— Можливо, я і є вашою перепусткою до раю! Та це ще не привід відривати мені кінцівки! — обурювалася вона.
— Вибачте, просто в мене немов заціпеніла свідомість, — відповів Анрі, розглядаючи свою досі напружену руку.
— Дуже дивне відчуття в руці. Наче кров і досі тече моїми венами. Таке враження, ніби душа в мене затерпла. Не робіть мені більше боляче… Будь ласка! — благала вона.
— На моє виправдання: звідки мені було знати, що я завдаю вам болю? Це вперше я опинився без тіла. Жодних нормальних тактильних відчуттів… точніше, тілесних.
— Пане Тутрек, я розумію, що ви щойно прибули до потойбічного життя. Ви опинилися у скрутному становищі й відчуваєте наслідки часового зсуву. Але зрозуміймо одне одного: ви зачіпали не моє тіло, а мою душу.
— Ага! І справді, душа не кровоточить. А вона взагалі чутлива? Ай! Що ви зі мною зробили?.. Ай!.. У мене болить кінчик мого… Це ви?.. Наказую негайно припинити, інакше я вам вуха скручу!
— Я вщипнула вас самою лише силою волі. А тепер уявіть, як було боляче мені, адже ваші руки стискають немов лещата. Я могла б заподіяти вам і гірше. Але рай — не борцівська арена.
— Прошу вибачення. Просто пообіцяйте мені, що не втечете, — попросив він, намагаючись не показати своєї слабкості.
— Обіцянка — це лише умова, пов’язана з часом. В абсолюті вона не існує, бо там не має сенсу. Тож я не можу погодитися на вашу пропозицію. Натомість можу вдавати, що знаю вас, аби, коли виникне потреба, свідчити проти вас із більшою достовірністю, — додала вона.
Удаючи, ніби йому в третє око, яке вже майже зникло, потрапила порошинка, Анрі розмірковував. Він казав собі: «Де ж іще знайти схованку, як не в безмежжі? Я б її відпустив, але якщо мене спіймають, можливо, мені дадуть провести кілька солодких століть у її товаристві. Це трохи остудить жарини». Легенько потираючи ніс розслабленими пальцями, немов із пустощів, він спостерігав за Мерилін.
— Я не буду вас прив’язувати й дозволяю вам висловлюватися. Ви навіть можете подати сигнал лиха кому завгодно! Але не забувайте, що у мене понад сім мільйонів шансів бути вашим півмісяцем. Можете навіть підморгнути Елвісу Преслі, якщо хочете.
— Король? Не сподівайтеся, що він мене врятує.
— Рок-н-рольний співак — боягуз?
— Ні. Але щойно він сюди прибув… як здійняв страшенну істерику! Він наполягав, щоб його перевтілили в ясен: тоді з нього могла б вийти акустична гітара. Ну що ж! А тепер що ви пропонуєте? — запитала Мерилін, шукаючи способу перехопити владу в того, хто над нею панував.
— Отже, перевтілення справді існує? — здивувався Анрі Тутрек.
— Лише для тих, хто цього бажає.
— Гаразд! Поки що ви залишаєтеся зі мною. Ми непомітно рушимо до тих яскраво забарвлених гір. Попливемо цією білою річкою й дозволимо течії нести нас, — наказав він, уже готуючись пірнути.
Але речовина була аж ніяк не водою: від неї линули пахощі троянд і меду.
— Ви справді хочете, щоб ми туди пірнули? — дорікнула Мерилін, наче розгнівана вчителька. — Вами керує надмірна відчайдушність! Пірнути в цю річку — все одно що скупатися у власному супі. Це рідка духовна пожива, ефірні вітаміни.
Вона замовкла й подивилася йому просто в очі, злегка покусуючи губи.
Повз проходив лев.
Потім вона додала:
— Я відчуваю певне занепокоєння... Заспокойтеся: тут леви не дряпають і не кусають, а комахи не жалять і не дзижчать вам у вуха.
— Мені здалося, я вас неправильно почув. Ви хочете сказати, що в раю є комахи? Раз так, скажіть ще, що й мікроби тут є.
— Мікроби? Не смішіть мене! Їхній рай — планети, придатні для життя, — сказала вона, і на її прекрасному обличчі з’явилася усмішка.
— Гаразд. Але повернімося до наших метеликів… — відповів він усмішкою. — Маршрут простий: ми підемо вздовж цієї супової миски… дуже обережно. Так ми зможемо сховатися й заспокоїтися… серед цих різнобарвних узвиш, що надихнули б будь-якого художника-фовіста, — підсумував Анрі, обережно потягнувши Мерилін за руку. Уперше.
Дотик. Народження особливої енергії, наче зародження прихильності.
— Зізнаюсь, ви мене дивуєте, пане Тутрек. Ви любите мистецтво і культуру?
— У мене не лише вади, знаєте, — відповів Анрі, виявляючи певну вразливість. — Насправді, ви нічого про мене не знаєте. Але я вам розповім, — додав він, озираючись назад.
— Две… две… двері до ра… раю зникли! — пробелькотів він, наляканий їхнім зникненням.
Він справді боявся, що за викликом Пелюра з’явиться загін крилатих ангелів.
— Вони не випарувалися. Це щось на кшталт білої магії, ілюзіонізму. Вони досі на місці. Попри свої величезні розміри, їх видно лише з відстані менш ніж п’ять метрів. Цей трюк не дає нікому згадувати про пекло.
Потім вона продовжила:
— Щоправда… двері ще мали б бути відчинені… До речі, ви їх зачинили?
— Не знаю. А навіщо мені було б це робити?.. Так навіть менше ризику об них ударитися! — пожартував він, анітрохи не переймаючись наслідками для надто неуважних душ або тих, що ходять уві сні.