У раю все опустилося надзвичайно низько. Ескадрони Троянди Вітрів пересувалися без перешкод і опору, розчепіривши всі роги. Окрім пекельних істот, ніщо не літало, не плавало й не ходило. Жодного комара. Жодного ангела. Жодного святого. За винятком невеликої групи в земному саду…
— Гей! Ви чуєте ті садистські хихотіння вдалині? — різко перебив Анрі, тим самим обірвавши повчання творця афоризмів.
Потім, приклавши розкриту долоню до вуха, він подивився на Мерилін, ніби закликаючи її прислухатися. Обоє, здавалося, були налякані цими дедалі гучнішими й дедалі демонічнішими звуками.
— Я чую якісь ненормальні звуки… Я твердо переконана, що за час, який минув від мого викрадення, ангелів уже мали попередити. Але це… це ж садистський регіт, — нервово говорила Мерилін.
Вираз розчарування й гніву проступив на затьмареному обличчі Тонтона Максима.
— Вас викрали? Хто насмілився на таке? — обурився гібрид, намагаючись стриматися.
— Я, — просто зізнався Анрі, розуміючи, що в нього вже не лишилося виходу.
На свій захист він заявив, що це була лише незграбність… помилка в судженні. А ще, і головне, його прокляв священник, який погано переносив вино для меси. Особливо дешеве кисле винце!
Коротенькою лапою Тонтон Максим кілька разів потер дзьоб, ніби це допомагало йому краще обміркувати ситуацію.
— Я не маю права вас судити, пане Анрі. Чи знали ви, що наш Творець обожнює мистецтво — і зовсім не як дилетант, повірте мені. Мені часто випадала нагода милуватися його шедеврами, але ще більше — вчитися з них. Він виставляє оригінальні твори, але також створює копії, і, щиро кажучи, дуже вдалі. Дивлячись на його роботи, я навчився розуміти, а не засуджувати. До того ж мені не дано оцінювати чужі провини, як це роблять ангели на вході.
— Дякую вам за співчуття, але що ви тепер збираєтеся зі мною зробити? — злякано запитав Анрі.
Тонтон Максим уже збирався відповісти, коли його перебив Картопляна Шкірка. Той розгублено наближався навкарачки, намагаючись махати обм’яклими й липкими крилами.
Його погляд одразу зупинився на Анрі.
— Ми вже нічого не можемо вдіяти проти вас, пане Тутрек. Ви нас цілковито перемогли! Пекло вторгається, затоплює й підкорює рай! Лихо, та й годі!!! — насилу вимовив ангел Шкірка, ледве підводячись.
На щастя, на його крилах було небагато патоки. Ангели зазвичай воліють літати, тож цей вимушений піший перехід украй його виснажив. Та навіть уся втома й печаль небес не завадили б йому розшукати Анрі Тутрека. Він вірив, що цей маленький чоловік був причетний до пекельного задуму вторгнення, до раптового нападу.
— Як ви мене знайшли? — здивовано запитав Анрі.
— Я впізнав вас на інукшуках і пішов за ними.
— Послухайте, пане Пелюр, я не бажаю вам зла. Те, що я зайшов так далеко, ще не означає, що я напав на рай, — виправдовувався Анрі, думаючи про те, що маленькі бісята, напевно, вже розшукують його повсюди.
— Правда в тому, що Троянда Вітрів та його армія сіють хаос і страждання в усьому раю! Ворота!.. Вони пройшли крізь ворота! Ми не впоралися зі своїм обов’язком! Це нам слід було б посісти ваше місце, пане Тутрек! Нам! — плакав ангел, намагаючись віддихатися.
Усі застигли від жаху. Навіть Анрі, який так і не встиг по-справжньому скористатися благами раю. Жінка порушила тишу й спробувала втішити пораненого ангела.
— У цьому винні ми всі. Але в якому ж ви стані? Не почувайтеся приниженим. Не плачте. Набирайтеся сил, — ніжно підбадьорювала Мерилін, присідаючи поруч із ним. Співчуваючи, вона зрошувала волосся ангела сльозами й лагідно гладила його.
— Наполовину полегшене горе вже сприяє щастю, — сформулював із більшим чи меншим успіхом Тонтон Максим, намагаючись бодай трохи пом’якшити цю важку мить скорботи.
— Скажіть Тутрекові, що йому більше не треба тікати. Він уже в себе вдома: пекло тепер тут, — тихо прошепотів ангел на вухо співчутливій Мерилін.
— За всієї поваги, Шкірко, я не заслуговую на пекло. Навіть якщо ви вважаєте, що я гідний оселитися в теплі цього хаосу і це мені належить. Для мене важливо лише одне — бути з Мерилін, — щиро заявив Тутрек, який почув похмурі слова ангела.
— Ніщо не зобов’язує мене бути вашою наложницею. Тим більше — на вічність, — суворо зауважила Мерилін. Вона дедалі менше розуміла дивну наполегливість душі свого залицяльника й викрадача.
Чи то сама атмосфера проклятого раю через присутність демонів раптом зробила її жорсткішою?
— Ви знову починаєте, — відповів Анрі.
Інстинктивне розуміння речей робило його кмітливішим. Він почав мислити ясніше. Усвідомлюючи, що дещо мусить довести, а за дещо — заслужити прощення, Анрі мобілізував усі свої можливості, щиро прагнучи, хоч і не без вигоди для себе, показати себе з найкращого боку.
— Ходімо воювати! Знищімо цих потвор, цих драконів! — вигукнув він, показуючи в усі боки, звідки лунали огидні звуки, ніби був самим Дон Кіхотом.
Цей порив здивував ангела, який поступово відновлював сили. Розповівши про все, що бачив, він очікував, що Анрі Тутрек спробує втекти від відповідальності або навіть напасти на нього. Але той не робив ні того, ні іншого. Він витримував випробування.
— Судячи з того, як ці колекціонери виделок радіють, вони невдовзі неодмінно захочуть відсвяткувати перемогу. Ми могли б скористатися нагодою й розтрощити кількох із них. Як вам ідея влаштувати партизанську війну? — запропонував антигерой.
Ангел, якому поверталася здатність мислити тверезо, почав уважніше придивлятися до Тонтона Максима, чия зовнішність здавалася дедалі загадковішою.
— Ми хотіли б знати, чи не є ви перебіжчиком із пекла? — прямо запитав він, шукаючи певності, хоч і ризикуючи зіпсувати атмосферу.
— Ангели не їдять кокосів разом зі шкаралупою! Мене звати Тонтон Максим. Не розумію, що вас нагромаджує… Що я кажу?! Турбує. Ви й самі не кращі: говорите так, ніби вас кілька. А як ви здійснюєте іспит совісті? Кажете: «Ми помилилися…» чи «Я припустився гріха зарозумілості»?
— У такі моменти ми говоримо в третій особі. Вживаємо «він». Потім кажемо: «він зробив маленьку помилку…» Орден ангелів вважав, що це вбереже нас від каяття чи почуття провини. Але ця трагедія надто вже схожа на апокаліпсис, щоб ми могли уникнути відповідальності, — відповів Пелюр, відвернувши обличчя, щоб витерти сльозу.
Попри біль, серйозність ситуації й понівечене пір’я, ангел підморгнув маленькому чоловічкові. Він хотів за допомогою гумору підтримати наївну сміливість, яку щойно продемонстрував Анрі.
Тонтон Максим жваво висунув дивовижну, ба навіть неймовірну пропозицію.
— Ми всі четверо сховаємося в мене вдома, у безодні… Що я кажу?! У небутті.
— Ми!.. Ми не знали, що небуття існує. Ми… ми… — забелькотів ошелешений ангел.
— Ви що, гадаєте, зараз час вагатися? У нас немає жодного чуда, яке могло б нас урятувати! — швидко втрутилися в унісон Мерилін і Анрі.
— У моєму великому жорні… Що я кажу?! У моїй пащі! Швидше!
— У вашій пащі? — здивувалися нещасні супутники.
— А що? Хіба вона недостатньо велика й гостинна? Я звільню розум від усього, щоб наблизитися до небуття. Ви стрибнете мені в пащу. Потім я виверну себе навиворіт, почавши із самого заду, не забувши про лапті… Що я кажу?! Про лапи. Далі, намагаючись не задихнутися, виверну решту своєї долі… Що я кажу?! Свого тіла… аж до дзьоба, який виверну останнім. Зрештою, коли від мене вже нічого не залишиться, ми опинимося в осерді небуття. На місці мого зникнення залишиться лише дірочка завбільшки з найдрібнішу порошинку. Не хвилюйтеся! Навіть якщо в голові в мене стане порожньо, зі мною є подруга Кларенс. Це мій маленький павучок у голові… Коли ми станемо бездонною прірвою, вона затягне дірочку павутинням, щоб я не ковтав ополоників… Що я кажу?! Мух. Ось що я називаю своєю зіргуйлею!
Усі троє були зачаровані, але лише Анрі ще знаходив спосіб пожартувати й підколоти Тонтона Максима.
— Розумію. Це як вивернути ваші шкарпетки, згорнути їх у клубок і покласти на зберігання.
— У мене немає шлунка! Усередині мене все хоробре… Що я кажу?! Усе порожнє. Порожнеча незмірної величини. Насправді, перебуваючи в порожнечі, я живлю її своєю присутністю. А вона, своєю чергою, живить мене власною порожнечею. Особливо коли я маю видиме існування, як зараз, перед вами.
— Складно!.. Ми будемо відсутні чи присутні в небутті? — намагалася зрозуміти Мерилін, тривожно «чухаючи» душу.
— Ви будете й водночас не будете, не стаючи цілком ні тим, ні іншим. Ми спілкуватимемося вустами… Що я кажу?! Снами! Тільки сон може ужитися з небуттям, — якнайлогічніше пояснював Тонтон Максим.
— Ми… ми чуємо, як вони стрімко наближаються. Ми… ми знаходимо ваші пояснення пізнавальними й захопливими, але нас зараз більше цікавить, коли саме ми зможемо сховатися, — тремтів ангел.
— Здається, цей куточок раю ще захищений. Але надовго? Орди демонів відчують нашу присутність — рано чи пізно, — занепокоєно мовила Мерилін, силкуючись проаналізувати ситуацію.
Відповідь надійшла негайно. Пронизливі й хрипкі голоси були вже зовсім поруч.
— Ось воно! Це кінець, нас виявили! — прошепотіла налякана Мерилін.
— Саме зараз! Зараз я вас заберу. Відразу після цього виверну себе навиворіт. Ну ж бо… стрибайте! Нічого не бійтеся! — наказав Тонтон Максим, якого близький галас підганяв і чия паща виявляла неймовірну здатність розтягуватися.
Гібрид, сторож небуття, мав, у прямому сенсі слова, надзвичайно велику пащу… Були й церемонні вагання, і страх, і сумніви щодо перспективи бути проковтнутими… Але, як сказала Мерилін, яка першою сховалася в небутті:
— Вихід лише через одну пащу… Exit to nothing!
Ангел увійшов другим, проказуючи псалми й досі схиляючи голову в каятті. Анрі, який останнім кинувся в пащу… Тонтона Максима, хоробро насвистував, сподіваючись вразити Мерилін, хоча вона вже його не чула. Потім Тонтон Максим вивернувся навиворіт.
Втеча вдалася в останню мить.
За кілька секунд численні демони, найогидніші з усіх огидних, увірвалися в земний рай, гасаючи в усі боки, мов мисливці за головами.
Троянда Вітрів, якого несли його поплічники, усміхався під підлітковою борідкою й ревів від марнославства. Кажуть, час стирає багато чого. Та невже аж настільки?! Троянда не впізнав саду Едему, де за молодих літ бував у подобі напрочуд переконливої рептилії.