Добряче підживившись великими ковтками духовної поживи, вони з новими силами продовжили втечу. Сиропоподібна рідина річки давала їм енергію, а головне — благодать, потрібну, щоб дістатися різнобарвних гір. Вони рушили дедалі далі вглиб раю, перетинаючи чарівні й дивовижні краї, буйні зелені долини та запашні рівнини. Насолода для очей, блаженство для нюху.
Коли їм траплялися півмісяці, що жили в гармонії, Анрі просив Мерилін узяти його за руку. Вона не відмовляла. Ця хитрість мала подвійну мету: допомогти їм залишитися непоміченими й дати Анрі нагоду відчути на дотик ауру Мерилін.
Усе ставало приводом торкнутися своєю душею душі обожнюваної заручниці. Якось він навіть удав, ніби йому в кінчик великого пальця встромилася скалка. Вона, наче погодившись підіграти, зробила вигляд, що виймає її. Обережно поводилася з тим, чого не існувало, наче з невидимою порцеляною. Її рухи були такі делікатні, що рана здавалася справжньою.
Часом він намагався вразити чи розсмішити її, щоб іще більше прихилити до себе.
Жартівник Анрі розважався тим, що складав у дуплах деяких дерев інукшуки з маленьких райських камінців. Одного зробив схожим на себе — точнісінько такого, яким був: голого, завдяки невеличкому довгастому камінчику.
Так вони без особливих перешкод дісталися гірської місцевості. За словами Ісаака Ньютона та його супутниці пані Макінтош, двох півмісяців, яких вони зустріли дорогою, зовсім поряд була заборонена зона.
Ніщо не вказувало, що сюди «вхід заборонено». Зону обмежувала довга дорога, по якій від частих переходів стад корів із м’якими прозорими рогами пролягли борозни. Саме перед тим, як перетнути межу, вони подумки почули глухий, наче з печери, голос. Він радив їм повернути назад.
— Повертайтеся назад! І мерщій!
Не маючи іншого шляху для втечі, окрім як порушити заборону, вони знехтували суворим попередженням і вступили до зони. Приголомшені, вони знову почули той самий голос — цього разу вже на власні вуха, а не подумки…
— Тепер, коли ви вже тут, ходіть навшпиньки. Фальшиві святенники… Краще тихий відвідувач, ніж галасливий підглядач. Що я таке кажу?!
Анрі непокоївся, адже з ним могло трапитися будь-що. Мерилін була радше спантеличена й заінтригована. Вона дивилася на свого дивного викрадача й чекала, що він її заспокоїть. Вони щойно потрапили до безлюдного краю. Тут не було ні блаженних душ, ні півмісяців, ані тим більше ангелів.
Під каптурами невідання обоє ступили на ці дивовижні Божі володіння. Земний рай. Колись тут животіли люди. Без прізвищ, вони носили лише два добре відомі імені — мабуть, задля захисту приватного життя: Єва та Адам. (У раю їх називають саме в такому порядку, бо тут воліють бути ввічливими.)
Із ностальгії Бог пересадив цей сад зі світу часу у вічність. Туди, де колись надкусили славнозвісне яблуко. Хоч цей сад був величезний, він нагадував крихітний бонсай посеред безмежної, незайманої Амазонії, де росли незліченні секвої.
Ані власні знання, ані небесні легенди не відкрили Мерилін існування цього божественного краю, загубленого у вічності. Їй нічого про нього не розповідали. Лише одна дрібниця викликала в неї сумнів: білі хмари на синьому небі. Вони безупинно рухалися й змінювали обриси, немов рухомі географічні карти вічності. Та одного дня вона помітила хмару, яка ніколи не змінювалася. Незмінну.
Голос більше не лунав. Панував цілковитий спокій. Навкруги не було ані душі… Анрі майже перестав побоюватися якихось лихих пригод. Смерть уже не могла його налякати. А от вічність могла, бо він боявся опинитися в пеклі.
Знехтувавши цим страхом, він, насвистуючи, піднявся на один із пагорбів найпершого парку людства. Потім зупинився. У стані дзен. Дивлячись на обрій, він відчув, як сльози, мов ніжні водоспади, покотилися по щоках.
Вдалині один із найпрекрасніших заходів сонця прикрашав куточок раю. Наче свідки, наче спільники, тисячі інших сонць брали участь у цьому дійстві. Сонце, яке тієї миті затьмарювало решту, осявало рай. Міняючись чергою, світила гралися з обрієм у піжмурки.
Усе це складалося в нескінченне, феноменальне видовище. Світила нагадували Анрі підвісні каруселі над ліжечками немовлят. Вони вальсували, мов у каруселі, обертаючись навколо ще яскравішого світла. Здавалося, це хореографія самої енергії. Закохані виставляли себе напоказ зорям. Залежно від кута зору перед ними відкривалася сама реальність. Космос чи просте зоряне небо — як підказувало захоплення.
Мерилін приєдналася до Анрі. Попри становище, яке їх розділяло, ця випадкова пара милувалася чарівним обрієм.
Унизу пагорба, погано сховавшись за деревом, на якому бракувало одного плоду, за ними спостерігала дивна тварина. Гібрид. Нерухома істота була плодом неймовірного схрещення. Величезний пінгвін із генами качкодзьоба, один із дідусів чи бабусь якого колись пустував із коноплянкою й успадкував її звички. Проте погляд у тварини був зворушливий.
Витріщивши очі, наче повітряні кульки, ця різнорідна пара повільно обернулася. «Що це таке?» — подумали вони, не спускаючи ока з дивовижної істоти.
Тварина не ворушилася. Непорушна. Наче в зміненому стані. Загіпнотизована незвичною присутністю відвідувачів у цьому віддаленому куточку володінь.
Нарешті Тутрек вийшов із заціпеніння. Пишаючись тим, що може захистити свою красуню, він випнув груди, мов павич на стероїдах. Він звернувся до істоти якомога владнішим для свого характеру тоном — анітрохи, втім, не загрозливим. «Бу! Бу!» — ухкав Анрі, немов захрипла сова.
Істота успадкувала від качкодзьоба дзьоб, схожий на качиний, і тому їй було вкрай важко виразно вимовляти слова. Попри цю ваду мовлення, тварина звернулася до них словами й зворотами, які загалом можна було зрозуміти.
— Не бійтеся! Не хов... ховайтеся. Не панікуйте. Що я кажу?! Кляп! Кляп! — ніби поправляючи свій дзьоб, як вставну щелепу, що розхиталася.
— На щастя, у мене є дар мов! — похвалився Анрі.
Тоді він замовк, усвідомивши безглуздість своїх слів. Тим більше що щойно помітив: у пащі створіння не було нічого. Ні язика, ні зубів. Навіть натяку на мигдалик.
— Нескальзько... складно говорити з дзьобом. Особливо коли бракує... практики. Заждіть трохи... мить. Що я кажу?!
Істота, не менш збентежена їхньою присутністю, повернулася до них спиною. Якийсь час вона вправлялася в ритмічному співі, дикції, розминала м’язи обличчя й різко клацала дзьобом. Коли обернулася, побачила, як обидва співрозмовники пирскають зі сміху. Вони реготали, почувши, як ця, зрештою доволі симпатична, тварина налаштовує себе на виразну вимову. Мов діти, яких застали з рукою в банці варення, вони схилили голови й косували очима, удаючи химерне кокетування.
— Насмішкуватий розум не заслуговує на глузування духа. Що я кажу?! Я вас не сваритиму. Але, може, ви волієте, щоб я розмовляв із вами телепатично, як це робив раніше? — вимовила істота з приголомшливою чіткістю.
У них перехопило подих. Зніяковілі й трохи присоромлені, вони заперечно похитали головами.
— Сам Бог дозволив мені прийти сюди, щоб змінити обстановку. Трохи поклювати щасливих митей у цьому куточку раю. Що?! І я ще й тут на варті. Знаєте, вічність у небутті — це довго й монотонно.
— Що спонукало Бога створити небуття? — хором запитали Анрі й Мерилін, неначе влаштували суворий допит.
— Ніяких причин не було. Це вийшов базар… Що я кажу?! Випадок. Не пам’ятаю вже, якого дня, та якось, коли Бог збирався творити, у нього на мить усе вилетіло з голови… У голові не залишилося жодної ідеї, і, нічого не створивши, він винайшов небуття. Побоюючись, що якісь істоти там заблукають, він мене гукнув… Що я кажу?! Створив, щоб я нікому не дозволяв туди заходити.
— Якщо ви там усередині, то це вже не небуття, бо там уже щось є. Ви так не вважаєте? — втрутилася Мерилін, намагаючись знайти логіку в ірраціональних словах Тонтона Максіма.
— А й справді! Я й не перев’язував цього… Думав! Що я кажу?! Зрештою, небуття таке велике, таке ж безмежне, як сама безмежність, що я там геть ніщо. Бог мене моторизував… Що я кажу?! Дозволив приходити відпочивати до своїх володінь. Можна почути вашу думку про мої останні максими? — запитав Тонтон Максим.
Мерилін, яка обожнювала максими, не змусила себе довго просити.
Анрі ж неуважно слухав, як Тонтон цитує свої останні вигадки. Насправді він розмірковував, як цей оповідач міг би йому допомогти.