Як і було передбачено, на вернісажі зібралися всі, крім самої Флер-Богині, Рози Вітрів та його дружини Шістсотшістдесятсосисок — австралопітечки, якій Флер-Богиня дала надзвичайну балакучість. Мерилін також не з’явилася. Ці відсутності неабияк тривожили Анрі. Лулюм хоч і мандрував туди-сюди, та знайти дорогу до свого півмісяця — коханої Мерилін — було нелегко.
Мера Жужу-Сіті глибоко непокоїло те, як швидко змінився Роза Вітрів: усі етапи психоаналізу він пройшов за один, хоч і дуже довгий, сеанс. Фройд і Юнг так успішно з ним попрацювали, що, за їхніми словами, пацієнт здавався їм майже олюдненим. Зусилля Рози були щедро винагороджені появою біля нього Шістсотшістдесятсосисок. Але чи був він щирий? Чи не пастка це?
Тепер, коли він мав і стать, і супутницю… що робитиме далі? Сісс — так називав її Роза — була рудою, огрядною та дуже розумною. Богиня створила її з одного з рогів Рози, майже як Єву з Адамового ребра, саме перед тим, як благословити його. Роза — одноріг? Ні, просто позбувся одного рога й тепер міг лишатися непоміченим.
Анрі повідомив Тонтону Максиму, Пелюру та Ґюлі-Ґюлі про драматичну ситуацію, яка його мучила.
— Отже, Анрі, ми обстежимо північ, південь, захід і схід. А ви вирушайте до шаруватих небес.
— Не забудьте скористатися своєю чудовою й дієвою зіргуйлею, Тонтоне! — спробував сказати Анрі Тутрек, намагаючись виглядати спокійним.
Та подумки він додавав: «А що, як Роза Вітрів і Сісс викрали Флер-Богиню та Мерилін?»
Анрі вирушив на пошуки Мерилін і Флер-Богині, сповнений дедалі більшого занепокоєння.
Крокуючи, він згадував викрадення, яке колись учинив власноруч. Він уявляв себе на місці Рози.
Він намагався здогадатися, як той поводиться тепер.
— Але куди ж він міг податися?… Як йому вдається приховувати Мерилін? І як він може тримати під контролем Флер? Невже ще одна лялька вуду? Кажуть же, дві голови краще за одну… Мабуть, разом із дружиною він вигадав якусь неймовірну хитрість. Як тут не впасти в параною? — думав Анрі, намагаючись водночас зберегти незворушність.
Він нічого не міг із собою вдіяти. Усі його тривоги були спрямовані на долю, яка, можливо, спіткала Мерилін.
— У своїй тривозі я вже й забув, де маю шукати! Небеса!
Потім Анрі підійшов до каменя, що приховував шосте небо, і пройшов крізь нього. За кілька митей він опинився на один рівень нижче. Йому здалося дуже дивним падати з сьомого неба. Насправді ж він упав із зовсім невеликої висоти — лише на два метри.
Лише тоді, коли він поглянув угору, на небесну височінь шостого неба, він зрозумів, що це справжнє диво, адже між ним і тим небом пролягало не два метри, а безмежність. А він і без того був невисокого зросту… Як же йому тепер вибратися з цього становища?
Повернутися на сьоме небо? Але як? І чи слід було йому це робити?
Та він і не збирався побиватися над своєю долею. Думав лише про Мерилін — свій півмісяць. Він вагався, куди рушити на шостому небі. Лулюм з’явився й відразу зник.
— Де я? Це справді шосте небо? — спитав він думку, що саме пролітала повз.
— Ви перебуваєте в країні загублених думок. О! Бачу ще одну. Не кажіть нічого. Помовчіть, і я також мовчатиму!
Думка й справді більше нічого не сказала, але продовжувала кружляти навколо Тутрека, від чого в нього починала крутитися голова. Коли загублена думка нарешті віддалилася, розмова відновилася.
— Гаразд! Вона полетіла! На чому ми зупинилися?
— Ви щойно сказали, що ми в раю загублених думок…
— Саме так! Тут вони всі: добрі й погані, ніжні й викривлені, геніальні й потворні. Найнебезпечніші — ті думки, які найлегше забути саме тоді, коли їх конче потрібно пам’ятати. Наприклад: «Де ж я поклав свої ключі?» Або: «Що я збирався зробити?» Чи: «Як його звати?» Усе те, чого ви не можете згадати. Бог надто сентиментальний. Вам так не здається?
— Чорт забирай! Флер-Богиня! Мерилін! Треба шукати деінде! — розгублено вирішив Анрі Тутрек й одразу почав копати: піднятися назад у небо він не міг. Копаючи, він відсапувався й усім серцем прагнув знайти свою кохану, свій наріжний камінь, свою Норму Джин. Найбільше він сподівався, що нижче є ще одне небо й що жодна загублена думка за ним не полетить.
Перекопати прошарок між шостим і п’ятим небом було не важче, ніж попередній. Перш ніж стрибнути вниз, він навіть не глянув, куди потрапить. Боляче не вдарився. Небосхил тут був такий само високий, як і в попередніх двох світах.
Там на нього чекав інший світ. Ще дивовижніший, ніж перед тим. Це був рай емоцій і почуттів.
Анрі відчував себе привидом серед образів і звуків. Сильних спогадів. Почуттів, пережитих у різні епохи різними істотами.
Чим давнішими були ці почуття, тим болючіше було їх відчувати. Він натрапив і на власні емоції. Оскільки звик їх пригнічувати, то намагався не дивитися. Який же захопливий світ це був би для психоаналітиків Рози Вітрів! Він навіть побачив розлад прив’язаності, що спонукав його знову копати… бо нагадував про його любов до Мерилін. Він копав, важко дихаючи, й усе сподівався відшукати її нижче.
Цього разу, впавши, він розтягнув зв’язки стопи. Сидячи й не піднімаючи голови, він тер щиколотку. Злився й питав себе: «Як можна бути таким ідіотом, щоб ушкодитися, коли ти вже душа?» Нарешті підвів голову й озирнувся. Флора і фауна були такі самі, як на сьомому небі. Чи й тут у небесному просторі плавали забуті почуття?
Анрі побачив лише невеличку групу людей, які мирно між собою розмовляли.
Помітивши його й побачивши його хвору ногу, один із них підвівся та підійшов до нього:
— Ви поранилися? — спитав чоловік у довгій білій тозі, схожий на рабина.
Потім він поклав руки на травмовану ногу Анрі, не промовивши жодного слова.
Нарешті він випростався.
— Готово, ви зцілені.
— Дякую, моя нога більше не болить. Але хто ви? — спитав Анрі, зітхнувши з полегшенням.
— Обережно! Пригніться! Ось летить нова байка, — швидко, але без нервозності, мовив чоловік.
Лисиця і хитрун просвистіли повз них у повітрі.
— Звідки беруться ці тексти? Що це за байка?
— Вони звідусіль. Можливо, навіть із сивої давнини. Їх ніколи не промовляли вголос, вони існували лише в думках, роздумах, натхненні. Їх могли складати мудрі жінки й чоловіки, відомі чи незнані. Та стережіться, щоб якийсь текст не пройшов крізь вас, бо він перетвориться на вашу нав’язливу думку. А ось іще один!
Кішка і мишеня повільно пропливли повз них, звиваючись то в один, то в інший бік.
— Дозвольте представитися: я Ісус із Назарета. Можливо, ви вже чули про мене?
— Хто ж вас не знає?
— О, повірте, таких багато. Я читаю ваші думки. Вас звати Ном де Плюм.
— Називайте мене Анрі.
— Ви що, новий бог?
— Бог? Я?!… Чому ви так подумали?
— Тому що тут… лише боги. Ходімо! Я познайомлю вас зі своїми друзями.
У цю мить Ісус і Анрі Тутрек опинилися серед групи. Анрі був вражений, коли Ісус представив його присутнім, які належали до різних епох.
— Друзі, знайомтеся — Анрі! Воістину, він каже, що не бог, а проте перебуває серед нас.
Почувши це, ці таємничі постаті не змогли стримати сміху. Бо навіть пророки сміються. Коли сміх ущух, Ісус продовжив знайомство.
— Анрі, дозвольте представити вам за рухом тіні сонячного годинника моїх товаришів. Ось Будда — наймудріший серед нас. Тор, скандинавський бог; він спить, бо вживає забагато мелатоніну. Магомет — мені мов брат. Цей велетень навпроти вас — Великий Маніту. Жінка в бойовому шоломі — Афіна: наводить лад, якщо ми не можемо дійти згоди. Авраам — мій дорогий пращур. А та, що вбрана як єгипетська богиня, — Хатхор, знавець тілесного кохання. У думках у неї часом плутанина, тож ми жартуємо, що вона все плутає: і Тота, і Тора, і все підряд! Ось усі учасники наших роздумів. Без зайвих хвастощів скажу: наша дискусійна група — одна з найплідніших. А ось летить цитата! Всі пригніться! — вигукнув Ісус.
Усі слухняно пригнулися, не промовивши ні слова.
«Кожне повідомлення існує лише у часовій функції» — пролетіло над ними цілим блоком, водночас розсипаючи різнокольорові поштові марки, що зникали, торкнувшись землі…
— Плідних?… Але чим саме ви займаєтеся? І з кого складаються інші групи? — продовжив Анрі Тутрек, ніби нічого особливого щойно не сталося.
— Скільки запитань за один раз! Хіба ви не знаєте, що простота — єдиний маяк, за яким можна безпечно плисти? Та спробую відповісти. Інші групи складаються з богів інших світів. Дехто володіє даром бути в кількох місцях водночас і належить одразу до кількох міфологій: такі боги можуть спати й виголошувати проповіді одночасно. Щодо першого запитання, ми просто міркуємо про мудрість. Сьогодні для нас великий день: ми дізналися, що Творець тепер… Твориця і що вона знищила зло у Всесвіті. Ми навіть запрошуємо філософів на захопливі лекції про різні теми…
— А ви запросили Тонтона Максіма?
— Ви знаєте Тонтона Максіма, охоронця небуття?
Подив на мить охопив цих мудреців, а тоді Будда не втримався від зауваження.
— Хочеш, я тобі скажу, Ісусе: цей маленький бог, мабуть, найпростіший серед нас і водночас найспритніший. Бачиш, він змушує нас дивуватися своїми думками, навіть не претендуючи на божественність.
— Але я не бог! Чорт забирай!
— Чорт забирай?!… Ось вам і доказ того, що ви не бог. Але тоді що ви тут робите?
— Я переслідую диявола, який викрав мій півмісяць — мою кохану.
Анрі не наважився ще більше стривожити цю групу, згадуючи про нове зникнення Бога.
— Ви можете допомогти мені знайти диявола? — запитав Анрі, сам дивуючись, скільки вже часу він говорить із цими богами.
Майже машинально всі знову пригнулися, бо в небі вже летіли байка і цитата, одна за одною.
Малеча і добра совушка, а за нею урочисто: «Душа відповідає лише на щире звернення, на абсолютну любов».
— Знайти диявола? Ви ж не серйозно. Ми завжди намагалися уникати його. Але якщо він раптом з’явиться перед нами, будьте певні: ми докорятимемо йому до кінця його вічності…
Анрі почувався зовсім загубленим серед цих учених, мудрих і таких несхожих богів. Своєю простодушністю вони, зрештою, перевершували найчистішу невинність. Намагався приховати від них власні думки, не бути надто прозорим і відвертим. «Із цієї відповіді ясно: вони його не бачили. Треба йти далі. Якщо повернуся сюди, розповім їм усю цю неймовірну історію до найменших подробиць. Треба знайти Мерилін. Негайно! Мушу прокопатися до третього неба».
У ту ж мить, коли він копав, одна з цитат легко ковзнула по ньому, змусивши замислитися над власною епопеєю… «Неважливо, яке царство — з кожної подорожі можна винести урок».
Він добре розумів, як зашкодить цим богам-філософам, якщо просто перед їхніми очима прокопається з четвертого неба на третє. Тому вдав, ніби хоче усамітнитися, щоб медитувати сорок днів. Насправді ж то був привід прокопатися на «поверх» нижче.
Коли він дістався третього неба, йому здалося, що йде сніг. Але від цих ніжних сніжинок ішло лагідне тепло. Йому навіть здавалося, що вони спостерігають за ним. Захоплений дивовижністю того, що відбувалося, і бажаючи краще зрозуміти природу цих хвилястих крупинок, він простягнув руку, щоб упіймати одну з них, яка щойно опустилася на нього. Лише одну!
І щойно його пальці торкнулися однієї з них, пролунав голос…
— Якщо ти торкнешся однієї з цих дітей — тобі кінець, мов яйцю на сковорідці!
— Що?! Як яйцю?… Діти?! Хто говорить?
— Я, голос-охоронець лімбу. Що ви тут робите? Нікому не дозволено лякати цих зародків душ. Деякі вже майже готові перейти на сьоме небо. Їх легко потривожити. Швидше йдіть звідси, поки ваша присутність на них не вплинула! Якщо не підете протягом двох небесних митей, я поверну вас у стан, у якому перебувають вони. Не хочете починати життя із самого початку — послухайте мене! Повернутися можете тією самою дорогою. Я вже залатав небесне склепіння. Не можна, щоб малюки покинули третє небо. Ну ж бо! Я закрию за вами отвір.
Наляканий, Анрі й не подумав сперечатися. Він також не став розпитувати, чи проходив тут диявол. Він зрозумів, наскільки тендітним є це місце. Якою вразливою була доля цих істот, що чекали нагоди з’явитися на світ посеред акту кохання… або, на жаль, у пробірці. А хто знає, чи не проковтнув би він ненароком одного з цих янголят, якби затримався тут надто довго.
З останньою обережністю він знову заходився розкопувати землю. Коли закінчив, стрімголов — начебто й усім «тілом» — кинувся в атмосферу другого неба. Щоправда, на голову йому посипалося трохи землі з третього.
Падаючи, Анрі мав відчуття, ніби все ще перебуває у третьому небі. Було так само. Довкола кружляли сніжинки. Та сама м’яка теплота пронизувала їх. Цього разу він навіть не спробував нічого торкнутися. Він уже знав, що це — живі істоти.
— Ви не на своєму місці. Тут перевтілюються лише ті, хто в це вірить. Не рухайтеся! Зачекайте! Я отримую телепатичне повідомлення від вартового Лімбів, — почув Анрі інший голос, глибший за попередній.
Слухняний Анрі, який після своєї трагічної смерті вже побачив бозна-що, терпляче скорився наказу. Все, що він почув, було: «Так… ммм… розумію… ммм… так… ммм… добре!… ммм… гаразд!… добре!… якось пообідаємо разом. Бувай!»
Анрі занімів. Нарешті до нього знову звернулися.
— Замовкніть! — сказав він голосові.
— Чому ви велите мені мовчати? Мені, охоронцеві цього неба?
— Я не хочу завдати болю цим душам.
— Не хвилюйтеся, душі, яким судилося перевтілитися, витримують певні потрясіння. Вони міцніші за нові душі, що ще перебувають у Лімбах. Вони вже звикли до ударів долі. Вони таке вже проходили. Хоча, як і всі інші, зовсім не люблять травм.
— Радий це чути.
— Що ж! Можна сказати, що за вами тягнеться справжня епопея. Вартовий третього неба щойно мені все розповів. А він, зі свого боку, дізнався дещо з вищих рівнів. Йому передала це Вселенська Спілка Богів і Пророків. А їм, у свою чергу, розповів один філософ, який нібито прийшов із Ніщо. Або щось подібне. Хіба це не смішно? Бо ж Ніщо не існує! Коротше кажучи, цей тип був водночас звідусіль і нізвідки. Кажуть, він переходив із неба в небо, поїдаючи рататуй або зіргуйлю. Чи щось подібне.
— Може, він мене наздожене? Він же чудово знає, що Мерилін, певно, в біді. Та й Флер теж.
Анрі глибоко вдихнув… і ще раз…
— Ну й гаразд! Я більше не можу чекати на Тонтона Максіма.
Лулюм знову з’явився — і знову зник.
— Я сам знайду свою Мерилін. Бувайте!
Анрі, який уже мав більше вправності в прориванні проходів між рівнями небес, ніж у зачісуванні волосся, витратив лише кілька митей, щоб зникнути з одного рівня і з’явитися на нижчому.
— Гей, зачекайте!… — пролунав голос другого неба, який надто пізно отямився, приголомшений швидкістю, з якою Анрі прокопав підлогу його світу. — Цей чоловік надто знервований. Я ж мав передати йому повідомлення від ангела на ім’я Пелюр! Ну та байдуже, у мене й так накопичилося чимало роботи, — додав у монолозі охоронець перевтілення й хутко закрив пролом.
Падаючи до першого неба, Анрі цього разу добряче забився.
Він упав на літеру «і», потім на цифру «3». Спіткнувся об дві двозначні цифри й приземлився просто сідницями на три нові літери. Усюди були літери й цифри, форми, крапки, знаки та лінії. Ці елементи рухалися в усіх напрямах по горизонталі, вертикалі й діагоналі. На всі лади! X, Y, Z! X’, Y’, Z’ тощо. Перше небо було присвячене порваним фінансовим звітам, стертим реченням, закресленим, викресленим, забутим і пропущеним словам та числам, помилкам у письмових і усних обчисленнях, усім висловленим і записаним у Всесвіті словам, які потім відкинули, а також занедбаним наукам і мистецтвам — давнім і сучасним.
Анрі побачив вартового. Це була не лише голосова істота і не просто ангел. Вартовий одночасно нагадував і Пруста, і Ейнштейна, бо його вуса з одного боку були марселівськими, а з іншого — альбертівськими. Він чемно запросив Анрі лишитися з ним і рахувати та читати все, що перебуває в першому небі.
— Залишайтеся зі мною! — гукнув охоронець із подвійним призначенням. — Ми могли б складати з цих решток нові гіпотези й небачені тексти.
— Моє інстинктивне розуміння підказує мені, що Мерилін тут немає, — сказав Анрі, продовжуючи копати землю з важким зітханням.
Оскільки він уже трохи звик до падіння, цього разу обійшлося без тілесних ушкоджень. Хіба що на душі лишився слід — і не більше. Він знову опинився на ногах, на головній вулиці Жужу-Сіті, яку після його смерті перейменували на бульвар Адольф Тереза.
Оскільки тепер він був лише душею, ніхто його не помічав.
Дивні, захопливі запитання закручувалися виром у головешці колишнього генерального директора.
— Як так? Всесвіт і Земля — це лише початок мого світу? Матеріальна основа? Чи безліч варіантів? Чому людство ніколи цього не знало? Мерилін? Боже мій! Флер! Але чому я шукаю їх тут? Як Роза міг привести їх сюди? Тут мені буде ще важче знайти їх, ніж у нескінченних небесах. Тонтон прийде мене шукати. Добре, що Пелюр дав мені дар інстинктивного розуміння речей. Уф!
Єдине, що трохи втішало його в цьому нещасті й у безодні, куди він потрапив, — це надія знайти їх живими й неушкодженими. І перш за все — знову обійняти свою прекрасну Норму Джин в аурі власних обіймів.
У Жужу-Сіті все було зачинено. Крамниці, ресторани, ділові контори — усе. Навіть двері магазину іграшок і зоокрамниці були замкнені. Температура, натомість, була дуже приємною. Сонце здавалося яскравішим, ніж до його смерті — того дня, коли величезна вага його статуї проломила підлогу, на якій вона стояла, і впала йому на голову. Попри те що мігруючі птахи вже не могли влучити в нього своїм послідом, Анрі не мав настрою сміятися.
Він уявляв, як Мерилін, зачарована Розою Вітрів, готує вишукані страви для вечері віч-на-віч із Шістсотшістдесятсосисками.
— Як же я зможу знову потрапити до неба? Як знайти Мерилін? Я не можу спуститися ще нижче. Але де вона?
Немовби відсутності Мерилін, за якою він страшенно тужив, було замало, його охопила ще й ностальгія за містом. Анрі вирішив піти на провулок Хвацький Хвіст, щоб побачити, що спадкоємці зробили з його будинком.
Чим ближче він підходив до цього району, де всі вулиці названі на честь собак, тим більше людей рухалися в тому ж напрямку. Він упізнавав своїх працівників, власника господарчого магазину, жінку із салону краси. Усі були там.
У цьому натовпі, що дедалі збільшувався, поки він наближався до свого дому, він чув коментарі, які не могли не потішити його его. Серед людей часто лунало:
— Це в будинку того психа сталося оце все!
— Цікаво, яке відношення засновник фабрики має до цього?...
— А все ж таки це сталося зовсім незабаром після його смерті!
Йому не довелося, як іншим людям, чекати, щоб побачити, що сталося з його будинком. Він був вражений, побачивши, що його оселі більше не існує. Він не розумів, як за такий короткий час можна було спроєктувати й звести нову будівлю. Він замислився над тим, скільки часу минуло від його смерті. Один день.
Будівля у формі літаючої тарілки мала лише одну прикрасу — двоє величезних дверей, схожих на райські брами. І більше нічого! В одні двері входили стривожені люди, а з других виходили усміхнені.
Обабіч входу й виходу стояли четверо горбатих істот, заввишки з рослих ангелів. На них були довгі білі плащі, що сягали п’ят. Якби Анрі був живий, він би їх справді злякався. Тож тепер він рушив усередину, щоб дізнатися, чого тут шукають жителі Жужу-Сіті.
— Гей ви! — звернувся до Анрі найближчий горбань.
— Що?… Ви мене бачите?
— Авжеж бачу. За кого ви мене маєте — за сліпого ангела?
— Я не хотів вас образити. Але скажіть мені: якщо я скажу вам, що я привид, навіть привид героя цього міста, який ще зовсім недавно жив тут… хіба це вас не налякає?
— Мене лякають привиди? Та ви собі третє око втикаєте! — різко відповів горбань, якому кортіло помочитися.
Потім горбань знову повернувся до Анрі й лагідно поклав йому руку на плече. З особливою увагою, ніби збирався довірити йому таємницю. Анрі здивувався спокою цього охоронця.
— Мертві мене не лякають. Я щодня маю з ними справу… Мушу вам зізнатися: я не знаю, звідки ви прийшли, але це місце — не музей, а вокзал. Дуже особливий вокзал. Вокзал до небес.
— Вокзал до небес?
— Хіба я не сказав, що він особливий? І якщо ви справді привид, то якби я був на вашому місці й хотів блукати серед жителів цього чарівного містечка, я б не заходив усередину. Бо, піднявшись, ви, можливо, вже не захочете повертатися.
— А куди ж веде цей прохід?
— Та у потойбіччя, пане! У потойбіччя!
Анрі аж сяяв від радості, подиву й захвату — на превеликий подив горбаня. Можливо, він відкрив шлях назад до сьомого неба, і тоді знайти Мерилін буде легше. Можливо. Його Лулюм повертався все повільніше, отже, він дедалі віддалявся від Мерилін. Проте так зрадів, що кинувся горбаневі на шию.
— Гей! Обережніше з моїми крилами, пане!
— Ваші крила! То ви й справді ангел?
— Тихіше! Люди не повинні злякатися. Так, я ангел — і що з того?
— Ви знаєте Картопляні Шкірки та його дружину Ґюлі-Ґюлі?
— Що? Ви їх особисто знаєте?
— Звичайно! Я ж прийшов із раю. Я навіть можу сказати вам, що нещодавно ваші крила були в липкій патоці.
— Це правда! Але що ви тут робите?
— У мене немає часу вам усе пояснювати. Я мушу негайно знайти Флер-Богиню та Мерилін Монро, мою Норму Джин. Більше я нічого не можу сказати. Ця Божа ідея — дозволити живим відвідувати інші світи, не помираючи, — можливо, допоможе мені знайти мій півмісяць.
— Якщо, окрім знайомства з Картопляними Шкірками, ви ще й у Божій ласці, то, будь ласка, заходьте, — підсумував ангел, замаскований під горбаня, вказуючи Анрі на брошуру всередині. Вона нагадувала мапу, на якій були позначені небеса, доступні для відвідування живими. Там були перше, четверте аж до сьомого. І навіть пекло.
— Це точно буде легше, ніж рити ходи між небесами. Подивімося, що каже ця карта… Пекло: поверх «H»; шосте небо: поверх «C»; п’яте небо: поверх «D»; сьоме небо: поверх «B»; божественний домен: поверх «A». Інші поверхи… недоступні.
— Ага! Отже, це як ліфт, — пробурмотів він, трохи мрійливо вивчаючи маршрут для живих. Потім рішуче вибрав поверх «A». За мить він уже був там. Двері відчинилися. Перед ним стояла невелика табличка. На ній великими літерами було надруковано: «На вас чекають».
Коли Анрі прочитав це повідомлення, йому здалося, що в нього підкосилися ноги: він подумав, що Роза Вітрів знову захопив потойбіччя і що генерал знову атакує рай. Йому здалося, що це послання адресоване саме йому. Але, не надто розмірковуючи, він припустив також, що, можливо, Бог уже повернула собі всю свою силу, а Бог-Жінка, яку попередили, варта двох. Таке, ймовірно, не могло повторитися. Він трохи заспокоївся, схилив голову й рушив уперед.
Густий туман, що огортав оселю Бога, миттю розвіявся. На щастя, після своєї смерті Анрі вже знав, що такі показні ефекти — лише частина небесного церемоніалу. Двері ліфта самі грюкнули за його спиною.
І тоді він пережив найбільше здивування свого потойбічного життя. Усі були там і чекали на нього. Навіть Тонтон Максим запросив кількох «фі» з четвертого неба — саме тих, які досі вели між собою тихі розмови.
Але найважливішою для нього була вона — Мерилін у всій своїй красі. Вона стояла тут, надзвичайно чарівна, поруч із Флер, яка для цього випадку була в супроводі прекрасної азійки.
Анрі кинувся до Мерилін і пристрасно обійняв її. Потім повільно провів руками вздовж її рук і, не розриваючи дотику, зробив крок назад, щоб подивитися їй у вічі.
— Але що сталося? Я був страшенно стривожений, загублений, схвильований! У Рози Вітрів раптом прокинулося сумління, і він вас відпустив? Чи, може, це Бог його зупинила?
— Нічого подібного! Я майже закінчила готуватися до вернісажу, коли раптом до мене прийшла Флер. Побачивши мене в цій чарівній сукні, яку я зараз ношу, — сукні з евкаліптового листя, спеціально створеній для мене Івом Сен-Лораном, — вона надихнулася. Вона попросила мене піти з нею й позувати. Уяви собі, Флер вибрала саме мене, Норму Джин, щоб я їй позувала!
— Отже, увесь цей час ти позувала для Бога. Це мені подобається значно більше. Я так боявся, що Роза тебе мучить або щось подібне.
— Роза! Ха! Ха!… Він був стурбований, нетерплячий, але зовсім не тому, що бачив нас разом. Ммм! Уяви, де він був. Просто за тим кущем! Потім за іншим. Потім ще за одним. Мені здається, він обійшов усі кущі раю. Так, за кущами… але разом зі своєю австралопітечою подругою!… Вони…
— Що? А я уявляв найгірше!
— Ти ж мене справді кохаєш, правда?
— Я вже не знаю, як ще сильніше це довести.
Богиня Флер, яка досі мовчала, дозволяючи закоханим насолодитися зустріччю, зрозуміла, що Мерилін важко пояснити Анрі деякі речі. Тож, у всій величі своєї енергії та в тій елегантності, яку їй надавав її жіночий образ, вона попросила Анрі та Мерилін іти за нею.
— Анрі, я винятково надам вам привілей побачити витвір, який Норма Джин надихнула мене створити. І це ще до вернісажу, що відбудеться після вашого весілля з Мерилін, адже ваш союз уже оживлений Лулюмом.
— Одружитися? Я цілковито згоден. Для мене це надто велика честь.
Усі четверо рушили серед Божих шедеврів, аж поки не зупинилися перед тією самою знаменитою скульптурою. Анрі не міг стримати захоплення.
— Це просто неймовірно! Геніально! Божественно! Справді! Ви повернули своїй гранітній Мерилін усю чарівність і всю елегантність, що її оточують. А цей одяг, який вона носить, — лінії, вигини, заглиблення… це феноменально! Але чи можу я дозволити собі маленьке зауваження? Хоча, радше, це запитання.
— Кажіть, Анрі! Не соромтеся, — відповіла Флер-Богиня, зовсім не очікуючи такого питання.
— Отже, як я вже сказав, Мерилін — просто дивовижна. Це справжнє мистецтво. Але я не розумію, що спонукало вас виліпити навколо неї дванадцятьох маленьких херувимів, які дивляться на неї так, ніби вона їхня мати. Чому?
— Все дуже просто, пане Тутрек, ви самі вже відповіли на своє запитання.
— Я справді не розумію, — відповів Анрі, який зблід, немов щойно відчув якусь приховану істину.
Тоді Мерилін втрутилася, звертаючись до любові, яку Анрі відчував до неї.
— Ці херувими, коханий, — мої діти. Ті, що мали народитися на Землі, і ті, яких ти подарував мені.
Спочатку Флер нічого не сказала, а тоді промовила…
— Невже ви справді вірите, пане Тутрек, що я, Бог, маю так мало сили, а головне — так мало любові до життя, щоб не дати свого світла тим істотам, які тепер живуть у раю?
Мовчання.
Потім Флер-Богиня продовжила:
— Ці маленькі душі, що зникли через викидень чи іншим способом… Ви знаєте історію Норми Джин. Так, ці херувими — це її діти. Так, навіть якщо Мерилін не змогла стати матір’ю на Землі, тут вона нею є. Так, її діти справжні. І повірте мені — Норма Джин не єдина в такій ситуації.
Нова тиша.
— Це не була послуга, яку я зробила саме їй, бо це — правило. На Землі існують сила і закон. А тут — сила і життя!
— Але як це можливо? Щодо дітей із земного життя, я ще розумію. Та ми ж кохалися зовсім недавно. Це справжнє диво! Я навіть не був на пологах! Що ці малюки подумають про мене? Що я їх не люблю?… Де вони зараз? — випалив Анрі, приголомшений, але щасливий.
Очі Мерилін наповнилися сльозами радості; в глибині її погляду читалася нескінченність.
Їхній райдужний Лулюм перетворився на маленьке живе сонце, оточене всіма барвами.
Вона, Норма Джин, спокійно підійшла до Анрі, який уже розкрив їй обійми. Вони поцілувалися, як це роблять усі новоспечені батьки, які по-справжньому кохають одне одного. Після цього довгого й ніжного поцілунку вони довго дивилися одне одному в очі, ніби розмовляли без слів…
Потім Анрі подивився на Флер-Богиню так, щоб вона зрозуміла, наскільки неможливо — майже марно — дякувати за такі блага. Його радість була настільки винятковою, що перевершувала все, що він знав раніше. І, не витримавши, він порушив цю тишу, яку неможливо ні відтворити, ні описати у матеріальному світі.
— Гаразд! У нас є весілля, яке треба відсвяткувати! Небесний союз. Боже, чи не могли б ви зробити мені ласку й привести наших дітей, щоб вони були присутні на церемонії? І не хвилюйтеся за свої живі творіння. Під час вернісажу я розважатимуся з малечею. Я дбатиму про них ніжно. Я їх оберігатиму. Я любитиму їх так само, як люблю Мерилін Норму Джин. Будь ласка, покваптеся… покваптеся, бо мені не терпиться їх побачити.
— Не хвилюйтеся, пане Тутрек. Це недовго. Вони просто вище, на дев’ятому небі.
— Що? Дев’яте небо?
— Вас це дивує? Їх безліч, вони множаться експоненційно, а самі по собі є вічними, безмежними й експоненційними. А за кого ви мене маєте?… За звичайний дощовий день?
КІНЕЦЬ