Картопляна Шкірка прокинувся після своєї метаморфози. Від нього ледь-ледь віяло запахом лотосової квітки — і годі.
Наче отямившись після сеансу гіпнозу, він відчував, як від люті й безсилля стає ультрамариново-синім. Розгніваний відсутністю Тутрека й здивований зникненням Мерилін, він почувався ошуканим. Йому й на мить не спало на думку, що когось могли викрасти. Він уже передчував можливі догани. Тричі засміятися під час служби, залишити райські ворота відчиненими й дати втекти майбутньому грішникові — за все це йому влаштують довжелезну нотацію. Він знав це. Гірше того, його надовго змусять носити ковпак із маленьких сірих хмаринок.
— Опануймо себе! Не дамо себе обскубти! Якщо я впіймаю Тутрека, він стане запасним сірником у пеклі! — вигукнув він, вибухаючи від люті.
Не гаючи ані миті, ангел із розгорнутими крилами увійшов до раю. Чи залишилися двері відчиненими позаду нього? Йому було байдуже, бо, як йому здавалося, знадобиться зовсім трохи часу, щоб знайти малого мера. Та й узагалі, як охоронець, він мав свої привілеї. Отже, двері так і залишаться навстіж!
Коли він присягався, що Анрі ще побачить самого диявола… то й гадки не мав, що пророкує лихо.
За кілька митей вічності до того, коли ангел засміявся втретє, до нього непомітно підкрався напрочуд спритний і підступний персонаж. Ніхто його не помітив. Нікчемний і ледачий Мінус Куль був маленьким червоним бісиком, охочим до капостей. Він полюбляв шпигувати біля входу до раю. Найбільше йому подобалося підглядати, зокрема зазирати під шати ангелів-воротарів. Це було мало не його улюбленим заняттям.
Мінус щойно побачив заборонене. Він почувався мисливцем, якому дісталася найкраща здобич за всю кар’єру. Він спостеріг те, чого не мав бачити: сплячого ангела, його паніку після пробудження, покинутий без нагляду вхід до раю і — нечуване щастя для рогатого підглядача — широко розчинені ворота!
Забувши навіть про нагоду потішити очі підгляданням, він поспішив повідомити начальника про рідкісну можливість: тепер шлях був вільний.
Який же жахливий начальник! Як би там не було... його справжнє ім’я — Троянда Вітрів.
Дізнавшись його ім’я, чимало чоловіків роздмухають своє самолюбство, стверджуючи, ніби відразу здогадувалися, що це чудовисько — жінка. Але, попри жіноче ім’я, тіло істоти нагадує чоловіче. Увага: нехай жінки не поспішають із звинуваченнями чи сміхом. Панове й пані! Троянда Вітрів — безстатева істота. Звідси й жахлива фрустрація. Його улюблена зброя, щоб дати вихід своєму розладнаному лібідо? Використовувати сексуальність інших, спотворюючи їхні фантазії.
Отже, Троянда схожий на високого рогатого чоловіка! Лисий, він із гордістю — звісно ж — носить підліткову борідку. Його ноги закінчуються не копитами, а чотирма великими пальцями, які, здається, дуються один на одного. Очі червоні від нездорової втоми та надмірного вживання фальсифікованого алкоголю. Шкіра в нього напрочуд біла, навіть біліша за шкіру альбіноса. Кажуть, через брак радощів під сонцем. Ім’я Троянда Вітрів пасує йому чудово: вітри в нього відходять напрочуд легко. Недарма кажуть: «Дияволом тхне!»
Протягом сотень століть Троянда Вітрів виявляв невтомне прагнення захопити рай. Можливо, це була давня дитяча мрія? Менш зайнятий на початку світу, він склав простий і точний план вторгнення: «Атакувати!» І ось настав слушний момент, щоб знищити радість і паралізувати рай. Троянда та його інформатор думали лише про одне слово: атака!
Виринувши з темряви, генерал Троянда стрімголов, розмахуючи вилами, кинувся до своєї руйнівної справи. Услід за ватажком у цій дикій навалі сунули чортики, демони, крилатий послід, диявольські потвори та інші сумні вигадки. Унизу залишилося лише кілька тюремників із гострими хвостами, щоб стерегти проклятих.
Ця величезна й чарівна бібліотека у вестибюлі Едему стала першим оскверненим місцем. Грабунок! Руйнування! Безчинства! Без жодних обмежень ця зграя виривала сторінки з усіх книг і перемішувала їх. Реєстри, списки, записи, універсальні переліки живих і мертвих, усі священні книги будь-якого штибу, будь-якої релігії, що були на місці, жадібно осквернялися. Уся бібліотека та її вміст були фальсифіковані.
Так, у стародавній священній книзі, якій уже кілька тисяч років, з’являлися уривки, що вихваляли сексуальну свободу, яку проповідують сучасні секти. Так само біси приписували одним святим чудеса, здійснені іншими. Усі пророки розділяли води по горизонталі. З’явилася нова версія: розіп’яли Шиву, звідси й проблема хреста у формі семипроменевої зірки. Навіть лжепророки скуштували зілля Троянди Вітрів: нарешті вони почали говорити розумні речі.
Ці дії спричинили великий неспокій серед живих. На Землі все відбувалося так, ніби Анрі був останнім, хто помер.
Попри витончений, майже тисячолітній план, у ньому була серйозна вада. Побічний ефект. Зміна плину часу мала непередбачуваний наслідок: люди перестали помирати. Тож у світі живих страти ніяк не могли закінчитися, у зазвичай смертельних аваріях ніхто не гинув, убивства не вдавалися, а приречені на смерть ніяк не помирали. — Не так уже й легко снідати з кулями в животі!
Важко після аварії повертатися додому геть п’яним, несучи власну ногу під пахвою! — Похоронні підприємства банкрутували. Чудотворці залишалися без роботи. Могильники вигідно переробляли труни… на коробки для мила.
Захоплені проповідники більше не могли верещати у своїх проповідях. Їхні звичні аргументи й погрози втратили сенс. Вони мололи дурниці без упину. Видавали такі перли, що навіть неуків-ювелірів можна було б скрутити від сміху. — Ви потрапите просто в пекло, якщо наші прибутки не зростуть наступного тижня. — Покайтеся, вбогі духом! — Нехай смиренні пишаються...
Троянда торкнувся білими пальцями дерева зі сріблястим листям. Його барви змінилися, наче настала жорстока, штучно викликана осінь. Почервоніле листя вмить обсипалося. Генерал Троянда Вітрів хотів би мати під рукою ангелів, щоб почути, як вони блюзнірствують, побачивши це безладдя.
Але де ж був Бог? Чи існував він іще?
Посіявши хаос біля входу до раю, перші пекельні руйнівники рушили вглиб. Вони тріумфально пройшли крізь двері, оскверняючи поріг самою своєю небажаною присутністю. Проте просувалися тихо, без галасу й криків, упевнені, що застануть мешканців зненацька й установлять своє панування.
Жорстокість, садизм. Кожного зустрінутого ангела щедро обливали найлипкішою патокою. Його спроби злетіти по допомогу — зведені нанівець! Чортенята наливали рожеве рідке мило в німби святих. Їхні молитви відлітали в мильних бульбашках, які ніяк не лускали.
Маленькі демони мали у своїх торбах безліч витівок. Наче на Геловін, вони пригощали душі особливою жувальною гумкою, змушуючи жувати її добровільно чи силоміць. Ця сатанинська цукерка приховувала під смаком старих м’ятних льодяників страшну речовину, що спричиняла амнезію. Ніхто не пам’ятав власного імені!
Розгляньмо таку розмову…
— Добридень, мене звати… Мене звати?.. Е-е… Спочатку скажіть своє ім’я…
— Звісно! Я вже не пам’ятаю. Ні, ви перші!
— Гаразд, моє ім’я…
— Ми знайомі?
— Авжеж! Але я вас не пам’ятаю.
— Я теж! Я навіть себе не пам’ятаю!
— То ми пам’ятаємо одне одного?
— Пам’ятаю лише, що ми нічого не пам’ятаємо.
— Уже щось! Згадаймо, про що ми говорили… Але хто ви?
Від однієї групки до іншої ця поширена амнезія породжувала небачене відчуття дежавю. Нечувано! Демони ще й пускали пил в очі: усе, чого торкався той порошок, — і речі, й душі — миттю ставало схожим на дзеркало. Цей чарівний тальк змушував замислитися!
Ще одне лихо… За допомогою дратівливого закляття вони транслювали через дивні рупори останні звукозаписи Троянди Вітрів. Немов із каналізаційних люків, звідти лунала музика ще блідіша, ніж у старих ліфтах.
Не будемо затягувати...
Але де ж тоді був Бог?... Це питання, здається, зовсім не хвилювало диявола.
Його армія просувалася раєм із неймовірною швидкістю. Контрнаступ сил добра здавався немислимим, безнадійним, неможливим. Троянда знав, що розважатиметься ще довго: він розумів, що ніколи не захопить увесь рай. Адже вічність за своєю природою… нескінченна.
Жоден ангел, жоден святий, жодна душа в раю не повірили б у таку катастрофу. Жодного захисту, бо ніхто навіть не уявляв можливість такого перевороту.
Вважати, що знаєш усе, — означає нехтувати найнеобхіднішим. Земний рай, де переховувалися Мерилін і Анрі, вторгнення ще не зачепило. Дія божественної магії?... Жоден диявол туди ще не проник. Поки що.