РОЗДІЛ XVI

Ця примха звеличувати неможливе кохання, що огортало його неясним ореолом, поступово вичерпується під хвилями спогадів, які раз у раз повертаються. Його досі тримає там одне: надто багато драматизму.

Хоч яким волелюбним він був, якби міг обрати долю маніяка й невтомно переслідувати свою жертву всі ці роки, його збудження мало б принаймні якесь пояснення. Та, будучи Дам’єном до самих кісток, він уявляє ці напади, яких вона могла б зазнати, як ранкові серенади, прозові твори чи олександрійські вірші.

Упродовж понад десятиліття Ніель увійшла в його розум, мов зловісний ангел-охоронець. Через необачність ця примарна присутність його музи часто його сковувала. Мов очерет, що гнеться під вітром, мов обеліск, що кидає виклик століттям, вона прослизнула непомітно й животіла серед ніжностей і слів любові, подарованих іншим жінкам, тим, що прийшли після неї, не замінивши її. Найдивовижніші дотики або найекстравагантніші алькови лише скупо виснажували її образи в його спогадах. Пам’ять і її наслідки змушували на себе чекати, а незнання того, що буде далі, ставало виправданням, аби продовжувати…

Ревопат пригадує Мілен, колишню дружину, яка покликала його до себе лише через шість тижнів після його поспішного й неминучого переїзду. Під час розмови вона наполягала, щоб він узяв на себе опіку над Лізіанн, яка час від часу просилася до батька. Пояснюючи, що їй потрібно деінде почати інше життя, Мілен додавала, немов підкріплюючи свої слова, що Лізіанн і коханець Мілен ніяк не можуть порозумітися, а це лише загострює і без того напружену атмосферу між ними.

Насправді, з дружби вона жертвувала своєю материнською любов’ю з обдуманим наміром, щоб Дам’єн засипав цю яму, яку сам собі копав; її безпомилковий нюх показував їй, що він не міг узяти себе в руки. Водночас без прив’язі й у кайданах, без Ніель.

Він їв і спав менше, ніж до свого поспішного від’їзду. Крім того, він вагався починати освоювати свій новий квартал. Не маючи ні мужності справжніх іммігрантів, ні їхньої впертості вибороти собі місце під сонцем, він занурювався до небезпечної точки неповернення.

Зрештою, Дам’єн повертався жити на цю вулицю Славного Миру в шкірі голови неповної родини, бо у своїх мирних взаєминах батьки Лізіанн вирішили, що краще не виривати дитину з корінням. Ангел… і коханець поїхали.

Не усвідомивши цього одразу, не встановивши зв’язків між ключовими подіями свого життя, цей другий поспішний переїзд, повернення додому з Лізіанн, відбулося п’ятого квітня. — Він утік далеко, надто далеко від кроків своєї музи, п’ятого лютого. Випадок? … — Попереднього року це гармонійне розставання, кінець пари Мілен і Дам’єна… п’ятого липня. Збіг? … Фізична смерть Мерилін Монро, п’ятого серпня. — Нічого спільного!

Його настрій поліпшувався від думки почати все з нуля в цьому передмісті, липкому від патоки… й немов приклеєному до його долі. Він був удвічі щасливий: житиме з Лізіанн і матиме нагоду хоча б мигцем побачити Ніель.

Його колишня дружина мала рацію: ця маленька помешкання з трьох кімнат на Плато-Мон-Руаяль підточувала його, огортаючи й душачи, мов змія, мов лещата. Це крихітне житло, цей надто темний перший поверх мав спереду лише одне середнє вікно, світло якого було посмуговане сходами, що ховали його від перехожих. Ззаду також було тільки одне вікно, де панували тінь і іржава бляха сараю.

Час тягнувся, … довго, у цій погано поділеній і погано розташованій клітці. Лише його кішка його втішала. Але він зберігав це враження пересувань Ніель над собою. У його уяві ці раптові симулякри повертали всю чистоту й правдивість кроків його любої. Він із такою впертістю уявляв це бажання, що сміливість його онейризму дала йому побачити можливість, що вона пішла за ним.

Часом він бачив своїх справжніх сусідів! Від тієї миті голоси вже не співали в його вухах, вони цокотіли або сварилися. Це вже були не ті самі кроки, що розмовляли з ним; не ті самі ноги, що стукали по сходинках, безглуздо за них чіпляючись; не та сама манера і не ті самі години, щоб просто мити посуд. Навіть оргазми вже не мали тієї самої витонченості!

Він більше не міг розважитися. Малювати або писати вже нічого доброго йому не обіцяло. Єдине його заняття…, дражнити скрипку, яку його батько зробив своїми сильними, шорсткими й вправними руками. Зосередження на грі виявлялося болісним у виконанні, не так через брак таланту, як через відсутність його натхненниці. «Чого варте мистецтво без муз?» повторював він собі.

Сновидець намагався відвернути невдячність часу лише сльозами та психічними кліше, ментальними знімками своєї музи, що відскакували, знову втікаючи, з кожною появою збільшуючи свою розмитість, мов від зношення. Він поспішав виправити ці втечі в їхніх декораціях уявними ретушами, латав свої спогади, перш ніж вони впадуть клаптями. Загалом, маючи вагу місяців, минув лише один тиждень від переїзду п’ятого лютого; цього непередбачуваного, але тієї миті необхідного покинення.

Дам’єн нічого не сподівався від Ніель, окрім дедалі паркіших снів, несвідомо викликаних цими ранами, якими вона обдарувала його в грі. Звільнений від усякого «каяття», позбавивши свою музу своєї мерзенної особи; у яких кольорах мандрували б її спогади, її враження, припускаючи, що вона їх зберегла б?

Мати змогу відрізнитися від інших кохань життя Ніель, відступити вбік від цих обласканих чоловіків, цих істот, що проходитимуть між точковими втратами пам’яті, коли вона буде старою, тендітною й прекрасною в близькій вічності. Мати змогу полегшити свій кінець, перш ніж він стане старим, буркотливим і спотвореним пекельним життям депресії; перетворити нерівність щодо кохань Ніель на трохи тривожну відмінність, яка вписала б його, хай навіть унизу списку, у крихітну золоту танцювальну книжечку. І щоб після їхнього тиранічного танго вони нарешті обійнялися для нескінченного вальсу.

Усе ще по вуха в злиднях, розтративши заощадження, щоб звільнити душу Ніель від бруду власної присутності сновидця, він вагався: чи витратити останні гроші на пів пляшки скотчу, чи перетворити їх на пахощі квітів? Чи варто ризикнути? Навряд чи.

— Ідіоте! Квіти, нічого оригінальнішого? Малюнок? … Ні, вона його розірве, як той інший. — Вірш? Лист? … Чи прочитає вона мене бодай колись? — Що їй дарували інші, я звідки знаю? … Не знаю… — Без сумніву, щось набагато краще, це очевидно! — Байдуже, квіти послужать їй пом’якшеним прощанням, — вирішив він, не враховуючи поняття часу…

Перед полуднем чотирнадцятого лютого він сам пішов їх доставити: чотири чудові фуджі, а як підпис — райський птах. Троянди? … Ні. Вона не знала його як ортодокса. Маргінальність наступала йому на п’яти. Проте це був День святого Валентина.

Під час цього візиту він нікого не хотів бачити: пакунок, цей символ, який він ніс майже зі священною обережністю, бентежив його. Серце шалено калатало від страху. Сірі сходи, які він колись із задоволенням розчищав від снігу, полегшуючи підйом і спуск своєї музи; гірко-сині двері нагорі; змови й звинувачення в божевіллі, що знову нападали на нього, мов двоголові цербери, — усе це завдавало йому болю. Здавалося, його спітнілі долоні аж до кісток проїдала тривога, а ноги тремтіли.

Ледве долаючи ці симптоми запаморочення, що сковували його навіть у звичних рухах; не видаючи шуму, як міг, він установив стебла свого букета в цю незамкнену поштову скриньку, що набула форми вази. Потім, подзвонивши, згідно з іншою манією, він утік у жаху.

Ці подаровані квіти стали духовною поживою його мрій у ці нескінченні й похмурі дні. Вони стримали його суїцидальні нахили аж до повернення на його колишню вулицю. Славний Мир…

***

Дивовижно, після того як він знову оселився у своєму давньому помешканні з дочкою, серед перших його рішень була думка навідатися до батька Бруйєта, який уже ремонтував помешкання, свідка його душевних криз.

Вони просто розмовляли про поліпшення цього помешкання, яке переслідувало сновидця у спогадах і викликало в нього непокірні дрижаки.

— Багато роботи треба зробити, пане Бруйєт?

— Ні! Не так уже й погано! Я закінчив штукатурку, фарба швидко ляже. Усе буде біле. Не кольорове, як ти зробив. Ні, точно! — І твій малюнок на стіні, забудь про нього! … Його більше нема! … Я намучився, поки закрив його білим ґрунтом. Уже не пам’ятаю, що ти там написав, і не знаю, яку фарбу в «пшик-пшик» ти взяв… Воно все одно пробивалося. Мені довелося фарбувати три шари ґрунту.

І ще я мовчу про шліфування! Щоб прибрати сліди пензля, мені довелося шліфувати, наче одержимому! … (Чи знав він, що настінний розпис був благословенний? Невже його пам’ять настільки підвела, що він забув фразу з трьох коротких французьких слів? «Je t’aime, Nielle!» — «Я люблю тебе, Ніель!»)

Говіркий, як вимагав його характер, власник і далі додавав деталь за деталлю. Як зобов’язувала його особистість, Дам’єн удавав увагу й інтерес, поки мріяв, деінде…, лише трохи вище…

Він дослухався до кроків, що ходили колами над його головою. Його муза знову зачаровувала його цими жалібними кроками. Він помирав на місці, цієї музики йому бракувало. Збентежений, у заціпенінні, він здогадувався, що закохався в ці чарівні каденції більше, ніж у душу, з якої вони черпали свою спокусливу трансцендентність. Але ці кроки не припиняли свої рухи туди-сюди, ці колючки, що обдирали його, ніби вони виражали болісне нетерпіння марного чекання.

(— Кроки мого життя, ви, кроки-кати! О парадокс любові, як же мені вас бракувало! Ваша мелодія оголила мою душу, залишивши в ній тільки волокно музи, яку ви звеличуєте. Та відійдіть, перш ніж я впаду в молитву зі сліз. Тікайте, перш ніж я вивергну серце як свідчення любові!) — благав він подумки, розгублений і вже полонений виром мрій.

З чарівною слухняністю кроки відокремилися, налякані й нерішучі, прокладаючи свої пересування до заборонених сходів. — (Аперкот по духу, прямий хук у серце.) Освітлені цими розкритими ударами, не перестаючи з упевненістю цитувати свої історії, вони йшли викривати свої прагнення. Сходинка за сходинкою, їхня поезія виставляла свої рими й натяки у делікатній вимові. — (Стоп!) Вони зупиняли дорогу своїх намірів на мить, коли в гордовитому реверансі обмежили до допоміжної мови задоволення продовжувати обережне повідомлення.

Зачеплений, новий тлумач марно виголошував промову. Пригнічена рука музи в роздратованій цікавості обмацувала порожнечу поштової скриньки, сподіваючись добути там спростування. Розчаровані й зацьковані, фейні пальці гарячково постукували по тому, що вони називали поштовою скринькою-скарбницею, передаючи своєю мовою: «Що? Нічого! Ні квітів, ні повідомлень? Скринька повна смутку, якого я не можу збагнути. Я тепер також поранена порожнечею. Що я зробила? … Я, яка після його повернення претендувала на радість, звинувачена запланованою байдужістю, яку сама виявляла. — Цей мерзотник! — Він украв у мене нашу любов!» Більше нічого! Ні кроків! Ні слова! Мов блискавка, смертельна тиша вразила Дам’єна в цій відсутності духу з виглядом останньої подорожі.

— Ти дуже блідий, Дам’єне! Ти в порядку? — занепокоївся колишній власник, який, побачивши, що сновидець відповідає ствердно, з новою силою продовжив перелік своїх ремонтних проєктів.

Час від часу механічно киваючи, щоб здаватися уважним, Дам’єн повертався до своїх думок: «Ніель, чи ти цими жестами показувала, що тобі було приємно отримати мій букет, який тепер, напевно, вже зів’яв? Чи ти намагалася викликати в мене жалість? …»

Перш ніж знепритомніти або несподіваною реакцією зіпсувати образ нормальності, який він силкувався показувати невтомному співрозмовникові, Дам’єн попрощався з ним — зі старим розчарованим клоуном, якому, до речі, було вигідно зберігати добрі стосунки з митцем, здатним своїми дивацтвами й досі надавати похмурій вулиці особливої фактури.

— Я радий, що ти за нами скучив, — сказав він.

— Так, саме так, пане Бруйєт, за всіма вами… За вами, — підсумував сновидець, зачиняючи за собою двері, не без того, щоб кинути останній погляд до стелі, залишаючи Ніель її власним очікуванням, хоч якими вони могли бути.

***

Ревопат оцінює, що майже вибрався. Труну найжорстокішого навіки знерухомлено в болотяній ямі. Забруднена земля очищує нечисте. Попри те, що ще лишаються кілька виснажливих і неконтрольованих привидів, їхній кінець вислизає, але він мусить повернутися до своїх темряв.

Він пригадує свої часті виходи… аж до порога дверей. Лише щоб побачити світло. Від одного дому до іншого, від свого першого житла до майстерні, він і далі сподівався на сяйво з одного-єдиного напрямку. Ліворуч! Завжди дивитися ліворуч. Туди, де жили Бруйєти, туди, де він найбільше мріяв; туди, де ще жила, як він бажав, Ніель.

Він плекав надію побачити свою музу через цей вхід у двір, цей сірий тунель у будівлі, яким вона мусила обов’язково проходити, щоб повертатися або йти у своїх справах і на свої особисті випробування.

Мстива доля отруювала його думки, бо він ніколи не бачив, щоб вона з’явилася й пішла до нього. Ніколи! … Нічого! Навіть у цих прогулянках, де химерна удача її зустріти оберталася на образу. Він оздоблював ці інвективи лише тим, що марив у неймовірних історіях, які хрестив цифрами. «Утопія Ніель 2500!» Дивність цих снів полягала в поступовому віддаленні від усіх нормальних імовірностей зігріти його серце.

Ні, ніколи нічого відтоді, що могло бути його другим життям на Славному Мирі.

Вичерпавши денний запас мрій, прогулюючись передмістям і неподалік дому, він вагався: розпочати «Утопію Ніель 2 501» чи подрімати, щоб поповнити запас нових, підсвідомих сюжетів. Один із його шнурків знову розв’язався; він машинально зав’язав його, не перериваючи роздумів. Зрештою, визнавши прогулянку безплідною, він повертався назад. — Неймовірне потрясіння! — Сповнений піднесення, він почув голос музи не в лабіринтах своєї уяви, а наяву, саме коли проходив повз будинок Бруйєтів.

Нагода виявлялася ідеальною, щоб заскочити байдужу Ніель зненацька. Але сумління зненацька її застати хиталося між соромом і страхом. Доля, як завжди хитра, вирішила за нього. Не відчувши сновидця, вона вислизнула до себе, промовивши останні слова, пораду з відлунням благання.

— Головне, нічого не кажіть Дам’єнові!

— Присягаюся, Ніель!

Голос його музи, це коротке благання, її виказав, а обіцянка, що послідувала, зраджувала сцену. Вивести з цього контекст ставало дитячою грою сновидця.

(— «Ніель, сидячи на сходинці, була б оточена цими підлітками, які ставали чоловіками крізь пастки існування. Ішлося саме про ті самі тріснуті мізки, Брюс на чолі; ту саму групу, яка дозволяла мені споживати фальшиві насолоди, на щастя дедалі рідше. Це невеличке угруповання правопорушників, у якому, на жаль для мене…, вірність обіцянці є першою чеснотою, а зрада таємниці — остаточною доганою!»)

Проникнення цих хвиль у кожну з його чакр, далеко не бентежачи його підсвідомість, одразу всемеро збільшило його здатність до онейризму. Марно йти спати, щоб відновитися: його щойно нагодували на місяці. Мільйони «Утопій Ніель»?

Безвиразні м’язи його обличчя здавалися закам’янілими від самого звучання голосу музи й змісту її слів. Він дістався додому лише завдяки рефлексам, виробленим давніми звичками життя на цій вулиці. На щастя, Лізіанн уже проводила літні канікули на селі, позбуваючись міських звичок, тож батькові на якийсь час не потрібно було про неї піклуватися. Донька не побачить його заціпеніння.

Сказане Ніель рикошетом розбивалося об його барабанні перетинки, коли він сів за піаніно Лізіанн, щоб розвантажити емоції, нав’язані випадком. Спершу аморфний, він зрештою піддався заспокоєнню музики, невтомно повторюючи майже ті самі ноти на клавіатурі. — (Соль, соль, соль, соль-дієз, ля, соль. Половинна пауза. І знову, і «ще раз»…). Ця музична фраза невблаганно монополізувала акустичний простір. Мов дві паралелі, чорні клавіші й ономатопеї в белькоті наспівувалися в стилі вже чутого: «Ба, Ба, Бі, Бо, Бі…»

Це кольорове заїкання, що походило з останньої миті спільного життя з Мілен, цей дадаїзм, іноді використаний як постскриптум у його численних і марних листах, це приховане послання повертали його до реальності. Ця річ оживляла його, мов ляпас, що нагадував би покарання дитинства.

У цьому безперервному колі тих самих клавіш, з кожним ударом молоточків по струнах дисонансно лунали незручні запитання.

— Що це за таємниця, скріплена чесним словом? … Яка образа чи який страх її породили? … Чому мені дістався лише останній рядок цього одкровення? … Знов і знов поставали, виривалися назовні запитання. Вони стосувалися подій, позначених минулим Дам’єна чи скривавлених теперішнім ревопата, й невідступно переслідували його: і коли він лежав на дивані, звідки відкривалися руїни розгорнутих спогадів, і коли схилявся над фортепіано, зрошуючи клавіші слізьми.

***

Перетинаючи години й дні, тембр голосу його музи, який відбився в його слуховій пам’яті, дарував йому щедрі осяяння. Мов кульки, які дитина носила б у кишеньці, він розважався, котячи їх одну об одну, непомітно для всіх, подібно до відволікання від реальності.

Відлунюючи аж до осені, почуті ним слова — «Головне, нічого не кажіть Дам’єнові!» — під дією снів і його власних вигадок перетворилися на: «Головне, не кажіть Дам’єнові, що я його люблю!» Та отримати ці відсотки ніжності йому так і не судилося. Усе, що принесла остання пора року, — нищівна, сумна звістка. Його муза також виїхала; він знав це з надійного джерела. Як міг він не повірити Мії, яка повідомила, що сестра переїхала зовсім недавно, тобто вже після його душевних драм? … Обидва ці відкриття стали для нього наче перепусткою, зеленим світлом на незвідані дороги.

Розчарований Дам’єн дедалі гірше зносив добровільний аскетизм та онанізм, присвячений привидові Ніель: її гадана невдячність викликала в нього нудоту. Він був чоловіком, а не святим, і його мрійлива, уже нестримна хіть піддалася спокусі вульгарної нормальності.

Він пізнав ці фальшовані кохання надто коротких ночей, ці солодкі й шанобливі ласки, цих жінок зі словами тлінної любові. Через відразу до цих зрад своїй музі й через розчарування, пригнічений, він зрештою сам потрапив у пастку стосунків, які вже наперед вважав дратівливими. Він поглибив цей зв’язок, тілом і душею загублений…

Вища за нього, але нижча за Ніель. Навчання, покинуте ще в підлітковому віці. Колишня учасниця підозрілої байкерської банди й танцівниця за п’ять чи двадцять доларів — залежно від музики… Важке, гірке життя, сповнене жорстоких і приголомшливих випробувань, суворість яких ховалася за її сильним характером. А зовні, одним словом: «Sex and drugs, and rock’n’roll… and bad money!» Ось якою була Бішун.

Ніщо насправді не притягнуло їх одне до одного; ніщо їх не тримало. Хіба що сексуально вони обоє дивовижно пасували. Без суперечностей виконуючи такий припис: два-три рази на день, щодня. Можна поновлювати за потреби.

Якими були справжні почуття Бішун до Дам’єна? … Йому було глибоко байдуже. Його власні до неї розташовувалися трохи нижче пупка.

Вона мешкала неподалік, на вулиці, що перетинала Славний Мир. Дорогою до неї Дам’єн мусив проходити повз цей бункер туманних образів, де колись так страждав. Тепер Мія в тому будинку уособлювала згадку про зниклу присутність Ніель, чиє перебування там урвалося. І щоразу, коли він проходив повз, суперечливі почуття — вірні супутники сумніву — викривляли його переживання.

То сповільнюючи, то прискорюючи крок за настроєм, із приклеєною до обличчя усмішкою, у якій вчувалася зневірена втіха, він, з одного боку, сподівався показати Ніель свою байдужість через її сестру, а з другого — потай дратувався через безглузде бажання отримати запрошення, яке могло б надійти з одного з вікон третього поверху.

Безсоромне лицемірство. Він удавав щастя, прагнучи через плітки викликати ревнощі Ніель. Удавав навіть, що щиро кохає пишнотілу Бішун. — Миті відвертості дедалі рідшали, за винятком розмов із Лізіанн. — Коли бракувало слів, щоб пояснити надто бурхливі стосунки з цією невгамовною жінкою, коли порівняння напрошувалися самі, він незмінно завершував розмову, повторюючи дочці, що й досі кохає колишню сусідку з блакитними очима. Ту саму Ніель, яка відкинула його, відвернувшись від нього всією душею…!

***

Наче брудна й обідрана палітра художника, від строкатості яскравих барв осені залишилася тільки монотонність нудних сірих тонів. Воскресаючи жвавість перших кольорів у ярмарковому здриганні, вирізнявся Гелловін і його маленькі привиди. Зомбі з очима, що іскрилися енергією, нешкідливі відьми, але з непереборними усмішками, пірати з картонними шаблями й наївні карикатурні копії модних героїв; уся ця юрба привидів усіх мастей простягала свої вже переповнені торби з бажанням побачити, як вони переливатимуться через край. Наче кожного такого разу для цих юних прохачів ішлося про складання іспиту з курсу занурення в ювенільний капіталізм.

Того дня між Бішун і сновидцем було дружнє змагання. Кожен у себе рахуватиме кількість цих захоплених дітей, що випрошують солодощі або монети для ЮНІСЕФ. Переможений або переможена спатиме в іншого. — По черзі з Лізіанн, яка, зі свого боку, воліла давати, а не отримувати, Дам’єн обмінював цукерки з кленової тягучки на дражнилки або лічилки; однак не наполягав перед дітьми, надто заляканими цим чоловіком їхнього віку…

З усіх цих тимчасових прохачів найнеочікуванішим виявилася сама доля, переодягнена в лиху фортуну.

— Бу! У-у! … Це Гелловін! Ти хочеш дати мені цукерок? — казала юна фея Карабос приблизно десяти років, несучи на витягнутих руках пластиковий гарбуз.

— Вибач! У мене залишилися тільки м’ятні цукерки, — відповів Дам’єн, збентежений тим, що трохи опинився зненацька.

— М’ятні? Облиш! Я збираю тільки справжні цукерки. У будь-якому разі я вже тричі поверталася додому спорожняти свій гарбуз… Скажи, тобі справді так подобається м’ята? «запитала вона, продовжуючи дорогу, щоб завершити свою дорогоцінну жебранину, не цікавлячись відповіддю. Вона зробила лише два кроки, коли повернула голову до сновидця, який дивився, як вона підстрибує.»Скажи, пане, … це ти зустрічаєшся з моєю двоюрідною сестрою Бішун, … це ти її хлопець?

— Так, це я. А щодо твого запитання… Так, я обожнюю м’яту! («La menthe… l’amante» — «коханку», подумав він, бавлячись співзвуччям.)

— Тим краще, якщо ти її дуже любиш, бувай! — вигукнула вона, поспішаючи повернути ці кілька безплідних секунд.

Він не відповів дитині на прощання. Він не міг. Бо щойно через тротуар навпроти його дому пройшла… справжня примара.

Без маски, без гриму, без костюма феї — його муза. Ніель, яка йшла з опущеною головою, сумна, мов дитина, що шукає загублену цукерку. Водночас розгублена й зосереджена на собі, вона, здавалось, теж розмірковувала. Можливо, над уривком фрази, почутим із простої випадковості. Звичайної, але проклятої випадковості.

Німий від заціпеніння, він безглуздо дивився, як вона віддаляється, прямуючи до цього сірого тунелю будинку Бруйєтів, наче невдачлива маленька дівчинка, що бурчить на долю, яка псує один із її рідкісних візитів.

Ревопат теж шаленіє. «Проклята! Проклята! Проклята! … Тричі проклята!» — кричить він, люто гамселячи диван обома стиснутими кулаками, аж нігті впиваються в долоні. Він знає, що цей спогад повернеться: чудовий завдяки щедрому живленню його снів, але насправді рідкісний і згубний для почуттів обох — через необачність самого сновидця.