: Cogito ergo sum. Тоді мені не доводилося щипати себе, щоб пересвідчитися, що я ще існую.

Екстраполюючи свої короткі фрази, під пильним наглядом привида Гермеса Трисмегіста, я перетворював ці потенційні приказки на комікс як спосіб пояснення.

— Дивися, тату, я закінчила свій малюнок.

— Де я… ? … А! Лізіанн, ти мене налякала… ти закінчила? … О! Як гарно, ти вибрала гарні кольори. Я обожнюю твій сюрприз. Ти показала його мамі?

— Ні, я не хочу їй заважати, вона зайнята читанням.

Змовницьки всміхнувшись, я покликав Лізіанн тихенько піти за мною до Мілен, заглибленої у виснажливу роботу. Підкравшись до дружини, мов кіт, я провів пальцями по її волоссю й поцілував, задоволений тим, що відвернув її увагу. Не підводячи очей від творів свого духовного наставника Карла Юнга, вона ніжно обійняла мене.

— Скажи, зайчику! Я хочу показати тобі гарну роботу, яку Лізіанн зробила для мене.

Спрямувавши погляд на багатобарвний сюрприз, вона щиро розсміялася. Потім вона пестила нашу дитину, коментуючи.

— Карикатура на татового персонажа з коміксу! Лізіанн, ти зробила чудовий подарунок, моя кицю. — Браво, моя крихітко!

Ревопат із ностальгією дивиться, як віддаляється цей ніжний образ. Щаслива мить серед багатьох інших, що прищеплювали маленькі радощі до злиднів, ледве полегшених соціальною допомогою. Та вісь, навколо якої він вибудує свої пошуки, вже визначено. Місце. Майстерня.

— Я мав певну пристрасть до цього прихистку. До речі, я проводив там більшу частину часу, розробляючи проєкти, здатні задовольнити мою творчість. Просто щоб зайнятися, бо я порвав із трудовим середовищем. Я став ледачим і без мотивації, попри мої очевидні обов’язки. Чи мені остогидла продуктивність? … ! — З приятелями з університету я переживав захопливу пригоду у світі анімаційного кіно. Усе почалося добре, усе закінчилося погано, … а між ними я навчився вживати наркотики. Але в цьому помешканні, яке більше не моє, у цьому місці, що було моєю майстернею; що ще я там робив? … Що саме? …

Іноді я там спав; часто я тікав туди, щоб таємно обожнювати уявний гарем, збудливіший за енциклопедію без зображень… Що ще?

Воно виринає! … Так! Спогади починають зігрівати мою пам’ять, як підземні рухи лавового підйому.

Ніель!.. Ніель — гарна, цікава, та й годі. Вона щойно оселилася на третьому поверсі, просто над майстернею. Серед коробок, що надто повільно порожніли, виходила подихати свіжим повітрям, помітити можливі недоліки, розпитати про нових сусідів. Я ж користувався миттю самотності, дозволяючи погляду блукати за рухом повік, обдивляючись уже досліджені закутки внутрішнього двору, в якому не лишилося таємниць. Спершись кожен на поручень свого балкона, ми дивилися на все й ні на що водночас. Вона — з цікавості, відкриваючи нове. Я — зі звички.

Наше перше спілкування, перша розмова — то була мова накладених одна на одну тіней. Лише мить, достатня, аби обидві тіні благословив повний місяць. Її шалений, невловимий силует помітив мій, що за ним спостерігав, і завмер у збентеженні, а тоді відступив. Хто знає, чи не кохалися нишком у тиші наші темні сторони?

Коротка зупинка. Мінеральна вода перетворює на призму склянку, яка не дозволяє їй утекти. Ковток для втамування спраги. Короткий.

«Одружений і фізично вірний, але всотаний непостійністю штучних раїв, я завдяки її появі побачив нагоду здійснити запорошені фантазії, а моє лібідо вже весело взялося їх відновлювати. Та спокуса, підрізана наркотиками, й уява, що переживала біоритмічний спад, лишали мені тільки крихітний привід заговорити до нової сусідки. Культурний орієнтир.

Ще було літо. Вулиця спорожніла. Уже пізно. Шум машин на бульварі, посилений до шелесту крил, заглушав спів цикад; тільки вони й обговорювали між собою свої останні внески в екологію. Удалині, скорочуючи шлях через парк, де я сидів, ішла Ніель, повертаючись бозна-звідки. Може, з роботи? Чи з розваг? Байдуже: з’явився непомітний шанс представитися.

Не схоже, щоб вона відчувала найменший страх, я змусив наші напрямки зійтися. Під ліхтарем, розташованим посередині між моїм житлом і майстернею, я до неї звернувся. Тоненька нитка нервозності в голосі, дрібка вагання в мові тіла змушували мене викладати свої слова телеграфною каденцією.

— Привіт! Мене звати Дам’єн. Я сусід. Я живу там, зовсім поруч. Але в мене також є студія. Там, де ти живеш. На другому поверсі, просто під тобою… Як тебе звати?

— Ніель.

Вона вимовила це ім’я так, наче зібрала в одному слові всі крапки, яких я не поставив у своїй телеграмній тираді. Оскільки перша зустріч удвох набувала сміховинного вигляду, а я хотів справити краще враження, то вирішив скоротити розмову й спробувати висловитися поетичніше.

— Чи не Кет Стівенс, цей відступник від церкви року, співає «…it’s a wild world…» — пісню, яку я так часто чую вечорами, коли ти сама? Це його ти слухаєш крізь відчинені вікна?

— Саме так! До побачення! — кинула вона, поспішно, але з викликом завершуючи розмову, й повернулася до мене спиною, ніби справді хотіла показати мені те, що в ній найменш вродливе…

Збентежений цією пихатою втечею, але зберігаючи стоїчний спокій, я подумки розвивав свої перші запитання й згадував її другу втечу, приголомшено стуливши губи: «Красуне моя, я відчуваю меланхолію, що огортає тебе, коли ти слухаєш ці пісні. У них закорінені болісні спогади?.. У кого їх немає?.. Життя важке, і розпуста нічогісінько не змінила б. Чи не так, Spiritus Sancti?» Раптом!.. Мене не стало! Я був кимось іншим. — Ця відсіч виманила потворну істоту, що оселилася в мені.

Мов друга душа під моєю шкірою, цей двійник учинився, викравши мої емоції; нав’язавши мені свою. Здатний виринути будь-якої миті, навіть за найменшого знаку щастя, він повторив би злочин, перетворюючи на змучену свідомість усе, до чого пришпилювався.

Приглушений Гершвін. «Rhapsody in Blue». Спогади стають чіткішими й правдивішими, ніби виліпленими в самому часі. Приглушені сміх і плач; незмінний спосіб готувати почуття. Ревопат знову бачить себе в мріях про Ніель.

— Крізь вікна майстерні я витріщався на неї, на ту, що походжала з ходою настільки збудливою, що хотілося свистіти від захвату. Вона ховалася, маскувалася за надто великими окулярами з відчайдушним наміром спотворити себе. Марна справа! Очевидно, ця незграбна кокетливість пояснювала страх перед новим районом. Вона не ігнорувала вплив, який її бунтівна краса матиме на чоловіче населення, породжене в агресивності або в ганьбі. Повністю довіряючи цій хитрості сумнівної винахідливості, вона дозволяла себе спостерігати, попри свій страх.

Висока жінка з зворушливими пропорціями. Волосся пофарбоване в блонд, легке божевілля в кучерявості. Макіяж легкий, як мереживна маска; вона гармонізувала кольори свого одягу з ангельською блакиттю своїх ліричних очей, … завжди схованих за цими жахливими оправами.

Її приходи й відходи мене бентежили, адже вона нагадувала нав’язливий образ, що живив мої утопічні сподівання. Ніель мала ту саму харизму, що й Мерилін Монро. — Тонкий сексапіл. Зваблива наївність. — Не завдаючи прикрості, ці мимовільні порухи цікавості, які вона викликала в мені, розмивали цей голлівудський еліксир — тривкий слід чуттєвих передчуттів, народжених у мої передпідліткові роки. Мерилін, моя духовна праматір, породила в мені невичерпну пастельну фантазію. Наркотики перетворювали міражі на чудеса, і я вже передчував її близьке воскресіння. Насправді ж під цією безплідною надією жевріло бажання зберегти життя якнайдовше.

Коли я ховався в роботі в майстерні, я милувався своїми творчими поривами. Самовпевнений, я насолоджувався ними до кісток. У правій руці, завойовниці, … пензель. В іншій, тій, що дезертирувала, … цигарка з гашишем. Лінія чорнила, за нею смуга смоли. Від геніальної миті до жалюгідного виконання кожен жест був алілуя ілюзії, обрядом відданості білявій акторці, яка ще спить, дрімаючи в незнанні потенційної суперниці, якою стала Ніель.

Я боявся неминучого обвалу свого внутрішнього світу. Миті, коли моя душа, зв’язана уявним пактом, знайде смерть через остаточне вкорінення моєї нової сусідки. Від її появи я у відповідь повторював собі цю дедалі більшу брехню: «Ти ніколи не витісниш Мерилін». Навіть Мілен, яка вже майже мене не любила, зазнала невдачі у своїх іконоборчих зусиллях. Як змогла б Ніель? Заборона, яку вона уособлювала, день у день ставала дедалі привабливішою, вдягалася в незворотність. Чи я сам упіймався, наче пацюк, геніально незграбний, в’язень власної пастки?

Із вірності Мерилін, щоб не позбавити її трону, я плекав свої вади й виставляв напоказ найгірші риси: галасливість, надмірну енергійність, недбалість, відчуженість і мінливу свідомість. А ще — кілька параноїдальних спалахів проти уявних учнів Карла Маркса. — Кумедна історія з тими політиканами! Щоб дошкулити їм, поєднавши нахабство зі злостивістю, лише за те, що вони мітингували в парку навпроти будинку Ніель, я роздавав їм анархічні листівки. На мені був білий робочий халат, усіяний грубо намальованими знаками питання, і будівельна каска, прикрашена пластиковими квітами. На їхній території я вручав їм чисті аркуші, що висміювали пропаганду їхніх червоних «капустяних листків»-газеток.

Найвразливіші активісти, сумніваючись у користі й сенсі моєї присутності, схилялися нав’язати мені індоктринувальний допит.

— Що ти тут робиш, саботажнику? Що це таке, дрібнобуржуазний капіталісте?

— Це?.. Політична програма моєї партії R.D.T. — Rien Du Tout, тобто «Анічогісінько»!

Так на моїх аркушах, незайманих ідеологією, проступав гнів комуністичного гуртка. Увесь цей цирк я влаштовував, щоб остаточно впасти в очах тієї, на чию присутність як свідка потай сподівався, і тим самим виключити будь-яку можливість зближення.

Я кохав! Я й досі кохаю! На жаль! Шкіра скаженого звіра служила мені перепусткою. — Подвійна ідентичність! — Ніель не могла вгадати моє справжнє «я». Верх абсурду: я передчував випадковий і повний бунт своїх якостей. Аберантну й несподівану трансфігурацію якогось пересічного. З цією несвідомою надією, що охоплювала мене, як я міг переконати себе у володінні почуттями? Чи контролюється кохання важелем волі?

Дам’єн-ревопат звивається й борсається на дивані, ніби намагається вирвати із себе заразу. Він виганяє власних демонів! Він заклинає себе забути один із найдорожчих спогадів, щойно доведе пригадування до кінця.

— Соціально залучений уже другий рік поспіль, я скористався своєю співучастю в організації національного свята в нашому районі, щоб визначити там свою роль як митця. Але ще більше — щоб знайти себе як загубленого.

Зосереджений на створенні талісмана, якого я запропонував місцевому комітету, сам посеред двору, спиною до старого червоноцегляного будинку, де містилася моя студія, я клопотався, зміцнюючи структуру того, що мало стати жабою, яка скаче верхи на барані.

За моєю звичкою все валялося навколо: молоток і пилка, покручені цвяхи й банки з шурупами, обрізки деревини й тирса. (Із хаосу народжується світло.) Натхнений сонцем першого літнього дня, я нашвидкуруч змайстрував ці підпори. Коли формував контури дротом, мої слизові оболонки раптом ніжно залоскотав підступний аромат парфумів, що змусив мене озирнутися.

У гарній літній сукні з квітковими візерунками Ніель елегантно спускалася зовнішніми сходами просто до двору й, усміхаючись, дружньо сказала: «Привіт!» Завдяки безладу, серед якого я метушився, вона тепер могла пояснити мою дивну поведінку простим фактом: я був митцем. Неорганізованим і екстравагантним.

Приголомшений миттю, якій судилося стати одним із найприємніших обіймів моєї пам’яті, я завмер у полоні її сутності — аромату, що на кілька секунд мене обеззброїв. Спливло кілька секунд, перш ніж я зміг відповісти на її привітання.

Сто! Тисячу разів за день я прокручував цю сцену, мов відеозапис. Тонкий європейський аромат, привітний голос, атмосфера одного з моїх улюблених фільмів із Мерилін — «Sept ans de réflexion». (Історія вірного чоловіка, який тоне у власних фантазіях і мріє про сусідку поверхом вище.)

У невтомних повтореннях сцени я констатував свою слабкість перед непереборним чаром, яким огортав парфум. Спостереження також дозволяло мені збагнути: якщо Ніель відкрила в мені митця, то я тепер розпізнав у ній живу музу.

«Rhapsody in Blue» набрала крейсерської швидкості. Спогади постають у свідомості в класичному ладі. Їхній плин має присмак джазу. Крещендо — натхнення нью-йоркського композитора єврейського походження.

Пляшка мінеральної води показує своє дно. Мить зупинки, мить слухання. Вітальня більше не має таємниць, найменші її заглибини застає зненацька вишукувальний погляд виключеного, що шукає необхідних страждань. Дам’єн уголос коментує свої враження.

— Страждати! Трахнути сам біль! Коли страждання вщухає, я збираю давні рани, розкидані тут і там. Мазохістичний ревопат! Чи маю ампутувати собі серце, якщо сьогодні сію точні сни завтрашнього дня спогадами, що виринають стакато?

Я прожив далеко від цієї клятої оселі, мучаючи себе стільки років і плекаючи образи, що лишилися від тебе, ті, які й досі пливуть під моєю корою, підхоплені мареннями. Коли вони в мене бувають!.. Коли ти тут!.. Або тут!..

Оплески! Блискуче виконання піаніста й оркестру. Запис наживо. Кінець похвал. Приспане світло. Все зависло. Навіть примара «споминання» попередніх митей, опора нових фантазмагоричних здригувань.