Тим часом розгублена й непостійна голова Рози Вітрів знову знайшла рештки своєї пекельної когорти. Вона намагалася докричатися до кількох своїх чортів-підручних… рогатих підлеглих, яких наздогнала. Це були демони, що ще не дістали благословення. Безтурботний Роза — принаймні його голова — гадав, ніби решта соратників десь розважається в раю. Насправді всі вони, отримавши благословення, вже обернулися на безкрилих ангелів.
— Ви мене впізнаєте? Табарнак!
(Зауважмо, що цей вигук люті дуже поширений у франкомовній Америці. Це, однак, не означає, що він є подругою Рози Вітрів.)
— Мої любі дірки в дупі (саме так він називав усіх своїх підданих, коли був у доброму гуморі)… Завтра на нас чекає остаточна перемога: ми здолаємо сили добра! Їхня оборона була така слабка, що ми, можна сказати, не зустріли ніякого спротиву. Тепер, коли ми контролюємо добру частину безмежжя, я й уявити не можу, що нам може завадити. А коли ми завершимо цю, далебі… (гм!) дуже веселу справу, я довірю кожному з вас, вірні солдати зла, по планеті, на якій ви царюватимете, мов ті красені-ректуми, якими ви є. Ви будете мати живих, а я візьмуся за мертвих.
Але я розраховую на ваші хитрощі та спокуси, щоб винищити всіх святих, ангелів і добрі душі! Хай живе ваш вождь — я, генерал Роза Вітрів! Хай живете ви, мої дорогі дупоньки! Хай живуть вироджені душі та занепалі ангели!
Жодної реакції не послідувало на палкий виступ генерала з пекла, аж поки той не віддав наказ…
— Тепер можете мені поаплодувати!
Оплески вибухнули. Його чорти з тріском стукали рогами один об одного. Вони терли кінчики своїх хвостів і ляскали ними себе по червоних стегнах. Вони видавали крики смерті на знак схвалення.
— Незабаром ви розійдетеся шукати те, чого мені бракує. Усе — від шиї до пальців ніг. Бачите, я ж не втратив голови!
Потім, раптом нізвідки, у центрі площі з’явилася дивна істота.
То був Тонтон Максим, який з’явився завдяки своїй зіргуйї. Спершу він виблював самого себе… — правильно впорядковане милосердя починається із самого себе, — а потім випустив зі свого небуття Флер. Вона так само міцно тримала ляльку вуду в руці, як маленька дівчинка тримає ляльку за руку. До того ж Тонтон Максим намагався приховати особистий щоденник Рози Вітрів, принесений із пекла.
Оскільки Тонтон стояв до диявола спиною, той не помітив ані чорношкірої жінки, ані щоденника. Але генерал подумав, що галюцинує, коли зауважив, що у Тонтона немає ануса. І справді, якщо Тонтон споживає лише небуття, навіщо йому була б така річ?
Побачивши це явище, генерал Роза Вітрів, тобто… його голова, трохи відступив… Але швидко опанував себе, щоб не втратити обличчя, адже це було все, що в нього залишилося.
— Хто ти такий, щоб мене перебивати? Що ти тут робиш? — закричав диявол.
Тонтон злякався. Ніколи не бачивши цього підступного недоумка, володаря полум’я, він уявляв його велетнем із потворною головою, цілком червоною шкірою, козлячими копитами, довгими рогами й атлетичним тілом. Не забуваймо й про хмару, яка всюди його супроводжувала. Словом, той архаїчний образ, який колись намалювала людина з багатою уявою, піддавшись хворобливій ілюзії.
Але охоронець небуття свято вірив, що коли з’являється диявол, різкий запах сірки перебиває будь-який інший запах. Тут, однак, радше тхнуло газами. До того ж перед ним була сама лише голова! Усе це аж ніяк не заспокоїло Тонтона Максима — тим паче, що він бачив диявола тільки краєм ока. Навіть не виконуючи тієї миті свою зіргуйю, він почувався перевернутим догори дриґом. Хвилювання від зустрічі віч-на-віч… із самим дияволом позбавило його вміння говорити, яке він набув завдяки нетривалим вправам із вимови. І він знову почав затинатися ще дужче.
— Я впереміш… Я називаюся… Що я кажу?! Понтон… Тонтон. Що я знову кажу?! І я лише підко…
— Та ви ж товстенний набитий дурень!
— Ні, я сказав: я лише проходжу. Що я кажу?!
— А чи не могли б ви повернутися до мене обличчям, коли зі мною розмовляєте? — мовив Роза, дедалі більше ображаючись.
Так сказавши, за наказом генерала, Тонтон нервово обернувся. Але, повертаючись, зачепив чорну перлину, яка впала серед чортів, що спостерігали, як голова їхнього вождя розмовляє з охоронцем небуття. Флер не зазнала поранення, але одразу ж почала ходити поміж сірчаних створінь, наспівуючи свою примовку: «Чи ви той, кого я шукаю… той, кому я призначена?..» Звісно, всі відсилали цю милу божевільну куди подалі.
Роза був приголомшений дивною істотою з плоским дзьобом та її раптовою появою. Але перемога, як йому здавалося, була вже так близько, що він не хотів дозволити себе вразити.
— А ви звідки прийшли?
— Я прийшов із... пуль нарту…, з нізвідки. Що я кажу?!
— Будьте логічні! Коли хтось кудись приходить, він завжди приходить звідкись. Хіба не так?
— Це правда для всіх моги…, тобто всіх людей, кажу я.
— Бачите, самі це сказали.
— Так! Але, папу…, не для мене… Що я кажу?!
— Ви хочете гратися в хитруна? Гаразд! Поясніть мені!
— До того як ви… бачили… що ви мене бачили… Що я кажу?! Чи був я тут?
— Звісно, що ні.
— Ви знали, де я був?
— Ні, адже я там не був.
— Якщо вас там не було, як ви можете стверджувати, що я десь був?
— Бо так воно є!
— Припустімо, що я зникну за мить так само, як з’явився, — чи існуватиму я тоді?
— Але… ну… е-е… Звісно!
— Отже, я існуватиму, бо зникну?
— Так, у певному сенсі!
— А де б я тоді був?
— Без сумніву, десь.
— Отже, якщо ви стверджуєте, що я десь існую лише тому, що мене тут немає, хіба не можна сказати, що я перебуваю в іншому місці?
— Саме так!
— Якщо ви подумаєте про всі місця, які можете уявити, і мене там немає, хіба ви не скажете, шукаючи мене: «Я його не бачу! Його ніде немає!»?
— Хмм! Це можливо!
— Бачите, про що я вам і казав. Я прийшов з нізвідки.
— Та ви, схоже, хочете позмагатися в хитрощах із такою огидною істотою, як я! Знайте: тут головний мозок — це я! Утім, мушу зізнатися, що ваш фокус мене вразив. Я, винахідник ілюзій, визнаю: у вас є хист. Повірте, я це надзвичайно ціную! І оскільки ми саме влаштували невеличке свято, я вас запрошую!
Анрі, Мерилін, двоє ангелів і кілька душ, що відчули полегшення, замаскувалися серед демонів. Вони розійшлися в різні боки. Кожен мав свою ділянку й благословляв та навертав чортів з останніх рядів. Потім запускався ефект доміно. Усі діяли так, окрім Анрі Тутрека, який вийшов із натовпу. Він підійшов до великої книги Рози, зі здивуванням розглядаючи голову. Він ніколи не уявляв ватажка пекла таким. І подумав, що тепер лишилося тільки змусити його втратити й цю голову.
Він навмання розгорнув щоденник і почав перекладати його вголос.
— Але ж це мій особистий щоденник! Табарнак!
Анрі не дав голові себе залякати. «Сьогодні довелося приймати залізо в капсулах, бо я хворію на анемію». Потім він продовжив перекладати: «Я вкрав блукаючі вогники, аби розважитися, удаючи ковтача вогню. Обпік собі язичок. Ай! Ой! Боляче! Мамо!» Він перегорнув сторінку. «Сьогодні я перетворився на людину. Пішов у бордель і попросив повію відшмагати мене з усієї сили страусовою пір’їною». А ще скрізь поналіплювано маленьких янголят.
— Хто ти такий! Табарнак! Схопити його!
Роза ледь встигав перекривати вибухи реготу, що лунали звідусіль.
Із кількох демонів, які ще поважали генерала й ще не дістали відпущення гріхів, двоє послухалися. Вони притягли Анрі ближче до голови.
Мерилін помітила Флер, яка машинально збиралася піти слідом за Анрі. Вона відразу відштовхнула її, щоб та не потрапила до рук співмешканців Рози, які недобре реготали. Але через це бліда голова помітила Мерилін.
— Гей! Я впізнаю цю блондинку! Це мій улюблений секс-символ! Це ж Мерилін Монро! Приведіть і її! — вигукнув Роза, набравши повен рот смердючої слини.
Диявольська голова Рози помітила Тонтона, який стурбовано наближався до своїх двох друзів. Подумавши, що це знову якийсь фокус, генерал втрутився, вже маючи інший задум щодо цієї пари…
— Підведіть тих двох ближче. Так, хлопця і дівчину. Вона, до речі, зовсім непогана. Я щойно вигадав для них особливу кару.
— Але ж я хотів їх проковтнути! Цілком! — вигукнув Тонтон, маючи на увазі повернути їх у небуття, щоб урятувати від лап… від шипів Рози.
— Ні! Категорично ні!
Тоді генерал витягнув носа, вказав на плоский сірий камінь і різко наказав:
— Приведіть сюди гарну блондинку й того малого виродка. Поставте їх на цей природний поміст. Вони й так голі, я вважаю це зухвало провокативним. У мене аж бризки слини розлітаються!
Штовхані й принижені у своїй гордості, Анрі та Мерилін за кілька секунд опинилися саме там, куди вказав Роза Вітрів. Щоб урятувати одне одного, вони почали грати ролі людей, які ненавидять одне одного. Вони справді мали такий вигляд, ніби не можуть терпіти один одного. І не припиняли цієї вистави. Їхня гра була настільки переконливою, що навіть Тонтон засмутився і почав гадати, що ж між ними сталося.
— І що нам тепер із ними робити, ваша Нечесносте? — запитав Шерсть-на-Рогах, помічник Рози, який затягнув Мерилін на цей поміст, дозволивши собі при цьому кілька непристойних жестів.
— Звільніть поміст, я хочу звернутися до цих людей, які ненавидять одне одного (гра закоханих була напрочуд переконливою). Обожнюю бачити істот, що ненавидять одне одного. Для мене це справжня насолода, — прокоментувала голова Рози, що ширяла над переносним троном, зробленим із покинутого термітника.
Попросивши чорта-майора-дворецького почухати йому борідку, він на мить замислився. Потім наказав…
— Гей!… Ви, Монро! Дайте цьому виродку ляпаса!
— Із задоволенням! — крикнула Мерилін, різко вдаривши Анрі, думаючи, що зачепить лише його ауру. Треба сказати, що після вторгнення ще не все повернулося до норми. Трохи як після загального відключення електрики: всіх абонентів не підключають одночасно.
Мерилін намагалася дати партнерові зрозуміти, що лише вдає ненависть. Вона торкалася вказівним пальцем свого чола. Наче подавала знак.
— Дзень! Дзень! Гей, ідіоте! — сказала вона. — Там узагалі є хоч якийсь мозок у цій макітрі?
Потім вона постукала кісточками пальців по верхівці голови Анрі.
— Тук! Тук! Тук!… Гей! Го! Хтось мене чує?… Алло! Алло! Алло!… ло… ло… Нікого нема, лише відлуння. О! Там таки є зіпсований мозок!
— Я не глухий, я все зрозумів, ти, скажена пащеко! — відповів Анрі, витріщивши очі, мов більярдні кулі.
За допомогою ангельської мови та телепатії він дав їй зрозуміти, що, якщо вона негайно не почне знову його бити, він зробить це сам.
Трясь! Анрі здригнувся від цього ляпаса, може й нещирого, але цілком відчутного. Його почервоніла щока це підтверджувала.
— А тепер по черзі — швидше й сильніше! — наказав закоханим вождь усіх дияволів, смакуючи всю цю муку.
Не вагаючись, думаючи тільки про порятунок душі іншого, кожен із них почав діяти, зображуючи шалене бажання бити й дедалі більшу огиду. Якби вони ще мали тіла, кров лилася б потоками по їхніх обличчях. У цьому обміні ритм ударів змінювався так сильно, що врешті-решт вони вдарили одне одного одночасно. Сила була така, що обидва синхронно впали на землю.
Шкода, що саме в цю мить завершився аурний збій. Вони постраждали б менше.
Попри гавкіт і крики генерала через їхнє падіння — адже він не міг плескати в долоні, — ця нібито бурхлива сцена вже почала йому набридати. Він був задоволений побаченим, але ця майстерно зіграна ненависть давала йому дедалі менше втіхи… («Він підвівся зі свого крісла…») — підніс голову і, голосно регочучи, видав новий наказ… водночас випустивши один зі своїх вітрів… ротом. Ця недоладність підказала йому ідею: «Якщо я накажу своєму тілу пукнути, то зможу знайти його за нестерпним смородом».
А потім, усміхаючись, наказав…
— А тепер… злягайтеся! І мерщій!
Пара, що вже стояла обличчям одне до одного, ніби скам’яніла. Ніхто з них не очікував такої хтивої вимоги. Відчуваючи потребу пробачити й кинутися в обійми одне одного, вони повільно зблизилися. Але, перш ніж торкнутися, озирнулися на потворну голову, щоб переконатися в її намірах.
— Ви хочете, щоб ми… — по черзі запитали Мерилін і Анрі.
— Якщо ви цього не зробите, я знайду спосіб вас змусити. Зрозуміло? Тоді виконуйте! А якщо ще й цілуватиметеся, то будете ще огидніші — і самим собі, і мені! Ха! Ха! Ха!… А ще краще: я знаю, що вас нудитиме одне від одного, якщо ви робитимете це повільно, пестячи одне одного з ненавистю. Особливо після того, як ви щойно били й ляскали одне одного. Табарнак! Як же я люблю ненависть! Сильна ворожнеча, наскільки мені відомо, ніколи не шкодила гніву! Неймовірно! Ну, чого ви чекаєте?
Заплющивши очі, Мерилін і Анрі поцілувалися пристрасно, із справжньою силою почуття, водночас удаючи огиду. Як деякі вже буденні поцілунки на земних порносайтах. Роза й гадки не мав, що його дурять, — і це його цілком влаштовувало. Так, скажімо прямо. Потім, співучасники у власному коханні, вони з бажанням пестили одне одного, удаючи певну втому, що полонила диявола його ж фантазіями. Вони наважилися навіть скуштувати одне одного… у своїх не зовсім… вимушених обіймах. Диявол аж захлинався слиною від того, що вважав сексуальною ворожістю. Після тілесної прелюдії настала передмова до завершального оргазму. Анрі увійшов у Мерилін. Мерилін прийняла Анрі. Вона стискала його, він розгортався. Вона дозволяла йому вислизнути, а він повертався, так і не пішовши. Наче сирена, її живіт кликав коханого, що прибивався до її вологих берегів… Потім вона здіймалася хвилею, щоб він знову поринув у неї. Анрі плив до гирла цієї затоки, де здіймався приплив. Вони зливали свої аури потай від генерала Рози.
Навколо Флер, здавалося, почало з’являтися світло. Закохані захопилися своєю грою. Їх уже ніщо не могло зупинити. Все довкола зникало. Ніщо не відволікало їх від цієї небесної радості. Рух ставав дедалі палкішим. Їхній ритм нагадував політ орла. Швидкість зростала, майже непомітно перетворюючись на помахи крил сокола. Анрі летів, Мерилін ширяла. Вона дозволяла собі нестися його подихом, а потім ішла за ним. Вони дихали, як за життя.
Наче пара диких гусей у перельоті, не збиваючись із північного напряму, вони прямували просто до місця свого прихистку. Коли їхні шляхи майже дійшли кінця, їхні бажання, перетворені на голубку, сповіщали останню звістку. Вічність раптом немов стиснулася в їхніх душах. Вони поцілувалися на завершення, уже не приховуючи справжніх почуттів. Ні, бо більше не могли.
Роза зрозумів, що його обдурили. Він уже хотів зреагувати й приректи цих закоханих на жахливі тортури, коли до нього наблизилася сяюча Флер. У руках вона тримала вуду-ляльку й знову почала витягувати з неї шпильки.
— Ви тут! Табарнак! Віддайте мені цю ляльку. Вона моя.
Але Роза не мав під рукою власного тіла, тож не міг ані взяти ляльку, ані тим більше втримати її. І не міг покликати жодного зі своїх поплічників, бо ніхто вже не мав рогів. На його превеликий розпач усі його чорти стали схожими на людей.
Що більше Флер витягувала шпильок, то свідомішою ставала. Що більше до неї поверталася ясність, то яскравішою вона робилася. Коли це світло досягло дивовижної інтенсивності, яскравішої за полум’я, сліпучішої за сонце, енергетична сфера, яка, здавалося, містила в собі всі енергії всесвіту, увінчала її й огорнула.
Це чаклунство було таким вражаючим і незаперечним, що навіть Мерилін та Анрі, не відриваючись одне від одного, не могли не дивитися й не захоплюватися цим дивом.
— Це надто прекрасно! До того ж, подивись, навіть Роза Вітрів приголомшений.
Потім сфера, не припиняючи сяяти, не припиняючи дарувати цим глядачам повноту світлових хвиль, які вона випромінювала, завмерла над парою.
Роза, стурбований і стривожений, став істеричним.
— Що це ще таке?! Мало того, що переді мною з’являється якийсь дивак нізвідки. Мало того, що мене зачаровують і дурять якась акторка та зелений шмаркач. Так тут ще комусь заманулося влаштовувати феєрверки! Вогнем тут порядкую я! Якщо ви цього не знали, я вам його в зад запхаю! Тоді побачите, хто тут тримає смолоскип!
І без того блідий, Роза перед цим видінням зблід від подиву ще дужче.