Усі дуже швидко поринули в мрії. І всі мріяли про одне: «А що тепер?»
Увесь цей люд! Це був другий випадок, коли небуття приймало мандрівників. Але вперше воно приймало їх так багато.
Тоді Анрі, не заглиблюючись у подробиці, що могли б затримати відвоювання раю, підсумував становище. Говорив тихо, наче не хотів, щоб його почули всі душі.
— Я припускаю, що в пеклі вже не залишилося жодного диявола. Пекло більше не існує в тому вигляді, в якому ми його уявляли. Тонтон висадить нас у раю. Усі наші нові друзі вже провели в пеклі достатньо часу, щоб спокутувати свої провини. І, як сказав один відомий сучасник: «Хто я такий, щоб судити?» Завдяки Тонтону ми також повернемо всіх вигнанців раю. Ми зіткнемося з цією жахливою армією диявола. Але ми далеко не самі. Не забуваймо, що ці душі, яких ми врятували, навряд чи захочуть стати на бік Рози Вітрів і його поплічників.
— А на мою думку, це чудова еєді… Що це я кажу?!… Ідея!
Мерилін додала, похмуро замислившись:
— Не забуваймо одного: спокуси більше не владні над ними, адже спокуси пов’язані з матеріальними речами. І вони напевно не прагнуть знову пережити пекло жахливого браку любові!
— Уявіть острів, де живуть мільярди Робінзонів Крузо, кожен із яких хотів би провести вихідні зі своїм П’ятницею, якого ніколи не знайде, — додав Анрі, поринувши у химерні мрії.
— Ми бачимо це й вважаємо прикрим. Але якщо Бог так вирішив… — додав ангел, який теж мріяв, геть «заплутавшись у картоплі».
— Ви коли-небудь бачили Бога? — запитав Анрі.
— Ні. Від самого початку він усе доручив іншим, передаючи волю силою думки. Він був справді надто зайнятий. Та й для нього все це було так само нове, як і для нас.
— А я бачив його!
— Ви?… Тонтоне!
— Так. І гадаю, ця верховна істота ніколи б не схвалила всього цього. Але, до речі, чому ми його досі не бачили, попри все те, що зараз стомлюється… Що це я кажу?! Відбувається.
— А який він на вигляд? Ми всі хочемо знати.
— Навіть якби я вам це редискою… Сказав би… Що це я кажу?! Казав. Він часом змінює подобу.
— Можливо, цей великий перфекціоніст зараз відпочиває після чергового тижня великих звершень, — мрійливо промовила Мерилін.
Невже Анрі Тустрек став хоробрим воїном? Він почав мріяти й про багато чого іншого — цього разу вголос, щоб усі почули.
— … Мета полягає в тому, щоб відволікти всіх помічників Рози Вітрів, цих огидних маленьких дияволів, це концентроване зло. Їхнє завоювання, ймовірно, ще не завершене, адже простори потойбіччя не піддаються жодному обчисленню.
У небутті кожен докладав зусиль: хтось пропонував ідею, хтось доповнював план, хтось вигадував нову хитрість. Усі, крім тієї темношкірої жінки неймовірної вроди, що, тримаючи в руці ляльку вуду, знову взялася шукати свою споріднену душу.
Тим часом у раю панувало цілковите сум’яття. Служителі добра, які ще там лишалися, — і ангели, і півмісяці — так чи інакше стали жертвами знущань пекельних сил.
Наступ генерала Рози Вітрів тривав. Щоб розважитися, генерал взявся пересувати знайдені в раю мистецькі творіння Бога. Він розкидав їх то тут, то там у цьому колись прекрасному, а тепер жалюгідному й спустошеному місці.
Роза Вітрів істотно переробляв ці твори, зокрема репродукцію «Таємної вечері» Леонардо да Вінчі. Вона вже давно лежала йому каменем на серці! Йому ніколи не подобався збіг, через який він скидався на Юду, змальованого італійським генієм. Цей настінний розпис темперою муляв йому очі вже багато століть. Він перемалював обличчя Христа, надавши йому мертвотно-блідого вигляду й опрацювавши складні найдрібніші деталі. За кольором обличчя та рисами Христос відтепер був схожий на самого Розу Вітрів. Парадокс, чи не так? Зрештою, хіба не кажуть, що диявол ховається в деталях?
А Юда в цій картині після переробки став на диво схожим на Анрі Тустрека. Дивно!..
Щоразу, як Роза Вітрів переробляв скульптуру, картину чи якийсь інший витвір, із цього приводу влаштовували нескінченні гуляння, що нагадували занепад імперії наприкінці її існування.
Він навіть улаштував перегони римських колісниць. Потворні дияволи, переодягнені центуріонами, їхали верхи на ангелах, які цього разу правили за скакунів. Змагаючись, вони щосили шмагали запряжених святих.
Роза Вітрів залюбки подивився б, як леви та інші хижаки пожирають християн. Але райські звірі не агресивні. Його чорна магія на них не діяла. Тож цю частину видовища замінили коридою, де за биків правили святі. Демони орудували тризубами так, як пікадори — своїми списами.
Перш ніж рушити далі у вічність, на завершення святкувань із нагоди перенесення й переробки мистецьких творінь вони курили траву. Власне, радше ауру травинок… Поплічники генерала незмінно завершували ці веселощі найшаленішими диявольськими оргіями.
І яка ж то була оргія! Здавалося, вони з надміром «пожирали Господа Бога». Вони пили духовний еліксир із білої ріки, наче це була проста свячена вода. Дияволи ґвалтували святих жінок без їхньої згоди.
Ангелів також змушували грати в покер із прибічниками Рози Вітрів, і ті щоразу обскубували їх до останньої пір’їни… Гурт херувимів танцював баладі. У кожного в пупку лежала кулька м’ятного морозива, яке приготували самі херувими — тонкі знавці смаколиків.
Їхній танець закінчувався, щойно десерт танув.
Генералові вистачало кількох митей, щоб змінити вигляд і місце Божих мистецьких творінь. Це стало для нього нескінченним святом. Війна Рози Вітрів скидалася на пекло більше, ніж саме пекло. Його військо далі несамовито захоплювало нові простори. А він, трохи втомившись від повторюваних, галасливих і зрештою прісних бенкетів, продовжив мандрівку — цього разу сам.
Під час однієї з цих оргій, там, де чортів було найменше, Тонтон, роззявивши пащу, висадив свою групу. Звідти ринула велика юрба, відтепер захищена від зла. Тонтон Максим тримав пащу відкритою досить довго, щоб усі встигли вийти за одну хвилину. Врятовані душі, які щойно прибули з пекла, розійшлися навсібіч. Першими з’явилися Мерилін, Анрі, Пелюр та Чорна Венера.
Але тут вони побачили душі раю, яких не відправили в пекло: вони лежали майже нерухомо на землі перед ними, марили із заплющеними очима, переживаючи крайні галюцинації.
Кілька демонів, що стали пасивними, чекали нових наказів від Рози Вітрів, який кудись подався. Не чинячи більше зла, а тим паче добра, вони тинялися туди-сюди. Демони й бісенята вже навіть не ганялися за кволими херувимами. Ні, вони геть нічого не робили, бо більше не одержували наказів. Невже змагання скінчилося? Нікому вже не було діла до хвоста Рози Вітрів.
Насправді… під час самотньої мандрівки головнокомандувач натрапив у закутку раю на печеру, заховану за величезними скляними дольменами. Він проник у цей химерний, грубуватий лабіринт, схожий на лабіринти зі скла й кривих дзеркал на мандрівних ярмарках. Там Роза Вітрів знайшов надзвичайно дивний прозорий комп’ютер і, ні про що не замислюючись, заволодів ним. Умостившись зручніше, він вирішив напружити… свої мізки.
Чи був цей пристрій матеріальним витвором, яким Бог користувався у свої вільні хвилини?
«Хай ти й диявол, а все ж любиш відпочити, трохи розслабитися», — незграбно подумав він.
Ця машина мала дивовижну здатність на відстані присипляти будь-яку істоту, спроможну бачити сни. Ба більше: вона давала змогу переглядати чужі сни й, найголовніше, писати їх. Наче відеогра, пов’язана з програмою для програмування. Для Рози Вітрів це швидко стало невичерпним джерелом розваг. Переробивши машину, він навіть знайшов спосіб творити страхітливі кошмари. Першими від цього технічного втручання постраждали мешканці раю — саме ті, кого щойно побачили Мерилін, Анрі та Пелюр. Але Роза Вітрів не обмежився цим… Він поширив свою підступність і на всіх живих істот Землі (та не лише її). Усіх, хто міг бачити сни, він примушував переживати кошмари. Страшні кошмари.
На щастя, Роза Вітрів не бачив цих прибульців із пекла: небуття й Тонтон Максим захистили їх та відгородили від нього. Отже, він не зміг мучити їх, насилаючи кошмари.
Завдяки цьому захопливому пристрою Роза Вітрів також зміг подорожувати в часі. Він заразив минуле, що, своєю чергою, вплинуло на теперішнє й майбутнє людства. Так генерал винайшов проєкцію зі шкідливим ефектом і посіяв страждання на Землі.
Колись людям спадали на думку добрі ідеї, і ці щасливі задуми здійснювалися. А шкідливі проєкції полягали в тому, щоб навіяти людям віру в неминучість майбутніх лих і зробити все можливе, аби вони справдилися. Для цього Роза Вітрів уводив «пророчі» оповіді в сни окремих людей минулого, зокрема поета Нострадамуса й шизофреніка з Патмоса.
Невже Роза Вітрів перевантажив комп’ютер? Червоний предмет, схожий на клоунський ніс, швидко рухався по екрану, схожому на купол.
Ватажок дияволів так насолоджувався грою, що вже не помічав, як спливає вічність. Він розважався. Проте зрештою так довго витріщався на сяйливий екран, що мало не осліп. Зір погіршувався, але він і далі із задоволенням вигадував злі витівки. Підсувався до екрана дедалі ближче. Нахилив до нього голову так близько, що її раптом втягнув і полонив червоний католицький катод, схожий на клоунський ніс. Голову відтяло начисто. Якийсь час вона мандрувала від сну до сну. Та комп’ютер мав висувний лоток для відбраковування. Саме завдяки цій особливості кошмар Рози Вітрів майже скінчився: голова сама вибралася з машини, левітуючи.
— Та що це за проклятий пристрій? — подумала голова Рози Вітрів.
Можливо, його голова вже ніколи не приросте до тіла. Тим часом обезголовлене тіло, рухаючись навпомацки — то рачки, то на ногах, — геть розгублене, без жодної краплі крові зуміло незграбно й без найменшої гідності вибратися з печери.
Вибравшись із печери, тіло Рози блукало серед душ, що потерпали від кошмарів. Жоден демон його не впізнав. Без голови Роза Вітрів залишався непоміченим. Демони, може, й хитрі, зате дуже дурні.
Вони втратили слід свого ватажка, який сам утратив голову. А вона взялася шукати своє тіло. Та комп’ютер створив спеціально для нього прокляття, наче антивірус. Голова й тіло рушили в протилежних напрямках.