Десь-інде, поблизу райських брам, усередині цих небесних земель…
Усі спасенні знали, що можлива лише одна стратегія: піти в наступ, благословляючи всіх хитрунів, які допомагали Розі де Вану. Усі разом — Пелюр, колишні прокляті душі, півмісяці, що жили в злагоді, самотні півмісяці та святі всіх часів — пам’ятали жахіття, яких завдав їм Роз де Ван.
Вони вирішили діяти так: удавати, ніби більше нічого не пам’ятають. А потім благословляти, не гніваючись: адже чого вартувало б благословення без щастя, на яке людина погоджується з власної волі? Однак залишалася невеличка проблема: та темношкіра жінка, яка шукала споріднену душу. Звісно, вона не пам’ятала, хто вона така, але як відреагував би демон, якби в самому серці раю вона спитала його: «Чи ви той, кого я шукаю?»
З огляду на цю проблему Мерилін зауважила:
— Зрештою, це лише невеликий клопіт: адже вони думатимуть, що опинилися у себе вдома.
Тож спасенні душі рішуче рушили назустріч бісенятам та іншим провісникам лиха. І перш ніж ті мерзенні супротивники встигли вимовити бодай слово чи заподіяти бодай якесь зло, їх уже благословили.
Тієї ж миті їхні роги танули, хвости коротшали й зникали аж до куприка. Вони синіли від сорому — немов ангел, якого застукали за тим, що він запустив пальці в таріль із чорницями. Відтоді чорти, які вже перестали бути чортами, скидалися на людей. Передавши звістку одне одному, вони й самі починали благословляти інших. Наче їх піддали блискавичному обряду екзорцизму, який назавжди змінив їхню вдачу. Вони просто стали ангелами без крил. Без надприродних сил — звичайними істотами, схожими на людей, що народилися відразу дорослими.
Однак цей такий простий план ледь не зірвався, коли один зелений чорт помітив за кілька метрів від себе постать Тонтона Максима. Дивний качкодзьоб щойно завершив висадку й саме вправляв собі пащу на місце, чим геть збив із пантелику рогатого.
«Мабуть, це через зміну повітря чи жахову різницю в часі мене мучать видіння. Якщо я скажу Розі де Вану, що бачив качку на чотирьох лапах, із хвостом-штопором і дзьобом завдовжки сотні метрів, він подумає, що я зіпсувався. Ні! Краще нікому про це не розповідати. Особливо йому. Він обіллє мене патокою або, ще гірше, зітре моє гарненьке татуювання у вигляді виделки для фондю на стегні», — подумав він саме перед тим, як дістати благословення.
Попри успішний наступ, Тонтон і Анрі залишалися замисленими.
Настала така мить вічності, коли подекуди утворилися затори. Неможливо привести до раю всіх проклятих, не спричинивши перенаселення. Там усе скидалося на годину пік у центрі мегаполіса: люди сигналили й без упину повторювали те саме славнозвісне запитання. Відпущення гріхів правили за зелені сигнали світлофорів. А тоді наставала безмежна радість — бути вільними, мов вітер. То було суцільне буяння захвату, як під час великих перемог у хокеї чи футболі.
Згодом, коли їм випала нагода, добросерді революціонери вимили крила ангелів джерельною водою, користуючись милом, яке було на німбах святих.
— Ось і все! Ідея була чудова. Усе повернеться до ладу, — не втрималися від вигуку четверо товаришів по нещастю.
— Те, чого не існує, рухається швидше за дух чи матерію, — заявив Тонтон Максим, і не помилився.
Потім він запросив Анрі та Мерилін вирушити на пошуки Роза де Вана. Невдовзі все було готове, щоб вистежити цього зловісного й хитрого генерала. Тонтон Максим широко роззявив пащу. В останню мить, саме перед тим, як Тонтон мав зробити зіргуй, темношкіра жінка приготувалася стрибнути в небуття.