Картопляні Шкірки тим часом поспішив розшукати свою дружину, любу Гюлі-Гюлі, щоб прийти їй на допомогу. Він дуже тривожився, що могло з нею статися. Якими збоченими муками допікали їй дрібні чорти? Чи не зазнавала вона страшних тортур патокою?
Якщо Пелюр розгубився, переймаючись, у якому, можливо, скрутному становищі опинилася його дружина, то що вже казати про її власні страхи? Вона ніколи ще не бачила, щоб він повертався до їхнього дому з цілою юрбою незнайомців. Спершу вона трохи його насварила. Хіба це не природно?
— Пелюре, ти бачив, о котрій годині повертаєшся?! — голосно вигукнула вона, вперши руки й крила в боки. — Ні, ну в якому ж ти стані! І хто ці твої товариші по гулянці?
— Бідолашна Гюлі-Гюлі! Ти так мене любиш, що більше тривожилася за мою долю, ніж за власну!
— Так, це правда! Ми так налякалися! Але що сталося і де Бог?
— Ми знаємо не більше за тебе. Мабуть, зайве казати, що Роз де Ван захопив рай. Але не хвилюйся: залишилася лише жменька демонів, які марно його розшукують. Анрі, Мерилін і Тонтон уже женуться за ним, — заспокоїв її Пелюр.
На подив кількох святих, колишніх бісенят та інших душ, які супроводжували Картопляні Шкірки, двоє ангелів пристрасно поцілувалися. Коли такі істоти цілуються, на це варто дивитися. Але ще більше — слухати. Коли їхні губи торкаються, лунає глибокий, безперервний, проте приємний звук. А коли вони розтуляють роти, дозволяючи язикам зустрітися й ніжно ковзнути один по одному… цей протяжний звук переходить у гармонійне звучання, а з їхніх горлянок линуть гарні мелодії, що раз у раз оновлюються.
Однак навіть такого пристрасного поцілунку не вистачило, щоб докликатися до Бога: Він усе ще їм не відповідав.
Тіло генерала залюбки порозмірковувало б уголос, не усвідомлюючи, що, раз у раз гупаючи себе по лобі, воно зрештою підсмажило б собі третє око. Тим часом воно дедалі далі відходило від свого плавучого наросту — тієї крикливої та слизької голови. Проте його голова, як і личить доброму стратегові, доручила б завдання улюбленому сержантові Мінюскюлю, сказавши йому…
— Моє маленьке лайно!.. (Саме так Роз ласкаво називає своїх слуг.) Ти та інші повернетеся на завойовані території й перевірите, чи все там гаразд. Завтра приєднаєтеся до нас. Не забудьте: ми будемо трохи далі на захід. Можете йти.
— Жодних проблем, мій генерале! Клянуся честю Мінюскюля: якщо виникнуть проблеми, я сам їх виправлю — як справжній дорослий!
— Не робіть дурниць! — відповіла б йому моя голова. — І головне — припиніть їх говорити. Я доручаю вам лише промацати ґрунт, і нічого більше! Ну ж бо, геть! Виконуйте!
Тоді моя голова здогадалася б, що Мінюскюль зовсім не поспішив збирати відомості про все, що варто було доповісти. Малий дворогий бісик віддався б своєму улюбленому заняттю, якби я не прикликав його до порядку. До того ж він уже давненько не заглядав під шати ангелів…
Ось так тіло Роза й розмірковувало.