Усі четверо, чия мужність і завзяття не слабшали, охоче просунулися б іще глибше звивистим коридором. Та оминути вогонь було неможливо. Подекуди вирувало страхітливе, вкрай небезпечне полум’я, яке Кларенс ніяк не могла приборкати. Хоч скільки вона плела й плела свою павутину — усе марно.
Невже вони відчували страх? Погляди Мерилін та Анрі зустрілися…
— Пробач мені за все недоречне, що я міг зробити чи сказати. Хоча ми й маємо свободу волі, в усьому винен цей генерал Роза Вітрів, — сказали одне одному Мерилін та Анрі. І обмінялися простим, повільним, ніжним поцілунком, ніби прагнули знову поєднатися.
Звичайний жест. Приголомшливий наслідок. Полум’я, здавалося, рухалося, відступало, розходилося, а подекуди навіть зовсім згасало і зникало з цього проклятого місця.
Пекло горіло дедалі слабше, аж поки не згасло останнє полум’я. Температура падала й падала, доки майже не зрівнялася з райською.
— Знаєте, у що ми віримо, Тонтоне Максиме? — радісно втрутився ангел. — Любов здатна цілковито знищити пекло. Якщо вона вже цього не зробила…
— Цікаво! Але бачите там, вище, отой завиток? Що це я знову верзу?! Ті проржавілі ґрати. Ходімо довідаємося, що за ними. Повертайся на свою стелю, Кларенс, — підсумував Тонтон Максим, роззявивши гнучку пащу й тішачись, що павучиха нарешті його послухалася.
— Не знаю, куди це нас заведе. Але все одно варто глянути, перш ніж звідси йти, — відважно сказала Мерилін. І додала:
— Не бачу жодного вартового. Здається, уся зграя лиходіїв зникла. Навіть тіні жарини не лишилося.
Дотримуючись надзвичайної обережності, вони підійшли до залізних дверей. Завширшки й заввишки ті не поступалися райській брамі. Над ними чорніло графіті на сірому тлі, наче його нашкрябали диявольськими вилами, умоченими в сажу. «Хто добре поміркує — той заперечить!» — переклав Анрі.
Перевіривши кілька разів, що поблизу більше не нишпорить жоден підступний цербер, вони поволі прочинили двері, щоб без ризику зазирнути по той бік. Там зібралися всі прокляті, усі змучені душі, а також обранці раю, святі й побожні істоти, яких генерал пекла закинув сюди телепортацією. Усіх їх Роза Вітрів переніс ще на самому початку вторгнення до раю, наче збирався встановити безглузду монополію.
Усі побачені ними люди ходили голяка. Точніше, майже голяка: кожен носив виноградний листок на своєму третьому оці, так, щоб його було добре видно. Вони підходили одне до одного й зверталися з проханнями.
Щоб замаскуватися, ангел і Мерилін також роздяглися догола. Анрі вже був голий. Тонтон Максим помітив біля дверей стос виноградного листя. Усі четверо поклали собі по листочку на чоло.
— Не знаю, чи це через місце, чи через саму мить… але ви здаєтеся мені гарною, Мерилін!
— Дякую. Знаєте… у вас є чарівність. Зрештою, я теж вважаю вас вродливим, попри ваш малий зріст і вашу маленьку дивовижну штучку.
— Гм… Ходімо подивимося, чи можуть ці люди нам щось розповісти. Можливо, щось пікантне, що стане нам у пригоді, а для Рози Вітрів виявиться фатальним.
Раптом один чоловік підійшов до Мерилін.
— Ви та, кого я шукаю, та, кого мушу знайти? — спитав цей проклятий із мертвотно-блідими очима, не виказуючи жодних почуттів.
Нічого не розуміючи, Мерилін відповіла коротким, стриманим «ні». Щоб не збентежити чоловіка, вона не стала зупинятися ані на дивному запитанні, ані на своїй відповіді.
Жінка, яку Тустрек пов’язав з історією Європи, підійшла до Анрі й запитала:
— Ви той, кого я шукаю, той, кого мушу знайти?
— Ні, Лукреціє Борджіа! Не думаю, що я ним є.
— Чому ви мені так відповідаєте? — запитала скандально відома іспано-італійка, у якій Тустрек упізнав Лукрецію Борджіа. — Хто така Лукреція Борджіа? І чому ви не відповіли просто «ні»? Ви диявол?
Завдяки своєму інстинктивному розумінню речей Анрі міг упізнавати своїх співрозмовників.
— Ні!
Ніби цієї лаконічної відповіді вистачило на всі запитання Борджіа, вона знову зупинилася трохи далі й звернулася до одного з незліченних проклятих: «Ви той, кого я шукаю, той, кого мушу знайти?» Співрозмовник із приголомшливою незворушністю відповів «ні». І вона продовжила свої нескінченні розпитування.
Анрі та Мерилін, ангел і вартовий небуття зустріли десятки й десятки проклятих. Завжди те саме запитання, той самий вираз виснаження й розгубленості, спричиненої втратою пам’яті.
Ані найменшої різниці у словах чи одноманітній інтонації. У пеклі існувала лише одна кара: вічно шукати свою споріднену душу. Ту саму знамениту другу половинку — півмісяць.
— Та це жахливе пекло! Гірше, ніж страждати у вогні. Вони приречені вічно шукати одне одного! Полум’я, яке ми бачили, — лише показуха!
Почувши ці слова Мерилін, у погляді чотирьох авантюристів промайнув блиск геніальності. І, не мовивши ні слова, вони почали обережно знімати виноградне листя з деяких душ поблизу.
Щойно з душі знімали виноградний листок, до неї виразно поверталося усвідомлення себе — власної неповторної та виняткової особистості. Так, коли Анрі зняв листок із Бонні, замість «Ви той, кого я шукаю, той, кого мушу знайти?..» він почув: «Де Клайд? Я мушу його знайти. Я шкодую про зло, яке заподіяла, і люблю його».
— Зачекайте! Ви його знайдете, але не зараз. Нам потрібна ваша допомога, Бонні. Якщо хочете знайти Клайда, знімайте всі виноградні листки, які тільки зможете. І так — доки не знімете останнього. Повторюйте цю вказівку всім, кого звільнятимете, не ставлячи запитань. А потім якнайшвидше повертайтеся всі до Тонтона Максима, істоти з дзьобом качкодзьоба. Ідіть і множтеся! — вигукнув він, навіть не усвідомивши, що сказав.
Так, із дедалі більшою швидкістю, мало не за експонентою, усі ці істоти виходили зі свого невинного заціпеніння. Деяким парам пощастило возз’єднатися одразу. До них поверталися їхні Лулуми.
— Можливо, вічність абсолютна, але не кількість нещасних у пеклі та в раю! — зауважила Мерилін.
Коли всіх звільнили, пеклом прокотилися незліченні вибухи сміху. Це був сміх свободи. Прокляте місце ніколи ще не знало такого сильного щастя — хіба що щастя самого Рози Вітрів та його лихих поплічників.
— Ми вас любимо! Ви врятували нас від мук! Нам треба вибиратися звідси!
Потім одна душа підійшла до Мерилін та Анрі. На її обличчі читалося глибоке занепокоєння.
— Отже, я та інші душі зробили саме те, чого ви хотіли.
Потім ця особа зупинилася, насупила брови й продовжила…
— Але щось не так.
— У чому справа? — запитали Мерилін, Анрі та Пелюр, який щойно до них приєднався.
— Є одна душа, з якої ми зняли виноградний листок, а вона й досі ставить вам відоме запитання.
— Де вона? — запитали Анрі та ангел.
— Певно, недалеко звідси. Щойно мені довелося відповісти їй «ні». Ага! Он там, подивіться. Вона розпитує Наполеона, який стоїть поруч із Жозефіною.
Перед знаменитим полководцем стояла темношкіра жінка надзвичайної краси. Істота з настільки витонченими й шляхетними рисами, що на Землі вона могла б стати легендою, якби була королевою.
Чи не була вона вже колись королевою?
Анрі був зачарований обличчям і прекрасним тілом цієї жінки. Шкіра її душі… (наважимося це сказати) — була досконалою.
Мерилін теж дивилася, але з певною тривогою. Можливо, навіть із краплею ревнощів…?
Очевидне зачарування Тустрека й тривогу Мерилін перервав ангел. Тим часом Тонтон Максим розігрівав свою пащу з цілком певною метою.
— Поки що не переймаймося її випадком. Коли настане час, знайдемо їй когось, хто її доповнить.
— Повернути спокій раю — ось що важливо, — додав ангел, потираючи руки.
Тоді Анрі, який усе ще тримав ляльку вуду, передав її прекрасній нумідійці. Вона прийняла ляльку й перестала розпитувати, зосередившись на зловісному предметі, наче то була звичайна іграшка.
Пелюр де Патат, Мерилін та Анрі подивилися в бік Тонтона Максима:
— Саме час розкрити пащу якнайширше! Дуже-дуже широко! Перш ніж Роза Вітрів повернеться.
— Не боюся, що в небутті забракне місця для всіх. Його там вистачить кожному — і ще залишиться, без кінця, — сказав він, роззявляючи пащу навіть ширше, ніж було потрібно, аби всі могли ввійти без заторів.
— Роза Вітрів показав, який він силач, цей негідник! Надто могутній для нас чотирьох! Але недостатньо могутній проти нас усіх! — гучно вигукнув Анрі, піднявши руку з розкритою долонею, наче подавав визволеним душам знак готуватися.
— Я всіх вас перенесу до раю своєю зіргуїлею! — вигукнув Тонтон Максим.
— За допомогою чого саме? — запитав Анрі.
— Так! А що це взагалі таке? — вигукнули кілька допитливих душ.
— Зіргуїля — так я назвав рух, завдяки якому можу переходити з небуття до іншого світу й назад, ковтаючи самого себе або вивергаючи себе назовні. Якби я був кухарем, я б дав таку назву плоту… Що це я кажу?! Постійно щось не те кажу! Плову.
Усі вирушили в небуття завдяки зіргуїлі Тонтона. Спочатку ніхто не вірив, що це можливо. Дехто боявся. Лише побачивши, як безліч урятованих входять усередину, решта зрозуміла, що так справді можна подорожувати. Цього й слід було чекати: абсолютна порожнеча неосяжна й бентежна.