Наступного ранку Луїза Ланг з’явилася в Maison Valombre під іменем Луї Ланж.

Вона погано спала, але ця недобра ніч залишила по собі якусь нервову ясність. Перед виходом, дивлячись у готельне дзеркало, вона тричі поправила вузол хустки, підправила капелюх, ще більше пом’якшила обриси вуст, а тоді спробувала відтворити той прямий погляд, який часто помічала в чоловіків, що ніколи не питають себе, чи мають право кудись увійти.

Вона не дуже скидалася на чоловіка.

Вона радше нагадувала гіпотезу.

Елегантну, неоднозначну, крихку, але напрочуд переконливу гіпотезу.

На вулиці ніхто не витріщався на неї. Це було перше здивування. У Монреалі вона почувалася б перебраною. У Парижі здавалася лише трохи вишукано вбраною. Трохи стилізованою. Трохи схожою на вихідця із середовища, де люди дозволяють собі ретельно творити власний образ.

Вона йшла до Maison Valombre, повторюючи свою фразу.

— Добрий день. Я прийшов претендувати на посаду помічника в майстерні.

Надто сухо.

— Добрий день. Я прийшов відрекомендуватися на посаду помічника в майстерні.

Надто ввічливо.

— Добрий день. Мені сказали, що ви шукаєте когось до майстерні.

Надто невиразно.

Перед самим входом вона забула всі заготовлені варіанти.

За стійкою приймальні сиділа молода чорноволоса жінка з метким поглядом. Вона підвела очі.

— Добрий день, пане.

Пане.

Слово пройняло Луїзу, мов тоненька шпилька. Не боляче. Але точно.

— Добрий день, — відповіла вона трохи нижчим голосом. — Я прийшов щодо оголошення. Посада помічника майстерні.

Працівниця приймальні подивилася на неї, потім щось занотувала в журналі.

— Ви записані на зустріч?

— Ні. Я побачив оголошення вчора.

— У вас є досвід?

Луїза завагалася на пів секунди.

— Я багато працював у галузі одягу. Крій, тканини, презентація, підгонка, координація.

Це не була брехня. Це була правда, зачісана інакше.

— Ваше ім’я?

— Луї Ланж.

Цього разу ім’я вийшло краще. Ніби існувало значно довше, ніж від учорашнього вечора.

Працівниця приймальні комусь зателефонувала. Кілька швидких фраз. Потім усміхнулася.

— Пан Відаль вас прийме.

Луїза схилила голову.

— Дякую.

Вона пішла за помічницею вузьким коридором, на стінах якого висіли начерки в рамах. Чорні силуети, білі сукні, профілі манекенниць, олівцеві нотатки. Їй хотілося зупинитися перед кожним, але вона прийшла не на екскурсію. Вона прийшла спробувати здійснити лагідне вторгнення.

Її ввели до кімнати, залитої холодним світлом. Біля стіни спали рулони тканин. У центрі стояли два кравецькі манекени, мов безголові пані в німій розмові.

До неї обернувся чоловік років п’ятдесяти. Худорлявий, зі сріблястим волоссям, бездоганною сорочкою і нетерплячим поглядом.

— Луї Ланж?

— Так, пане.

— Арман Відаль. Керівник майстерні. Мені сказали, що ви прийшли щодо посади.

— Так.

— Шити вмієте?

— Так.

— Слухати вмієте?

— Я швидко вчуся.

— Погана відповідь. Тут ті, хто швидко вчиться, часто так само швидко роблять дурниці.

Луїза трохи опустила очі.

— Тоді я можу вчитися повільно.

Арман Відаль подивився на неї уважніше.

З’явилася легка усмішка.

— Оце краще. Ви можете почати негайно?

— Так.

— На який час?

Луїза відчула пастку.

Вона приїхала до Парижа лише на кілька днів. На неї чекала крамниця. Працівниці. Борги. Паскаль нагорі. Жан у Монреалі, завжди готовий її засуджувати.

— На кілька днів для початку, — відповіла вона. — Довше, якщо робота це виправдає.

— Ви іноземець?

— Канадець.

— Ніхто не досконалий.

Він указав на стіл, де лежали приколоті шпильками шматки тканини, картонні викрійки, котушки, обрізки стрічок і незакінчений рукав.

— Покажіть мені руки.

Луїза підійшла.

— Перепрошую?

— Руки. Балакуни мене втомлюють. Руки брешуть менше.

Вона поклала руки на стіл.

Арман Відаль оглянув їх. Помітив дрібні сліди праці, вправні пальці, короткі нігті, звичку працювати з тканиною.

— Ви працювали.

— Так.

— Не лише говорили.

— Ні.

— Добре.

Він подав їй незакінчений рукав.

— Рукав погано лежить. Чому?

Луїза обережно взяла деталь. Вона відразу відчула, що проблема не в тканині, а в неправильно розподіленому натягу.

— Пройма тягне тут. Нахил надто різкий. Тканина хоче спадати, але крій змушує її підкорятися надто високо.

Відаль втупився в неї.

— Продовжуйте.

Вона на мить забула Луї. Непомітно знову стала Луїзою, але спокійнішою Луїзою, схованою за подобою Луї.

— Якщо трохи послабити тут, а там підібрати тканину, рукав збереже свою лінію й не здаватиметься покараним.

Цього разу Арман Відаль усміхнувся відверто.

— Покараний рукав. Дурнувато, але точно.

Він забрав деталь.

— Ви починаєте сьогодні.

Луїза завмерла.

— Сьогодні?

— У вас є щось краще?

— Ні.

— Тоді знімайте пальто.

Так Луї Ланжа взяли на роботу.

________________________________________

Майстерня Maison Valombre зовсім не була туманною мрією.

Це був напружений, блискучий, виснажливий людський механізм. Клацали ножиці. Муркотіли машини. Низькі голоси обмінювалися мірками, терміновими справами, докорами. Тканини переходили з рук у руки з більшою повагою, ніж деякі люди. Усе здавалося водночас крихким і безжальним.

Луїзу швидко представили.

— Луї Ланж. Він допоможе нам кілька днів.

Кілька голів повернулися.

Була Камілла, заступниця головної майстрині, огрядна, жвава жінка з окулярами на червоному ланцюжку. Був Ное, помічник з освітленим волоссям, якого Луїза помітила напередодні. Був Батіст, витончений і нервовий, з тонкими каблучками майже на кожному пальці. Була Сара, мовчазна, швидка, здавалося, здатна підколювати підгин, затамувавши подих на цілу хвилину.

— Канадець? — запитав Ное.

— Монреалець, — відповіла Луїза.

— А! Отже, ви пізнали зиму й усе одно прийшли до моди. Це героїчно.

— Або безрозсудно.

— Тут корисне і те, і друге.

Батіст оглянув її хустку.

— Гарний вузол. Трохи надто захисний, але гарний.

Луїза торкнулася шиї рукою.

— Захисний?

— Так. Ніби хтось ховає шрам, якого не має.

Камілла плеснула в долоні.

— Поезію завершено. Працюємо.

Луїза працювала.

Спершу вона боялася, що перевдягання їй заважатиме. Навпаки, воно її захищало. Луї говорив менше. Луї більше спостерігав. Луї не мусив виправдовувати крамницю в скруті, заспокоювати постачальників, усміхатися Жану чи стримувати Паскаля. Луї був тут, щоб працювати. Це було полегшенням — коли від тебе вимагають лише приносити користь.

Вона носила рулони. Сортувала зразки. Переробляла підгини. Допомагала припасувати сукню на манекені. Звіряла відтінки. Вона не зробила нічого блискучого, але все виконувала з такою точністю й увагою, що її швидко перестали вважати випадковою дивиною.

Опівдні Ное подав їй каву.

— У вас вигляд людини, яка ще не вирішила, чи хоче нас пережити.

— Я думав, що поводжуся непомітно.

— Тут непомітність помітна.

Батіст сів на край столу, попри докірливий погляд Камілли.

— Ви дивно торкаєтеся тканин.

— Дивно як?

— Ніби питаєте їхньої думки.

Луїза усміхнулася.

— Іноді вони відповідають.

— О, чудово. Текстильний містик.

— Ні. Просто людина, яка часто бачила, як одяг мститься за поганий крій.

Ное вибухнув сміхом.

— Цей мені подобається.

Камілла пройшла позаду них.

— Ми тут не для того, щоб його любити. Ми тут для того, щоб його вимотати.

— Це в нас, у майстерні, такий спосіб виявляти прихильність, — прошепотів Батіст.

Луїза відчула несподіване тепло. Не гучну вдячність. Щось скромніше. Її прийняли в ритм. У втому. У жарт.

Останнім часом у Монреалі вона почувалася власницею власної невдачі.

Тут, під позиченим іменем, вона знову ставала рукою серед рук.

________________________________________

Наприкінці дня до майстерні увійшла Соланж Арвай.

Луїза відразу напружилася.

Соланж мала ту саму точність, що й напередодні: темні окуляри, сірий костюм, погляд, який, здавалося, різав раніше за ножиці.

— Пане Відалю, — сказала вона, — я хочу побачити проєкт для дванадцятого виходу.

— Вона не готова.

— Я не питаю, чи вона готова. Я прошу її побачити.

Майстерня стиснулася.

На манекен надягли сукню в роботі. Гарну, безперечно, але важку. Верх мав силу, спідниця — рух, проте ціле ніби вагалося між двома несумісними жінками.

Соланж обійшла довкола.

— Ні.

Одне слово.

Усі його зрозуміли.

Арман Відаль повільно вдихнув.

— Початковий малюнок вимагав цього об’єму.

— Початковий малюнок брехав.

Тиша.

Луїза не хотіла говорити. Луї — тим паче.

Але вона бачила проблему. Надто ясно. Сукня хотіла втекти від власної поважності.

Соланж помітила її погляд.

— Ви, новенький. Що ви бачите?

Луїза відчула, як усі очі звернулися до неї.

— Можливо, нічого корисного.

— Поганий початок. Почніть знову.

Вона ковтнула слину.

— Я бачу сукню, яка намагається справити враження ще до того, як починає дихати.

Ное опустив голову, щоб приховати усмішку.

Соланж не усміхнулася.

— І?

Луїза обережно підійшла до манекена.

— Спідниця гарна, але її об’єм починається надто високо. Він мав би виникати нижче, а не тут. Тут вона роздувається, ніби захищається. Якщо зберегти цю лінію ближче до тіла аж до цієї точки, а вже потім розширити, здаватиметься, що сукня сама обирає свій об’єм, а не терпить його.

Арман Відаль подивився на неї.

— Покажіть.

Луїза взяла кілька шпильок. Жестом попросила дозволу. Відаль кивнув.

Її пальці працювали швидко, але без поспіху. Вона підняла складку, звільнила натяг, трохи змістила початок об’єму. Сукня змінилася. Не цілком. Саме настільки, скільки треба.

Майстернею прокотився шепіт.

Батіст видихнув:

— А, ось вона.

Соланж підійшла ближче.

Вона довго спостерігала.

— Краще.

У її устах це було майже освідченням у любові.

— Ви навчалися? — запитала вона.

— Не тут.

— Я не це питаю.

Луїза завагалася.

— Я передусім навчався, працюючи.

— І малюючи?

Запитання вдарило її.

— Так.

— Ви малюєте?

Арман Відаль втрутився:

— У нього, принаймні, добре око.

Соланж простягнула руку.

— Покажіть.

— Я не маю…

Луїза урвала себе. У неї був блокнот. Звісно. Навіть перевдягнувшись, навіть під чужим ім’ям, навіть у паризькій майстерні, вона принесла кілька малюнків, згорнутих і вкладених у теку.

— У мене є кілька начерків.

— Ідіть по них.

Вона послухалася.

Її руки злегка тремтіли, коли вона діставала аркуші. Сукня «Втеча». Пальто зі спущеними плечима. Чорна сукня з розрізаними рукавами. Силует кольору слонової кістки. Дві варіації, натхнені крамницею, намальовані одного вечора розпачу.

Вона поклала їх на стіл.

Тиша змінила природу.

Ное нахилився.

— О.

Батіст теж підійшов.

— Це ви?

— Так.

Камілла взяла аркуш без церемоній, але з повагою.

— Дотепно придуманий комір.

Арман Відаль розглянув інший.

— Крій іноді наївний, але лінія правдива.

Соланж зупинилася перед «Втечею».

— Я знаю цей малюнок.

Луїза відчула, як кров відхлинула.

— Пані?

— Ви показували його мені вчора.

Кімнату огорнула раптова, різка тиша.

Луїза не зрушила.

Соланж нарешті підняла на неї очі. Вона подивилася на хустку, капелюх, змінене обличчя, стриману поставу.

Потім, із майже жорстокою повільністю:

— Пані Ланг?

Ное розтулив рот.

Батіст кліпнув очима.

Камілла поклала обидві руки на стегна.

Луїза могла б заперечити. Але брехня вже допомогла їй наважитися. Вона не повинна була тепер слугувати її боягузтву.

Вона зняла капелюх.

Її низько зв’язане волосся насправді не розсипалося, але жесту було досить.

— Так.

Кілька секунд ніхто не говорив.

Потім Ное прошепотів:

— Чудово.

Камілла ляснула його по руці.

— Мовчи.

Соланж не здавалася ні шокованою, ні розвеселеною. Лише зацікавленою.

— Поясніть.

Луїза вдихнула.

— Учора я прийшла показати свої малюнки. Я надто нервувала. Надто поводилася як власниця. Надто багато просила. Я побачила оголошення про помічника. Побачила і ваших молодих працівників майстерні, їхню свободу, те, як вони почувалися тут на своєму місці, ніби їм не треба ні перед ким вибачатися. Я подумала, що в іншому образі, можливо, наважуся ввійти сюди сміливіше.

— Ви збрехали.

— Так.

— Чому я маю залишити когось, хто бреше з першого дня?

Луїза опустила очі на свої начерки.

— Бо Луї Ланж не існує, але він мав сміливість, якої Луїза Ланг уже не мала.

Тиша стала глибшою.

Батіст прошепотів:

— Це майже надто гарно.

Камілла спопелила його поглядом.

Арман Відаль тим часом і далі розглядав малюнки.

— А я кажу, що нам, по суті, байдуже. Чоловік, жінка, ангел, шахрай чи канадець — ця людина виправила дванадцятий вихід за п’ять хвилин.

Соланж кинула на нього сухий погляд.

— Дякую за вашу філософію, Армане.

— Це організація роботи.

Соланж знову взяла «Втечу».

— Пані Ланг, ваші малюнки кращі тоді, коли ви їх не продаєте. Чому?

Луїза тихо й сумно засміялася.

— Бо я не вмію продавати себе.

— Це видно.

— Дякую.

— Це не був комплімент.

— Я знаю.

Соланж поклала малюнок на стіл.

— Добре. Ви залишаєтеся в майстерні на тиждень. Як помічниця. Або помічник, якщо це допомагає вам працювати. Мені байдуже до костюма, доки ідеї тримаються на ногах.

Луїза підняла очі.

— Ви мене залишаєте?

— Я за вами спостерігаю.

— Це вже багато.

— Не будьте вдячною, я вам казала, що це втомлює.

Ное тихо зааплодував кінчиками пальців.

— Ласкаво просимо, Луї-Луїзо.

Батіст додав:

— Можна називати вас Лу? Зручно, елегантно й досить загадково.

Луїза мимоволі усміхнулася.

— Лу мені підходить.

Камілла знову взяла начерки.

— А тепер, Лу, поясніть нам цей рукав із розрізом. Бо якщо його можливо пошити, він може врятувати сімнадцятий вихід.

________________________________________

Наступні дні стали одними з найдивніших і найщасливіших у житті Луїзи.

Вона працювала під двома іменами, але з однією енергією. Вранці приходила як Луї: штани, сорочка, хустка, стриманий силует. У майстерні її називали Лу. Здавалося, ніхто не хотів остаточно розв’язати загадку. Навпаки, двозначність ставала зручністю, майже спільною елегантністю.

Ное казав:

— Лу бачить сукні як поранених тварин.

Батіст відповідав:

— Так, але він їх лікує.

Камілла виправляла:

— Вона їх приборкує.

Арман Відаль відрізав:

— Лу працює. Робіть так само.

Дуже швидко Луїза запропонувала коригування, а потім і варіанти. Надто сувора сукня отримала несподіваний виріз на спині. Невиразний жакет знайшов м’якшу лінію завдяки зміщенню шва. Вечірня сукня, яку вважали холодною, дістала внутрішню вставку, що з’являлася лише в русі, мов кольорова таємниця.

Соланж майже ніколи не хвалила.

Вона казала:

— Переглянути.

Або:

— Можливо.

Або:

— Залишимо цю ідею.

У Valombre «залишимо цю ідею» майже дорівнювало поцілунку в чоло.

Одного післяобіддя, за столом, укритим тканинами, Луїза наважилася на більше.

— Для вашого наступного показу у вас багато виразних силуетів. Дуже чітко вибудуваних. Дуже впевнених у собі. Але, можливо, бракує сукні, яка спочатку ніби вагається.

Соланж спрямувала на неї гострий, мов лезо, погляд.

— Сукня, яка вагається?

— Так. Не слабка. Не нерішуча. Сукня, яка щось приховує. Від якої складається враження, що жінка могла б передумати посеред власного виходу.

Батіст поклав руку на серце.

— Я хочу померти в цій фразі.

Камілла зітхнула.

— Ви всі мене вб’єте.

Соланж не зводила з Луїзи очей.

— Намалюйте її.

Луїза взяла олівець.

Вона швидко малювала стоячи. Довгий, блідий, майже простий силует. Потім зміщена лінія на стегні. Невидима застібка, яка насправді не була застібкою. Рукав, що міг частково від’єднуватися. Сукня мала два стани: один стриманий, другий відкритий, ніби вбрання впродовж проходу розкривало свою другу думку.

Ное подивився через її плече.

— Це сукня для каяття.

— Ні, — сказала Луїза. — Сукня пізнього рішення.

Соланж узяла начерк.

— Вихід двадцять один.

Арман Відаль підняв брови.

— Уже?

— Так.

— Доведеться переробити послідовність.

— Тоді переробіть її.

Ніхто не заперечив.

Луїза залишилася нерухомою, з рукою, ще завислою над столом.

Один із її малюнків щойно увійшов до показу Valombre.

Не офіційно. Не з тріумфом. Поки ще не під її ім’ям. Але він там був.

Форма, подумала вона, змінила все.

Луїза Ланг, занепокоєна власниця, благала подивитися на її працю.

Луї Ланж, двозначний помічник, показав, що вміє робити.

Різниця була несправедлива.

Але реальна.

________________________________________

Щовечора вона телефонувала до Монреаля.

Через різницю в часі вона часто дзвонила наприкінці паризького дня, коли там, у Монреалі, крамниця ще працювала на повну. Перший дзвінок заспокоїв. Елоді продала дві хустки й жакет. Клер не дала клієнтці піти, сказавши, що сукню не варто оцінювати під неоновим світлом примірочної. Марі-Солей переставила вітрину «за гостиннішою вібрацією», що, здається, спрацювало.

— А Паскаль? — запитала Луїза.

Настала тиша.

— Він слухається, — відповіла Елоді.

— Тобто?

— Він слухається по-своєму.

Луїза стиснула пальцями перенісся.

— Що він зробив?

Клер узяла слухавку.

— Нічого страшного. Він лише запропонував хайку одній клієнтці, яка приміряла пальто.

— Клер.

— Вона купила пальто.

— А.

— Але також запитала, чи поет додається до нього.

— Це не смішно.

— Трохи.

Потім слухавку взяла Марі-Солей.

— Не хвилюйся. Я його пильную.

— Саме це мене також непокоїть.

— Твоя крамниця тримається. Зосередься на Парижі.

Луїза дихала легше.

— Можливо, тут у мене є шанс.

— Я знала.

— Ти не могла знати.

— Я могла відчувати.

— Звичайно.

— І Жан телефонував двічі.

Луїза напружилася.

— Чого він хотів?

— Дізнатися, де ти саме. Я відповіла: там, де тебе дедалі важче контролювати.

— Марі!

— Ти воліла б, щоб я збрехала?

— Так.

— Наступного разу збрешу поетично.

Луїза поклала слухавку майже з легким серцем.

Наступного дня вона знову подзвонила. Усе ще було більш-менш гаразд. Продажі не були надзвичайні, але крамниця дихала. Одна клієнтка замовила переробку. Інша запитала, чи червона сукня буває в чорному. Паскаль допоміг носити коробки, не виголошуючи публічних заяв. Це був поступ.

Третій дзвінок змінив усе.

Луїза виходила з Maison Valombre. Над Парижем ішов дощ, тонкий дощ, що робив каміння розумнішим. Вона сховалася під навісом будинку й набрала номер крамниці.

Елоді відповіла.

— «Серце з тканин», добрий день.

— Це я.

Тиша.

Надто довга.

— Елоді?

— Пані Ланг…

Голос молодої жінки тремтів.

— Що сталося?

— Я не знаю, як вам сказати.

Шум вулиці ніби віддалився.

— Крамниця?

— Ні. Це не крамниця.

— Тоді що?

Елоді важко вдихнула.

— Це пан Шове.

Луїза відчула, як стискається шлунок.

— Жан?

— Так.

— Що він зробив?

Запитання з’явилося природно. З Жаном катастрофи часто набували форми дії.

Але цього разу Елоді не відповіла відразу.

— Він помер, пані Ланг.

Луїза не зрозуміла.

— Що?

— Він помер. Раптово. Сьогодні вранці.

Паризький дощ і далі падав.

Луїза дивилася на перехожих, парасолі, таксі, жовті відблиски в калюжах. Усе продовжувало рухатися з непристойною байдужістю.

— Як?

— Поки точно не знають. Марі-Солей каже, що, мабуть, серце. Він був у своєму кабінеті. Хтось його знайшов. Мені шкода.

Луїза сперлася об стіну.

Жан.

Жан Шове зі своїми фразами господаря світу, порадами, схожими на погрози, поцілунками, ніби підписами під угодами, грошима, умовами, своїм способом допомагати їй, водночас прив’язуючи до себе.

Помер.

Це слово не приставало до нього. Жан був надто зайнятий, щоб померти. Надто переконаний, що має владнати справи. Надто певний, що важливі речі мають чекати, доки він увійде до кімнати.

— Пані Ланг? Ви там?

— Так.

Її голос, здавалося, долинав звідкись здалеку.

— Ви… ви повернетеся?

Луїза заплющила очі.

Повернутися.

«Серце з тканин». Працівниці. Борги. Паскаль. Смерть Жана. Maison Valombre. Її малюнки. Луї. Лу. Усе закрутилося в ній.

— Я не знаю.

Тоді на тому кінці дроту вона почула інший голос. Марі-Солей узяла слухавку.

— Луїзо?

— Так.

— Дихай.

— Я дихаю.

— Ні. Ти відповідаєш. Це не те саме.

Луїза повільно вдихнула.

— Що сталося?

— Жана знайшли мертвим у його кабінеті. Кажуть, сталося щось із серцем. Усе дуже раптово. Вільям Лі телефонував. Він хотів із тобою зв’язатися.

— Вільям Лі…

— Так.

— Чому?

— Думаю, йдеться про документи. Можливо, про щось пов’язане з крамницею. Я не все зрозуміла. Він неодмінно хоче з тобою поговорити.

Луїза відчула, як піднімається нова тривога.

Навіть мертвий Жан знаходив спосіб залишити після себе папери.

— А Паскаль?

— Він мовчить.

— Паскаль?

— Так. Це рідкість.

— Він знає?

— Увесь квартал починає знати.

Луїза приклала руку до рота.

Вона вже не любила Жана так, як люблять чоловіка. Можливо, ніколи й не любила так. Але він займав величезне місце в її житті. Він її підтримував, ранив, вражав, принижував, підштовхував. Він вірив у неї за умови, що вона залишатиметься в рамках, у яких він міг її зрозуміти.

І тепер його більше не було.

Вона хотіла б заплакати.

Сльози не з’явилися.

Лише величезна втома.

— Луїзо, — сказала Марі-Солей, — не вирішуй нічого відразу.

— Я в Парижі.

— Саме так.

— Я працюю у Valombre.

— Тоді працюй сьогодні. Поплачеш потім, якщо захочеться.

— Це жахлива порада.

— Ні. Практична. Мертві вже не мають розкладу. Живі мають.

Луїза гірко, уривчасто засміялася.

— Ти неможлива.

— Знаю. Подзвони Вільяму Лі, коли зможеш. Не раніше.

— Добре.

Вона поклала слухавку.

Довгу мить стояла під навісом, нерухома, вбрана як Луї, тримаючи в сумці начерки Луїзи.

Жан помер.

А Париж довкола неї і далі продавав сукні.

________________________________________

Коли вона повернулася до майстерні, Соланж Арвай відразу помітила її обличчя.

— Що сталося?

Луїза завагалася.

— У Монреалі хтось помер.

Соланж не поставила тих запитань, які поставили б багато людей: це була близька людина? Це сталося раптово? Вона лише сказала:

— Ви можете піти.

Луїза подивилася на тканини на столі. На начерк виходу двадцять один. На шпильки. На манекен.

— Ні.

— Ні?

— Я хочу працювати.

Соланж довго її розглядала.

— Добре. Але не торкайтеся ножиць, якщо у вас тремтять руки.

— Вони не тремтять.

Це було неправдою.

Батіст м’яко підійшов.

— Я можу зробити наметування.

Ное додав:

— А я можу вдати, що не хвилююся. Я в цьому чудовий.

Камілла поставила біля Луїзи чашку чаю.

— Випийте це. Потім працюємо.

Луїза подивилася на цих людей, яких майже не знала. На колег, із якими працювала лише кілька днів. На цих спільників по майстерні, яких звели разом брехня й необхідність. Ніхто не просив її розповідати про своє горе. Ніхто не намагався втішити її пишними словами. Вони просто звільнили для неї місце.

Це зворушило її більше, ніж співчуття.

Вона взяла чай.

Потім повернулася до манекена.

Сукня пізнього рішення чекала.

Луїза провела пальцями по тканині так, як торкаються чола живої істоти.

— Тут слід підправити, — сказала вона. — Лінія має тримати форму, але не повинна сковувати.

Арман Відаль позаду неї прошепотів:

— Саме так.

Вона працювала до вечора.

Жан Шове помер уранці.

А в паризькій майстерні сукня, яку він, можливо, назвав би непродаваною, починала знаходити свою форму.

КІНЕЦЬ РОЗДІЛУ V