Кларенс, павучиха, закінчувала плести павутину, затуляючи вхід у небуття. Кожен намагався докричатися до інших. Лише Тонтон Максим мовчав: він знав, що це марна, майже безнадійна справа. Зрештою всіх здолала страшенна втома, наче в абсолютній порожнечі кожен із них досі мав тіло. Невдовзі всі поринули в глибокий сон і захропли, навіть ангел, який заснув уперше за все своє існування.
Небуття здавалося порожнім…
Жодних силуетів не було видно.
І все ж у когось із них уві сні зародилося перше інтуїтивне відчуття.
— Алло! Звертаюся до кожного, хто захоче побачити мене уві сні! Це я, Анрі! Ніхто нічого не скаже? Я нічого не відчуваю… Мені сниться, що я шукаю вас у цій цілковитій відсутності всього. Я дещо збагнув! Ми — ніщо всередині небуття.
— Коли ти — ніщо, цілком природно більше не брехати собі. Що я кажу?! Не відчувати себе! Я чекав, поки комусь із вас щось насниться в цьому не-місці, щоб із ним заговорити, — заспокоїв Тонтон Максим, який почувався цілком у своїй стихії і в небутті, і в сновидіннях.
— Вітаю вас! Це Пелюр! Ми відчуваємо, ніби левітуємо, наче перебуваємо в стані найвищої благодаті! Спати цікаво, а бачити сни — ще цікавіше. Невже ми всі спимо? — невтомно сновидів ангел під час цього незвичайного телепатичного спілкування уві сні.
Запала довга пауза… Ніби їхні сни ширяли в порожнечі. Анрі раптом занепокоївся, бо Мерилін не відповідала.
— Мерилін! Мерилін!… Де ви?… Відгукніться!… Хтось чув, як Мерилін говорить уві сні?… Вона виходила на зв’язок із кимось із вас двох?
— Ні! Ми не отримували жодного телепатичного сигналу, — відповів ангел.
— Говоріть за себе… А це ваше «ми»! Уже втомився слухати, як ви вважаєте себе речником усієї своєї заморозки… Що я кажу?! Конгрегації! Ми тут, ми там…
— Ви що, забули про Мерилін? Нічого не розумію! Адже вона першою стрибнула вам у дзьоб, Тонтоне. Що сталося? Ви вже колись заблукали в цій дірі на краю світу? — нервово засипав його запитаннями Анрі.
— Ні! Ніколи. Ви ж розумієте, що я змушений довіряти своєму маленькому улюбленому небуттю.
— Це ви мені снитеся чи ви — якийсь блідий кошмар?! — озвалася вона, всіх заспокоївши.
На неї одразу посипався град запитань від трьох її товаришів по нещастю.
— Мерилін, ваше мовчання нас тривожило, наші заплямовані крила аж тремтіли. Чому ви мовчали?
— Авжеж, чому ви ані пис… Що я кажу?! Ані слова не сказали?
— Мені здавалося, що, лишаючись непомітною, я нарешті матиму спокій. Не забувайте: я ризикую обтяжити своє райське майбутнє одним дурнем, — кинула Мерилін. Страх знову охопив її, що не могло не позначитися на характері. — Зізнаюся: зараз мені до вподоби в Анрі одна дрібничка — порожнеча в його голові. Я б навіть сказала, що саме небуття мусить йому заздрити, — іронізувала вона, вважаючи його винуватцем усієї цієї халепи.
— Скажіть, ви з порожнечею часом не з одного родоводу? О! Передайте їй від мене подяку. Ви стали ще чарівнішою, бо я вас не бачу.
— Любий Анрі, можна мені лагідно називати вас діркою в дупі?
— Вам щастить, що між нами — порожнеча!
Цей чарівний словесний обмін урвався, коли Тонтон Максим, якому здавалося, що в небутті починають утворюватися виразки, закликав усіх до порядку.
— Замовкніть! — наказав він. Цей наказ відлунив у снах решти. — Не забуваймо, що запереч… Що я кажу?! Диявол захопив рай.
— Якщо цей старий цап справді контролює Едем, то я не бачу жодного сенсу виходити звідси, — мовив Анрі, якому починала подобатися ця затишна порожнеча.
— Маю одне питання до обговорення… Що я кажу?! Одну пропозицію. Хочете світла?… Так чи ні? — цілком буденно запитав гібрид.
— Як це розуміти?… Ви ж самі попереджали, що в небутті неможливо побачити одне одного. А тепер пропонуєте освітити нас, щоб нам було затишніше?! — обурилася Мерилін. Її сон дедалі більше ставав схожим на видіння, від якого виступає… холодний піт.
— Хіба я не казав: додати місячного сяйва… Що я кажу?! Світла… Я справді мав на увазі прояснити ситуацію, — уточнив Тонтон Максим, трохи зневірено зітхнувши.
— Не знаю, чи поділяєте ви мою думку, любий ангеле… Маю відчуття, що ці дві душі симпатизують одна одній. Зрештою, споріднені атоми впізнаєш лише тоді, коли вони з’єднаються. Хіба ні?
Анрі тихенько закашлявся… Він навіть удав, ніби уві сні марить незалежністю.
— Ну ж бо, Тонтоне! Не розтягуймо вічність ще дужче. Що ви пропонуєте?
— Пам’ятаєте ту маленьку дірочку, яку Кларенс прикриває павутинням?… Для зовнішнього світу вона — ніщо. Але для нас тепер це отвір у небуття, можливий вихід. Так от… цю дірку я можу перемістити, — зізнався охоронець абсолютної порожнечі.
— І що з того?… — хором озвалися вони, наче під капелюхами недовіри.
— Небуття має одну особливість: воно завжди всюди… в одному й тому самому місці. Зате доступ до нього легко перемістити. Тобто ту крихітну дірочку, яку приховала павутиною Кларенс. Отож ідіть до дідька!… Що я кажу?! Ходімо до дідька. Навідаймося до нього й покажімо, як ми вміємо піддати жару! — зненацька вихопилося в нього з бравадою, не меншою, ніж в Анрі.
— У вас сталеві нерви, Тонтоне! — вигукнули вони всі разом.
— Коли диявола немає, прокляті танцюють. Роза Вітрів уже не в пеклі, а в ліжку дії в доброго вогню… Що я кажу?! У самому вирі подій у Господа Бога. Отже, дорога вільна, можна зіграти з ним злий жарт. Даєте мені зелене світло, щоб перемістити отвір?…
— Який у вас задум, Тонтоне Максиме? Ми згоримо в полум’ї ще до того, як устигнемо писнути! — злякано мовила Мерилін.
— Небуття не може горіти, і воно ніколи не стане повітряною кулею, яку жбурляє вогняний торнадо. Тому я можу сам вирішити, де нам зупинитися, з мінімальним ризиком, — відповів він, не кліпнувши й оком, явно пишаючись собою.
План гібрида був напрочуд простий: відшукати щось, чим дорожить Роза Вітрів. Можливо, старий спогад чи навіть перше полум’я пекла! Мерилін сумнівалася, що взагалі існує щось таке. Але Тонтон Максим наполягав: така істота, як Роза Вітрів, поза сумнівом, відвертий матеріаліст.
Ніхто з них і не помітив, що Тонтон Максим уже пересунув ту мізерну щілинку — меншу за тисячну частку голівки шпильки, — яка відкривала доступ до решти світу.
— Ось ми й на місці. Я тут уперше… Разом із вами ламаю простір. Що я кажу?! Кригу! — злякано мовив він.
— Сподіваюся, цей лід не розтане надто швидко. Що? Уже? Що ви бачите у володіннях диявола? Яке там полум’я?… Гаряче?… — запитував Анрі боязко, голосом глухим і хрипким від подиву.
Анрі запанікував: йому раптом здалося, що він прийшов сюди доживати — точніше, допалювати — свої дні… Йому навіть здалося, що їхня мандрівка до пекла завершилася надто швидко й напрочуд дієво.
— Вогонь тут є, зате диму немає. Але ж… Оце полум’я! Немає де розквартирувати… Що я кажу?! Ніяк від нього не ухилитися! — описував побачене Тонтон Максим.
Ангел Пельюр, не прокидаючись, раптом виявив майже науковий інтерес.
— Цікаво, яка енергія живить це полум’я? — запитав ангел.
— За кольором я б припустив, що це газ пропан… Що я кажу?! Профан… Але… Ох! Яке лихо! Що ж мені робити? — забідкався Тонтон Максим, наче захеканий черевомовець.
— Що сталося? — і далі марили Пельюр, Мерилін і Анрі.
— Як же це сумно! Роздивляючись надто близько, я зачепив павутину своєї павучихи. Бідолашна моя подруга… вона… вона впала у полум’я! Я більше не наважуюся дивитися… — сказав він у розпачі, висловлюючи всю свою скорботу.
— Ми поділяємо ваше горе, Тонтоне. Тримайтеся, — втішала Мерилін, яка уві сні намагалася уявити собі сльози вартового небуття. Діаманти? Вода? Ніщо?…
Анрі спробував швидко повернути впевненість своїм дивовижним товаришам. Йому здалося, що найкраще рішення — відволікти гібрида.
— Чому ви перестали описувати? Більше не дивитеся? Знайдіть місце, де ми могли б вийти… Я маю на увазі — приземлитися, не обпікши пальців на ногах.
— Ви маєте рацію. Я мушу відкинути свої почуття й переживання, щоб урятувати нас усіх. Принаймні можу продовжити розвідку на згадку про мою ніжну й вірну павучиху!
До Тонтона Максима повернулася мужність: він уже передчував нагоду втекти.
— Ах! Маленька бешкетниця! — вигукнув у вибуховому пориві радості Тонтон Максим.
— Що сталося? Ви щойно побачили демона в квіточку?
— Ні! Моя маленька павучиха жива! Оце так!… Ви нізащо не здогадаєтеся, що вона робить! — вигукував він уві сні, вдивляючись крізь крихітний отвір, що виходив у пекло. — Знаєте, Пелюре, вона ніколи не перестає мене дивувати. Полум’я їй не шкодить. Може, ви й не повірите: вона обплітає язики вогню павутиною, щоб узяти їх у полон. Готуйтеся прокинутися. Я виведу нас через свою зірґуйлю.
Ніхто не встиг і слова сказати, як вони вже всі вийшли з небуття.
— Бачите! Вона не страждає від пекла. І, здається, ми також.
На диво, земля була не розпеченою, а лише теплою. Павутиння Кларенс слугувало теплоізоляцією. У пеклі було гаряче, проте не палюче. Це неабияк здивувало Пелюра й, звісно, заспокоїло Анрі. Усі уявлення про пекло, усталені від незапам’ятних часів, і весь породжений ними світ фантазій валилися, наче доміно.
Проте довкола було гамірно й усе здавалося металевим. Ані криків, ані стогонів, ані марних волань — лише скрип блоків, брязкіт, тертя металевих деталей і шестерень, яким бракувало мастила. Не було й задушливого запаху сірки, зате повітря просякло дизельним пальним і перегрітою гумою. Диму мало, пилюки багато. Наче стара фабрика, що конче потребує перебудови. Барв обмаль. Панівний колір — іржа. Усі четверо зупинилися біля Кларенс, яка полонила спочатку один язик полум’я, потім другий.
Вона плела з неймовірною швидкістю.
Тонтон медовим, майже непристойним тоном намагався вмовити павучиху повернутися до її оселі.
— Іди сюди, моя красуне Кларенс, іди до своєї затишної стелі, — примовляв він, широко роззявивши дзьоб.
Кларенс зовсім не звернула на нього уваги й далі плела одну павутину за іншою. Вишивала з майже пекельною швидкістю: справжнє брюгзьке мереживо з міцного, складного й водночас витонченого шовку. Так вона прокладала їм шлях. Дивовижна природа небесного світу підкорялася інтуїтивній логіці.
— Ходімо! — сказали товариші зі слабкою, але справжньою відвагою, просуваючись крізь полум’я, яке стримували павутини Кларенс.
До гурту долинали пронизливі звуки, наче хтось довго шкрябав гострими нігтями по грифельній дошці. Ці звуки породжувала поява нових пороків.
Вони повільно просувалися проходами, вистеленими павутиною. Навколо здіймалися лабіринти хитромудрих конструкцій із труб, важелів, покручених балок і черв’ячних гвинтів, наче декорації кінця світу. Від страху всіх проймало тремтіння.
Попереду була велетенська зала з повітрям, отруєним вогкою пилюкою. Вона нагадувала брудну сіру лабораторію зі стінами, які, на диво для пекла, сочилися вологою. Там кілька дрібних бісів без особливого запалу випорожнювали майбутні гріхи. Вдягнені в червоний латекс і чорний вініл у садомазохістському стилі, вони силкувалися винайти нечувані спокуси, слухаючи пронизливі звуки власного виробництва.
Анрі зауважив, що ці хіміки зла мали повні кишені полум’я. Доволі скупі — мабуть, через жадібність. Вони часто зупинялися, щоб перерахувати свій запас. Один маленький біс випадково наступив на один язик полум’я, що впав на землю. А оскільки полум’я лоскоче демонів, той заверещав від сміху. Усі почали штовхатися, намагаючись вихопити одне в одного це дорогоцінне й веселе полум’я.
Тонтону Максиму, подружжю Тустрек-Монро та ангелу здавалося, що ці кволі на вигляд, але витривалі працівники — дрібні техніки зла — без упину намагалися кинути виклик начальникові лабораторії й спровокувати його. Щоразу, одержавши наказ, біси зверталися до одного й того самого товариша. Цей представник рогатих колег перевіряв у гримуарі, чи дотримано пекельної процедури. А тоді, залежно від свого тлумачення хаотичної угоди, штрикав або не штрикав начальника в сідниці вістрями власного тризуба. Ці винахідники моральних тортур нарікали на все й на ніщо, особливо на умови праці в лабораторії. Що більше вони висували вимог, то складнішими ставали завдання.
Анрі почув, як їхній начальник сказав: «Навіщо робити просто, якщо можна робити по-пекельному?» Мерилін, якій усе перекладали, наївно дійшла висновку, що в пеклі все відбувається шкереберть — як і в будь-якій надмірно бюрократичній системі.
Сварка між бісами стала такою лютою, що вони покинули роботу й усі разом подалися десь неподалік хильнути трохи самогонки.