Ставши жертвою викрадення, стривожена Мерилін міркувала, чи не звинуватять її у співучасті. Чи виженуть її з раю? Чи відправлять до пекла, де вона вічно нудитиметься поруч зі своїм викрадачем? Ці запитання привели її до одного невеликого висновку: «Тривога існує й на небесах».
Щойно вони переступили поріг, Анрі не повірив власним очам, включно зі своїм третім оком, яке, втім, ставало дедалі менш помітним. Перед ним розгортався казковий краєвид. Ніби всі пейзажі всіх придатних до життя планет Всесвіту зібралися тут. Його інстинктивне розуміння речей дозволяло йому навіть це усвідомити.
— Неймовірно! Краще за Джужу-Сіті! Краще за мої проєкти королівства іграшок. Таке відчуття, ніби потрапив у фільм надультрависокої чіткості — шість тисяч K, населений розумними голограмами! — зізнався він своїй жертві, яка уважно стежила за ним лише тому, що прагнула втекти. Одне прагнення свободи породжує інше.
Наче дитина, яка вперше бачить людські обличчя, Тутрек усміхався, розглядаючи панораму. Він безглуздо щебетав.
Фауна й флора звідусіль. І навіть більше! У цій казковій панорамі — хоч і це слово надто бліде — він бачив дерева минулого, теперішнього й майбутнього; дерева, яких ніколи не було, схрещені дерева… Серед них — ялини з бананами, пальми з червоними флуоресцентними яблуками, секвої з вишнями, начиненими какао, рожеві баобаби. Небачені квіти наповнювали простір пахощами. Кульбаби пахли водночас конвалією й лавандою, трава — грейпфрутовим деревом, а кактуси випускали веретеноподібні струмені лимонно-перцевих ароматів.
Тварини відомі й невідомі, види вимерлі та навіть майбутні. Сміливі схрещення з гастрономічними назвами: крилаті поні, що рухалися на газі зі свіжої цибулі, наче маленькі Пегаси; плодові мухи-метелики, які нічого не їли (бо в раю голоду немає); корови з ванільним молоком; птеродактилі-колібрі з чарівним співом; і навіть вишукані тиранозаври-рекси з невинним поглядом.
Мерилін пояснила йому, що всі створіння раю можуть знову відчути задоволення, пов’язані з травною системою. Насолоду від їжі, слиновиділення, ковтання, травлення... і навіть полегшення від випорожнення — не з’ївши при цьому нічого. Достатньо лише подумати про це. Усе відчувається і передається через розум — досить одного погляду.
— Тут є види, яких я зовсім не знаю. Неймовірно! — вигукнув він, широко розплющивши очі, великі, мов телескопи.
— Після того, що книги називають сьомим днем, скажімо так, він повернувся до праці на восьмий. Відтоді він творить без упину. Він справжній трудоголік. Усе, що має народитися на гостинних планетах, спершу проходить через це місце. Рай — це не лише завершення, а й початок речей, — пояснила вона.
Анрі нарешті зробив крок уперед. Потім ще один. Потім відступив. Потанцював убік, немов у нерішучому ча-ча-ча.
— Послухайте, Мерилін, у мене під ногами ніби повітряні подушки!
— А може, ці подушки у вас у голові?.. Ви не на Землі. Наші ноги не торкаються трави, як і руки — квітів або комах. Це лише наші аури ледь торкаються одна одної. На відміну від вас: ви й досі не відпускаєте мого зап’ястя.
— А якщо я ляжу перед слоном, він мене не розчавить?
— Завжди можете спробувати.
Раптом Анрі потягнув Мерилін за густі кущі:
— Нічого не кажіть. Мені треба перевести подих. До того ж усюди стільки людей. Навіть якщо вас не впізнають, я можу привернути увагу. На кожному кроці — несподіванка. Справжнє галюциногенне марення. Наче живишся нутрощами велетенського чарівного гриба. Ні з чим не порівняти! — видихнув він.
— Бог — це не лише те, що ми знаємо; він також виходить із невідомого. І це не має нічого спільного з наркотиками, — додала Мерилін, філософствуючи, щоб відвернути увагу свого викрадача.
— Е-е... який дивний спосіб висловлюватися! — пробурмотів Тутрек, послаблюючи хватку й замислюючись.
Тактика майже спрацювала.
Перед ними знову постала нова небесна фантасмагорія. Він знову напружився. Його мучило одне запитання...
— Мерилін... Ви колись бачили Бога?
— Ні, ніколи!
— Он там! Дивіться, Мерилін, ціла хмара дір мандрує небом. Вони наближаються до нас! Невже нападуть? — стривожено запитав Анрі.
— Спокійно, — мляво мовила вона, хоча заспокоювати його було зовсім не в її інтересах. — Ці проріхи, схожі на летючі ілюмінатори, — діри пам’яті. Але не ті, які ви знаєте. Спершу всі ми гадаємо, що вони допомагають забувати. Насправді ні. Вони позбавляють ностальгії. Наче спогади в реаліті-шоу без камер. Усе залежить від вашого настрою. Досить їх гукнути — і вони наблизяться. За мить вони розчищають хащі дійсності й підносять вам правду життя на срібній таці, навіть без вашого прохання.
— Забавно, але насамперед цікаво. До того ж у нас немає часу заглиблюватися в діри... Чи не так? — сказав він.
— Пам’ятаєте цикаду, яка співала лише наносекунду, коли ви були живі? Тут сприйняття часу загалом — це саме та пісня цикади. І якщо це вас засмучує, то існує небесне прислів’я: «На кожну сумну думку — ескадрон янголів-цілителів», — додала Мерилін.
— Що?! Небесні прислів’я існують? — здивувався Анрі.
— Так! Є навіть майстер прислів’їв. Його завдання — складати їх. На жаль, мені ніколи не випало задоволення зустріти Дядечка Максима. Насправді його ніхто не бачив. Він так само невидимий, як і Бог.
— Ще й яке прізвисько, щоб підкреслити таку репутацію!
Потім Анрі схилив голову, насупив брови й почав повільно переминатися з ноги на ногу, сповнений запитань.
Мерилін дуже хотіла втекти. Але нагоди ніяк не випадало. Вирватися з невблаганних пазурів Тутрека було майже неможливо!