Флер з’явилася в цій сфері, сяйливіша й свідоміша за всю зібрану громаду. Це була вона — чорношкіра жінка з вишуканою вродою. Флер, втілена в енергії.
— Розо! Розо Вітрів!… Чому ти порушив спокій раю? Чому збрехав мені? Чому обдурив, викрав, забрав і ув’язнив мене у своєму пеклі за допомогою ляльки вуду? Ти казав, що каєшся в усьому, що зробив. Я тобі повірила. Ти ж знав, що я не здатна реагувати, коли набуваю щойно створеної мною форми, і що творення, попри пристрасть, яка мене охоплює, виснажує мене. На щастя, безумовна любов цих двох істот пробудила мене від заціпеніння, гіпнозу й втрати ясності духу, в які ти мене занурив!
Чорношкіра жінка на мить замовкла, ніби хотіла змусити Розу Вітрів, який тепер стояв осторонь, замислитися. Усі чорти, перетворені на безхвостих ангелів, дивилися приголомшено.
Майже весь натовп дивувався й ставив собі запитання. Пелюр, його дружина та нові ангели — колишні демони — намагалися щось збагнути. Спочатку лише дві істоти знали, хто ця жінка: Роза Вітрів і, певною мірою… Тонтон Максим. Навіть Анрі цього не знав, зате Мерилін здогадалася, ким була ця чорношкіра істота.
— Скажи-но, Мерилін, ти щось розумієш?
— О так, я знаю! Я заздрила Богові. Бог — це ця жінка, Анрі! Можеш собі уявити?
— Чорт забирай, якби я тебе не кохав, я, може, спробував би кохатися з Богом. Добре, що ніхто не скористався нею!
Флер-Богиня продовжувала свою проповідь, звернену до Рози Вітрів. Саме час: усі ловили кожне її слово.
Виявивши благородство понад усяку міру, Богиня зберегла ту саму форму й той самий колір шкіри.
— За кілька днів ти заподіяв більше зла, ніж від початку часів. Не намагайся втекти. Не здіймай руки на це тіло, яке втратив із поля зору. Ти вже переконався, що я знову володію власною волею. Зараз я це доведу.
Промовивши це, Богиня зробила широкий жест, ніби окреслила велике коло. Потім зробила паузу й зачекала.
— І що тепер? Усе ще чекаємо! — саркастично кинув Роза, зухваліший, ніж будь-коли.
І Флер продовжила:
— Те, що ти нібито бачиш, не обов’язково є тим, що існує насправді, Розо Вітрів. А проте я вже розставила на місця всі книжки бібліотеки біля входу до раю. Повернула на місце всі листки дерева, що там росте. Тож люди знову зможуть приходити у вічність, а на Землі — розповідати одне одному дурниці, щоб заробляти гроші. Я також визволила від кошмарів тих, кого ти мучив моїм комп’ютером. І відновила пошкоджені тобою твори. А ще я покликала твоє тіло: воно невдовзі з’явиться. Та понад усе я хочу зайнятися тобою.
— Тоді я мушу йти! Якщо хтось прийде до пекла, а мене там не буде, це може їх розчарувати.
— Це вже буде зайвим. Я тебе заміню!
— Але ж ти не можеш! Я ж диявол.
— Можливо, але я — Бог. (Божественна хвилина роздумів.) Гаразд! Проте ти маєш пообіцяти, що пройдеш терапію, молитимешся і вестимеш розсудливий особистий щоденник. Ти мусиш комусь звірятися. Ти це усвідомлюєш, Розо?
— Не знаю. Я поговорю з психологами…
— Чудово, вже краще! Ти почнеш свої сеанси з Фройдом і Юнгом уже завтра.
— Фройд?… У мене ж немає статі!… Юнг? Я не бачу снів!
— Гаразд, я дам тобі здатність бачити сни. Ти щойно допоміг мені зрозуміти, чому ти такий не схожий на інших. Я не наділила тебе підсвідомістю, щоб ти завжди зберігав зв’язок зі мною. Щодо статі — у твоєму випадку я воліла б іще трохи почекати. Я дам тобі її, коли ти станеш урівноваженішим. Тоді я створю для тебе супутницю саме під тебе, — мовила Богиня, зважуючи кожне слово.
— Лише для мене самого! Але спершу мою голову треба знову приварити до тіла, а я навіть не знаю, де воно. Якщо я його поверну й добре пройду подвійну терапію… Ви… я… супутниця на мій смак? А вона могла б бути дуже волохатою?
— Чому б і ні! Але характер у неї буде не такий, як у тебе, бо нині ти висловлюєш бажання, що відповідають твоєму теперішньому стану. А оскільки ти, найімовірніше, змінишся, можуть змінитися й твої смаки. Ну все! А тепер — геть, забирайся! Дивись, ось уже й твоє тіло наближається! Його запах відчувається за кілометри.
Флер-Богиня продовжила:
— І це ще не все. Готуйся, Розо, до численних відвідувачів і відвідувачок, які лише завітають до тебе дорогою. Це будуть туристи із Землі та інших планет. Я вирішила, що істоти з усіх світів більше не повинні блукати навпомацки. Вони не зазнаватимуть погроз і не муситимуть терпіти архаїчні описи пекла чи інших проклятих місць. Бурхлива уява деяких духовних провідників зображувала ці місця як необхідність.
Я ніколи не хотіла розчарувати жодну істоту — і ніколи цього не зроблю.
Але релігії муситимуть розвиватися інакше. Тож я дам усім без винятку живим істотам змогу переходити від життя до смерті й від смерті до життя, не згасаючи, як кажуть мої маленькі земляни. Рішення душ більше не визначатимуться випадковими зустрічами чи наперед прокладеною життєвою дорогою. За всіма цими істотами пильно спостерігатимуть і справді захищатимуть їх від зла — адже самого зла більше не існуватиме.
— Можна я щось скажу, Боже? — втрутився Анрі, дещо стурбований цією сліпучою й божественною ідеєю.
— Хай буде так. Говоріть, Анрі! — відповіла йому «Флер Божественна», усміхаючись.
— Річ у тім, що ми з Мерилін були в пеклі, тікаючи від Рози Вітрів і його солдатів, і ми погасили там останні слабкі полум’я. Хіба ти не думаєш, що коли люди почнуть відвідувати пекло, вони вже не знатимуть, де було добро, а де зло?
— Дякую тобі за співчуття до ближніх. Відвідувати пекло вони будуть так само, як сьогодні відвідують колишні в’язниці, відчинені для публіки. І все. Вони пригадуватимуть певну сторінку історії, а тоді нарешті підуть далі. Роза Вітрів, позбавлений колишньої сили, просто працюватиме екскурсоводом.
— Я зможу продавати бенгальські вогні й листівки! — вигукнув Роза.
— Я така щаслива, що Бог нарешті має вигляд жінки! — заспівала Мерилін. — І що, попри твою красу, Флер, тебе не зґвалтували, коли ти шукала свою споріднену душу!
— А тепер, якщо дозволите, я теж трохи розважуся. Іноді мені цього хочеться. До речі, я запрошую всіх вас — навіть тих, хто зараз дуже далеко звідси, і тих, кому я передам це запрошення подумки, — приєднатися до мене на вернісаж «наступного тижня…». Він відбудеться біля мого місця відпочинку.
— А я теж зможу прийти? — захоплено спитав Роза, чий тулуб тримав голову під пахвою.
— Побачимо, як просуватиметься твоя терапія.
— Поки ви тут, Боже, що нам робити з Мерилін Монро й Анрі Тутреком, відомим під псевдонімом Ном де Плюм? — майже різко спитав Пелюр.
Богиня ще не встигла задуматися, як Роза втрутився, дещо роздратовано:
— Що?! Цей мізерний хлопець — та душа, яку я чекав увесь день?! Це він був біля воріт раю?! Мінюскюль, де ти?! Іди сюди, я хочу з тобою поговорити, хочу знати, чому ти мені нічого про нього не сказав! Ну ж бо, покажись…
— Досить, Розо! Мінюскюль більше тобі не підкорятиметься. Він, як і всі твої спільники, став незалежним і перетворився на ангела… без хвоста. Словом, подібного до людини! — владно промовила Богиня.
Потім вона звернулася до Пелюра:
— Вони люблять одне одного, чи не так?
Пелюр кивнув головою, підтверджуючи це бажане твердження.
Потім Богиня обернулася до закоханих, які чекали божественної відповіді, міцно тримаючись за руки. Кілька митей вона переводила погляд з одного на іншу, навіть не переймаючись третім оком. Така дешевенька цяцька годиться хіба що ангелам. Нарешті вона заговорила:
— Я хочу зараз почути вашу відповідь. Ви любите одне одного безумовно?
Мерилін і Анрі відповіли одночасно, одним голосом:
— Так!
— Тоді нехай їхній Лулюм почне свій вічний рух — від одного до іншого і назад. Справу закрито!
Над Мерилін з’явилася сфера, яка одна за одною набирала всіх барв веселки. Невдовзі вона виникла над її півмісяцем — Анрі Тутреком, потім знову над Мерилін — і так без кінця.
Мерилін і Анрі кинулися одне одному в обійми й ніжно пригорнулися, заплющивши очі, ніби хотіли краще відчути одне одного. Вони так довго доводили одне одному свою радість, що коли нарешті розімкнули обійми, всі довкола вже повернулися додому або розчинилися в безмежності. Включно з Розою і Богинею.