Поряд із моторошною лабораторією містилася величезна кімната, заставлена великими запиленими дзеркалами. Всюди висіли таблички з написами лише демонічною говіркою, які Анрі Тустрек легко розшифрував. Він переклав для решти: «Не розкидайте свої гріхи де попало». — «Поводьтеся з проклятими із задоволенням». — «Після використання повертайте грішників у безлад». — «Щоб пекло було взірцевим, дбайте про хворобливу якість і продуктивність». — «Зрадити — означає цілувати й лизати брудні ноги генерала».
Вони швидко здогадалися, що перебувають у спальні… президента пекла… Рози Вітрів. Там стояло ліжко з балдахіном у стилі рококо-бароко-кітч, немов усі стилі всіх епох злилися в одному предметі. Ніхто не наважився сісти на ложе генерала чи навіть торкнутися його. Ангел вважав би це нечистим. Тонтон Максим казав, що воно смердить. Анрі бачив брудні та заплямовані простирадла. Мерилін не подобався цей змішаний і кричущий декор.
Опинившись наодинці в цьому забороненому місці, вони почали його обстежувати. Там стояли й інші меблі, від яких ішов ледь помітний запах сірки — наче парфуми, якими неможливо дихати. Кушетки, дивани, відкидні крісла — усе для відпочинку. Довгі пурпурові оксамитові завіси були трохи розсунуті. Незабаром за ними, на старому дерев’яному верстаку, понищеному часом, вони помітили книгу завбільшки зі стіл на чотирьох осіб. На рожевій шкіряній палітурці червоним чорнилом було написано, як переклав Анрі: «Не читати цей щоденник! Інакше я відлупцюю вас по сідницях своєю гарячою керамічною битою!» Підпис: Роза Вітрів.
Справді, там був замок, щоб завадити маленьким бісам читати. Але, поспішаючи захопити рай, Роза Вітрів залишив свій щоденник незамкненим.
Анрі дуже обережно розгорнув книгу й почав перегортати сторінки, читаючи навскіс, у пошуках чогось компрометуючого для президента пекла. Але знаходив самі лише вихваляння.
— Ага! Ось… — сказав він, привертаючи увагу до кількох слів, написаних дрібним, мов мушині лапки, почерком. — «Сьогодні ввечері я пережив найсильніший оргазм у своєму житті. Я потай мастурбував, хоч не маю статевого органа, дивлячись на Давида Мікеланджело, чия модель позувала без ерекції».
— Погляньте ось сюди! — показав Анрі, ніби його троє товаришів по нещастю могли зрозуміти написане демонічною мовою.
— А що там іще, Анрі? — запитала з цікавістю Мерилін, трохи наблизившись до перекладача.
— «Я ховався від своїх маленьких бісенят, щоб їсти кінські кізяки, привезені мною з битви при Ватерлоо — від усіх ворогів без винятку.»
— Погляньте в куток сторінки. Там приклеєне зображення маленького паперового янголятка. Зрештою, у нього є трохи ніжності. От тільки він любить ховатися, — зауважив Пелюр де Патат, розвеселений цією подробицею.
— Гадаю, ми продірявили одну цікаву річ! Що я кажу?! Знайшли! Заберімо цей величезний щоденник у моє любе небуття, щоб поставити Розу Вітрів перед його власними записами.
Мерилін, яка мала чутливий слух і сильну інтуїцію, прошепотіла іншим:
— Я чую, як повертаються біси. Швидше, тікаймо через ці двері ліворуч від верстака!
Вони миттю переступили поріг. Проте Тонтон Максим устиг проковтнути щоденник цього химерного володаря, а Анрі прихопив ляльку вуду, що лежала поруч із величезною огидною, громіздкою й аморальною книгою. Лялька була гарненька, утикана безліччю дрібних голок. Перш ніж увійти до сусідньої кімнати, Анрі обережно вийняв кілька голок і кинув їх на крижану підлогу. Поступово склепіння пекла почало яснішати, на загальний подив. Він вийняв ще кілька голок, але цього разу нічого не помітив. Проте щоразу, коли він виймав одну з цих голок, на якійсь планеті зникали релігійний обряд, секта або згубна традиція — як-от калічення жіночих статевих органів чи полювання на відьом.
Всі одностайно ухвалили ризиковане рішення ще трохи дослідити пекло. Зрештою, не щодня туди заходять із власної волі. Їм довелося пробиратися крізь переплетення тисяч конвеєрів, якими їхали незліченні різномасті валізи. На кожній була бирка з іменем власника й коротким викладом його життєвого шляху. Здавалося, вони підсумовували життя істот, які опинилися в цьому останньому місці, у цій гарячій кінцевій точці. Були там і вказівки для дрібних демонів, законсервовані гріхи, погані вчинки, які належало спожити без спокуси, тощо. Усе скидалося на гігантський, непропорційно великий аеропорт, переповнений мандрівними підступами.
Усі четверо почувалися дедалі більш роздратованими, стривоженими й знервованими через безперервний шум. Проте у фоновому режимі постійно лунала нав’язлива мелодія. Вона мала навіювальні й майже гіпнотичні властивості. Але найцікавіше — пекельна технологія дозволяла, попри високий рівень децибелів, чути її абсолютно чітко.
— Хто б міг подумати? У цьому місці звучить музика! — прокоментував Анрі.
Музична програма складалася з пісеньок із нудотно-солодкавими, присипляючими мелодіями. Їх виконував і коментував той самий страшенно фальшивий, хрипкий голос. Незвичний тембр співака змушував непроханих гостей здригатися й скреготати зубами при кожному його частому втручанні. «Щойно ви прослухали мої найновіші композиції. За порядком: “Іскорка на сідницях”… “Трохи сірки моїм ніздрям не завадить”… і на завершення цього блоку — “Моя маленька безодня насолоди”. Перший бісик, який до мене приєднається й зуміє посмоктати мій хвіст, матиме честь узяти участь у великому конкурсі, результат якого підтасовано заздалегідь. Приз — чарівний, неперевершений сніданок зі мною, особою славною й фантастичною. Ми питимемо з однієї чаші рідку тінь раю. Нагадую: прокляті до жеребкування не допускаються. Не приводьте їх із собою».
Голос, який транслювався, справді належав Розі Вітрів.
Раптом повз пробігла юрба демонів. Вони мчали до генерала Рози Вітрів у рай, щоб узяти участь у принадному конкурсі. Це були останні представники зла, що лишалися в пеклі, — але четверо різношерстих друзів цього ще не знали.
Краєм ока Анрі помітив важливу деталь: вогники, що виривалися з кишень маленьких бісів, більше їх не цікавили. Пекло повністю спорожніло від своїх мучителів.