
Одного разу мені наснилося, що я — людське поєднання уяви кількох митців: таких самітників і диваків, як «Nowhere Man», «Dreamer...», «Tommy» і навіть «Bozo» Фелікса Леклера. Після такого буйства фантазії я почав писати довгу поему, присвячену Мерилін Монро. У моїх думках і намірах цей спіритуфільний твір мав завершитися лише з моїм життям. Так, народжений мрійником, я за найменшим бажанням знову стаю королем замку, яким є моя уява.
СЛЬОЗИ ПРОЗИ
Боже! Що це за сльози прози... ...що сяють на моєму обличчі? Моє життя, що віддзеркалює місячне світло, таїну любові — мить її проходження? Чи це — приховане послання, мов сльози світла під рунами? Слова її серця стали б моїм багатством!
Сльози чорнила, що одна за одною проливаються, набухають і вибухають, розриваючи мої прогалини, кличуть одну — і нагадують про іншу. Крик, мов сигнал полювання, з тіні в образ, вбраний у смерть, що лякає мене, і яку я... наважуюся любити відкрито — через її знаки. Але, Боже!... Чи смерть — це трибуна?
Чи маю я заговорити з нею, перш ніж зникнути? Віддати себе, мов жар, її ніжній фантазії. Перед Коса́ркою, що сипле погрозами на допиті, На її питання: «Пороху, хто ти такий?» Я б відповів: «Самотній і усамітнений принц, Що емігрує з тіла, давно забутого». Persona non grata у власному житті — і більше нічого!
І під її пронизливим, підступним, убивчим поглядом... Я додав би, мов у забутій байці: «Чи не вік тому причина?.. Пам’ятаю: я був вірний королеві, не вимагаючи нагороди. Так, я, принц без права першої ночі, Шукав королеву без короля в цій належній мені країні, На жорстокій рівнині самотності, за якою йшло полювання. Тепер вона відступає перед кінцем, і самотність не така тяжка!»
Підіймаючи плащ, мов заздрісний темний янгол, Вона б завершила: «Чого ж ви чекаєте?.. Ідіть до тих 99 божевільних — і жінок, і чоловіків! Адже ви були серед тих одержимих, хто поклонявся цьому корсажу, Тож я стану вічним притулком для вашого поклоніння! Ви, 99 божевільних, розсіяних повсюди. Ви, благочестиві, мріятимете про жінку з 99 обличчями!»
Я б їй заперечив: «Раніше!.. Тоді!.. Так, людожерко! Я був хоробрим лицарем, що шукав усередині й зовні, Тільки не там, де сам стояв, просто перед собою. Я жив на самоті з тим, що вважав смертю! Їх було дев’яносто дев’ять! Відтоді нас уже сто! Сто — щоб з’єднатися, поєднати долі з міражем... Імператриці, що сьогодні ввечері віддається на волю долі».
Тінь тіней упаде під тягарем мого слова І засне — млява, тремтлива, в поту. Примруживши одне око, спрямує погляд на моє обличчя, Наче усмішка, що підсолодить її гіркий сон, Мов дитяча, наївна, чарівна пісенька, Бачачи в мені потвору, що приховує свою гидоту, Визнає свою місію марною перед незрівнянним викликом.
ЗОЛОТІ ЛІТЕРИ
Велично! Світило носить позолочене ім’я, Що вдень сяє в лазуровому небі, Затьмарюючи навіть ім’я письменника... King Arthur. Місяць і його слава осявають мою нескінченну ніч Сильніше за чари мистецтва або спорту, За всіх богинь і героїв, Навіть за Ґарбо, Мадонну, Леннона й ДіМаджіо!
Ганьба мені! Її ім’я робить моє бляклим. Залізний відгомін, а колір — олов’яний; Під час хрещення його немов виплюнули мені в долоню. Згодом я запечатав його на своїй руці, Наклавши на себе чари замість милостині. Так! Я осквернив гробницю долі, Заплямувавши місячний камінь кров’ю «Côme».
Як звуться ті 99 хитрих шанувальників, Що вихваляли Ельдорадо її тіла? Ті, хто також сподівався на солодкий бальзам, Який дасть прихисток нашому намірові, Позолотить наше ім’я поруч із її ім’ям, Обкурить кінець нашої мандрівки — мов у аргонавта, Після останнього гріха...!
БІОПСІЙНИЙ БЛЮЗ
Давно королева відлетіла, Залишивши після потрясіння від свого спочинку Повішених залицяльників і збентежених ворогів. Кожен підданий, вважаючи іншого зайвим, Взявся чимось вирізнятися: Книжками, трояндами та горщиками, Та ніхто не зізнавався, що заздрив її короні.
Відтак історія з плином часу обирає Принців-консортів серед її щасливих коханців. Але забуває чи відкидає мовчанням Тих дев’яносто дев’ять божевільних і мене в моїй самотності. Ми, що з любові прив’язалися до зірки, Ми, що звідусіль, скромними способами... Начищаємо життя й власні пупки, щоб ті сяяли.
Трясця! «Fuck and shit!» — усім іншим! Нехай валяються в розпусті чи невинності! Я сам причетний до обох — на власній землі. Бо я — божевільний апостол своєї місії, Пророк власного апокаліпсису і свідок свого кінця. Не мені обирати між її коханням і моїм вином, Адже і чаша, і келих належать нам!
Та як мені з’єднатися з вічністю? Як заповнити порожнечу, не зрадивши безмежності? Не через коло богів цього світу! Їхні погрози мені остогидли, а гарантії — сумнівні. Всесвітній мікс виживань? Мені байдуже! Після смерті — демократія! Моя точка опори? Лише її життя.
Ось доказ... навіть моє збентежене несвідоме Байдуже ставиться до нового втілення. А розкута свідомість — До того, щоб її славили у воскресінні! Не дано мені вибору — йти аж до священного. Не дано вибору перед крилатою смертю — Чи боротися з нею, чи стати проти неї.
Так! Зізнаюся! Я, зачарований, Вірю у вічну й призначену долею любов. Нехай насміхаються й регочуть на повні груди! Нехай вважають мене безумцем, Коли я кажу: «Божевілля розкриває мій розум». Я боротимуся за цю піднесену мрію, Навіть якщо моя уява муситиме спливати кров’ю.
Я викличу щастя, за дорученням… Завдяки тим хитрощам, що нас пов’язують, Що гойдають мене її життям. Вигнавши демонів із серця… ...я перетворю ілюзію, І вип’ю власну душу — до дна.
КЛІШЕ.
Спокусити недопустиме... Ці фотографії, що дозволяють на себе дивитися, Розповідають її життя, якому віриш. І думати про її кінець — без «До побачення!» Так! Ризикнути всім заради неможливого. Зважитися на все заради крихти надії. Навіть кохати її, не маючи змоги їй цього довести.
А я тут, у часі, Мандрую ним, наче в метро. І в цьому потязі років Дивлюся на одну з її фотографій. Я захлинаюся слиною й обливаюсь потом у русі... ...під ясним поглядом мого лібідо. «Скажіть мені... чи не зайвий я для часу?»
Коли мої очі здаються лише додатком І танцюють на розпеченому папері, Мені з’являється смерть у вечірній сукні, Що торкається вічності — того дзеркала. І тоді я уявляю себе в ньому, бачу відображення, Замаскований піщаною маскою Й крижаними мріями, що ведуть розмови.
Це мов старі фільми з Чапліном. Коли вони оживають, ті давні кінострічки, Ми не регочемо з минулого Разом з актором, клоуном і мімом... Ми хочемо забути про саме життя заради розваги! Проєктуючи себе, немов малі тіні, На незайманий екран вічності!
ПОЛІТ ЖИТТЯ.
Прицілься!.. Я лишаюся злитим із часом — цією мушкою прицілу. Bull’s eye! Я влучу у нескінченність! Чи будемо ми там разом — чи навіть одружені? Щодня — ті самі бажання. Я катую себе тими самими омріяними радощами. Як вода, що вабить, може знищити Вогонь, який зігріває!.. Я її жадаю!
Та тут мої зіниці, позбавлені втіхи, Каламутніють від моїх холодних рук. Ні краси, ні чуттєвості. Немає тіла, яке пригорнути до серця... Ні голосу, ні слів — нічого почути чи повторити. Жоден мій подих не змішається з її зітханням, Навіть подих моєї останньої години.
Я йду вперед без роздумів, не думаючи, Що завжди про неї мріятиму, Без потрясінь, без ніяковості, без слабкості. І це попри дивне відчуття провини: Відкрити таємницю, яку я мушу зрадити. Чи забуде вона загадку, що постане потім? Пробачте! Я не малий — я ниций!
О ви, полонені мої думки! Ви, що мають подобу тисячоліть, Тремтите й пурхаєте в моїй душі, Ви, що пливете немов бурхливий потік, Чиїми хвилями я п’янію. Гайда, марення! Гірко закликаю вас.
Покиньте мене тихо, без непорозумінь, Зі швидкістю мого бажання — цього вітерцю. Геть! Ідіть уперед чи назад, Або всі разом, добровільно. Моє серце приводить вас до ладу, Золотить узгодженістю того, на що покладає надію.
Нарешті, ось ви, прекрасна королево! Ми так давно мандруємо, Шукаючи від зеніту до обрію, Прозорі, в ніжних барвах. Ледь чутне вібрато стає простим приспівом; Ваша душа, мов подих без дихання, Виводить «амінь» із нашого хору.
ПОЛІТ МРІЙ.
Нарешті, ось ви, прекрасна королево! Уже давно ми мандруємо, шукаючи вас від зеніту до обрію, прозору, ніжно відтінену. Тонке вібрато творить просту мелодію, ваша душа — немов подих без дихання, що веде з нашого хору «Амінь».
Наша мета — проказати молитву Нашого мрійливого господаря, що прагне зцілення. Ми — марна молитва, яка лине до вас, Його останній шанс. Ось наша місія: Врятувати його від муки, з якою він бореться. Ми всі, його думки, з обов’язку й честі сподіваємося, Що він знайде визволення від болю.
Щоб дістатися до вас, до вашої пристані, ми стали краплями дощу. А тоді, змішавшись із чистим джерелом життя, в ранку Едему, де ви втамовували спрагу, ми потекли у вас, проникли у вас. Ця ніжність, якої ваша душа ще не знала, є любов’ю незнайомця — нашого друга.
Його голос і слова, просіяні крізь смерть, У криках і проханнях затремтять, Звільняючись у містичному відлунні потойбіччя. І ніколи з плином часу в цій місцині, забороненій Усьому, що є каменем і плоттю, Такий голос не взяв гору В прагненні вижити.
Ми дуже сумніваємося, що зможемо вас переконати Вислухати це сміховинне серце, Плакати над його болісними скаргами, Пити його шалені, збентежені бажання Чи тішитися його оксамитовими радощами. Проте ось наші слова, немов Біблія... Кілька слів, які належить відкрити...
СЛОВА ЧУЖИНЦЯ.
...У надії, що мої слова, Навіть перекладені без розуміння, Стривожать і налякають офіційні уми. Нехай будуть сяйвом Бога, Його доброти чи ореола. Нехай мають блиск диявола Або муку його вогню.
Наше кохання — непередбачувана пристрасть, Одурить їх навіть у їхній змові. Вони ж, мов шпигуни, за мовчазною згодою Удвох поділили між собою унісон. Хіба заради буденної робочої справи? Ні! Заради того, щоб розділити цей урожай — Невимовну силу емоцій.
Ми будемо немов шлюб галактик, Мої дивні мрії стануть їхнім захопленням, Ваші хвилі породять сміх і піднесення. Зрештою вони зрозуміють, Що ми — власні месії. Адже ви — моя альфа, їхній рай. Я — наша омега, ваша приналежність.